Так вони потрапили нарештi до палати Юстинiана — однiєї з кращих палат у Великому палацi. Високу стелю, звiдки через вiкно потоками лилося свiтло, пiдтримували колони iз зеленого мармуру, по якому кращi майстри висiкли схожi на мереживо найтоншi узори; над колонами зробленi були мусiї, що зображували iмператорiв колишнiх i їхнi подвиги.
В кiнцi палати, як i в Магнаврi, на високому, вкритому пурпуровими килимами помостi стояли два позолоченi крiсла, в одному з яких — посерединi —сидiла iмператриця Єлена, а праворуч вiд неї — невiстка її, дружина iмператора Романа — Феофано.
I цариця Єлена, i її невiстка одяглися для прийому якнайкраще. На iмператрицi була пурпурова мантiя iз золотою каймою, на Феофано — мантiя бузкового пурпуру з срiбною каймою. На августах сяяли золотом i камiнням дiадеми, Феофано вплела у волосся ще кiлька низок перлiв, а на плечi її, на одяг спадали низки дорогоцiнного камiння.
Iмператриця з невiсткою були не самi в цьому залi. Перед їхнiм помостом попiд стiнами у золотих i срiбних тунiках, з високими, схожими на вежi, прополомами на головах стояли знатнi дами двору, кожна з яких мала свiй ряд i своє мiсце. А попереду всiх їх стояла висока жiнка — так звана опоясана патрикiя, права рука iмператрицi, головна особа в гiнекеї* (*Гiнекей — жiноча половина палацу.), вiд одного слова якої залежали успiх, почестi, слава, а часом i життя кожної жiнки з почту iмператрицi.
Але зараз у Юстинiанi керувала прийомом не опоясана патрикiя, а препозит двору з своїми слугами. Вiн перший увiйшов до залу, слiдом за ним ступила княгиня Ольга. У залi було надзвичайно тихо, тiльки шовк шелестiв на жiнках.
У цiй тишi препозит урочисто виголосив:
— Княгиня руська Ольга.
Iмператриця Єлена схилила голову, даючи знак, що згодна прийняти руську княгиню.
Княгиня Ольга пiшла вперед. За нею, одна по однiй, iшли княгинi й бояринi. Потiм по знаку препозита княгиня стала.
Звичайно на цьому мiсцi посли й гостi, яких приймала цариця, також повиннi були падати ниць. Але княгиня Ольга не стала й перед iмператрицею на колiна, вона тiльки вклонилась, за нею схилили голови, вдарили чолом всi руськi жони.
I знову, як i в Золотiй палатi, княгиня Ольга вiтала iмператрицю, знову жони київськi поклали перед троном дари — емалi, чудовi лунницi, скриньки з риб'ячого зуба, а iмператриця дякувала княгинi за її дарунки. Тодi за завiсами заграли два органи, i пiд мелодiйнi їх звуки iмператриця Єлена i її невiстка Феофано вийшли з палати, а опоясана патрикiя ще з кiлькома жiнками у прополомах повела руську княгиню до Кентургiя — великого й високого залу, стеля якого трималась на шiстнадцяти мармурових колонах.
Княгиня Ольга вже дуже стомилась, виходила чимало, за цей час нiхто з них не присiв — їх водили або ж вони змушенi були стояти. Та, либонь, i самi господарi розумiли, що їхнi гостi змучились. Опоясана патрикiя запропонувала княгинi Ользi сiсти в Кентургiї й спочити, доки їх не покличуть до кiтону* (*Кiтон — покої iмператорiв.) iмператорiв.
Княгиня Ольга сiла й одразу ж забула про втому. "Отепер, — думала вона, — буде нагода поговорити з iмператором".
У покої з оббитими пурпурним оксамитом стiнами бiля невеликого позолоченого столу сидiла вся родина iмператора: вiн сам, його дружина Єлена, син Роман з дружиною Феофано та ще кiлька дочок.
Тут все було набагато простiше i, мабуть, краще, нiж у великих залах, де тiльки що була княгиня Ольга. Там не вщухав гомiн вiд людських голосiв, музики, спiвiв, там очi болiли вiд яскравого свiтла й нiчим було дихати. А в цiй палатi було тихо; кiлька свiтильникiв, що горiли в кутках, заспокоювали очi; у покої широко розчиненi дверi на балкон, за яким видно алею чудового парку, ряд струнких кипарисiв, залите мiсячним сяйвом срiбне плесо Пропонтиди.
Коли княгиню Ольгу ввели до покою, iмператор Костянтин, що встиг уже переодягтись i був у легкому колової* (*Коловiй — тунiка з короткими рукавами.), зустрiв її просто, привiтно.
— Я думаю, — сказав вiн, — що в наших палатах княгиня Ольга досить вкусила гiркого, i тому запросив сюди — попробувати солодкого.
На блюдах i в мисках, якi стояли на столi, горою були насипанi виноград, фiнiкiйськi ягоди, царгородськi рiжки; чудовi вази були наповненi садовиною, а корчаги вином.
За цим столом прислужували тiльки знатнi жiнки двору, вони нечутно з'являлися iз-за завiс, ставили на стiл новi й новi плоди, наливали вино й непомiтно виходили.
Так у цьому затишному куточку Великого палацу почалась розмова княгинi київської з родиною iмператора Костянтина. Княгиня Ольга ще з Києва вiд священикiв своїх непогано знала грецьку мову. За час вимушеного очiкування в Золотому Розi вона вже вiльно могла говорити i тепер досить впевнено вiдповiдала на питання iмператора i членiв його родини.
А питань цих було багато. Княгиня Ольга розумiла, що вони нiчого, зовсiм нiчого не знають про ту далеку країну, з якої вона приїхала, навiть не уявляють, яка вона. Смакуючи вино й закушуючи його нiжними плодами пiвдня, вони запитували, чи справдi люди її країни ходять голi, а коли холодно — залазять у нори й вкриваються хутрами, чи справдi в Києвi приносять у жертву багато людей, чи живуть за Рифiйськими* (*Рифiйськi гори —Уральськi гори.) горами одноокi люди?
Не тiльки члени його родини, — сам iмператор Костянтин, який писав цiлi трактати про Русь, не уявляв по-справжньому, що то за земля, якi там живуть люди. Вiн чомусь вважав, що Русь живе лише на правому березi Днiпра, та й то тiльки у його верхiв'ях, а на лiвому березi живуть якiсь уси та ще хозари, вiн вважав, що печенiги володiють всiм берегом Понту Евксiнського аж до Херсонеса з Клiматами* (*Клiмати — область iмперiї, Крим.) i всiма землями вiд Дунаю до Дону.
— Нi, iмператоре, — вiдповiла княгиня Ольга, — Русь живе i на правому, i на лiвому березi Днiпра, а печенiги — то тiльки хмара, яка блукає на землях Русi.
— Чотири колiна печенiгiв, — почав iмператор, — Халової, Явдергим...
Княгиня Ольга посмiхнулась.
— Я знаю цi чотири колiна, i вони знають Русь... Але Русь має набагато бiльше колiн, племен, земель. Русь споконвiку сидить над Днiпром i далi, аж до Крижаного моря, а печенiги тiльки приходять i вiдходять.
I княгиня Ольга терпляче розповiдала, яка справдi є Русь, як живуть люди над Руським i Крижаним морями, коротко сказала й про звичаї, про вiру, побут цих людей.
Усi дуже уважно слухали розповiдь княгинi Ольги i, як це було помiтно, стежили не тiльки за її розповiддю, а й за кожним рухом, словом...
Особливо ж уважно стежила, не одриваючи очей вiд неї, невiстка iмператора — Феофано. Вiд слiв своїх i вiд багатьох людей вже тут, у Золотому Розi, княгиня Ольга чула iсторiю цiєї дiвчини, що була розпусною дочкою шинкаря, а стала дружиною молодого iмператора Романа. Сли ж говорили княгинi, що Феофано вважається найкрасивiшою жiнкою свiту.
Княгиня Ольга зараз пильно дивилась на Романа й Феофано. Вони, безперечно, були до пари одне одному: Роман — стрункий, як кипарис, мав чудовi очi, свiтле обличчя, говорив тихо, вдумливо; Феофано ж нагадувала чарiвну квiтку пiвдня — вона була мiцна, але водночас i нiжна, волосся її було темне, а шкiра обличчя й тiла нагадувала мармур, у темних очах грали невловимi вогники. Навiть коли вона смiялась, на її обличчi з'являлось щось хиже, зле.
Але не тiльки це побачила цього вечора спостережлива княгиня Ольга в очах Феофано. Кiлька разiв, коли iмператор Костянтин звертався з чимсь до сина Романа, княгиня Ольга перехоплювала погляд Феофано, яким вона впивалась у iмператора. I чомусь їй здавалося, що то не невiстка дивиться на свого свекра, а хижа, дика кiшка, змiя, — щось зловiсне й страшне з'являлось у цi хвилини в очах Феофано.
I iмператор, i всi члени його родини задовольнили свою цiкавiсть. Дехто вже став прощатись, пославшись на втому; пробачилась i пiшла iмператриця Єлена, слiдом за нею, попрощавшись з княгинею, пiшли Феофано й Роман. Помiтно було, що й сам iмператор хотiв би вже скiнчити прийом. Вiн дав знак, i опоясана патрикiя подала блюдо, на якому лежала купа золотникiв. Це було добряче золоте блюдо з зображенням Христа на денцi, викладене дорогоцiнними каменями i емалями.
Iмператор Костянтин, подаючи його княгинi Ользi, сказав:
— Я дарую це блюдо iз образом Христа на знак нашої любовi, що живе, доки свiтить сонце.
Княгиня Ольга встала, прийняла блюдо i поцiлувала образ Христа. Вона зрозумiла — цим закiнчується прийом, але не могла припустити, що не зробить того, з чим iшла у Великий палац i що нiчого не сказала iмператору.
I, використавши останню хвилину, вона затримала блюдо в своїх руках, промовила:
— Вiд землi Руської я приймаю це блюдо, дякую iмператору за щедрiсть i ласку, але хочу запитати про дещо, з чим я їхала сюди...
Iмператор вислухав княгиню, i хмарка невдоволення лягла на його обличчя. Пiсля дару iмператора, за церемонiалом двору, гостям належало тiльки подякувати й прощатись...
Вона бачила, що iмператор невдоволений i не хотiв би її слухати, але не знала, чи буде ще бачити його, i мусила говорити.
— Я, великий василевсе, хочу сказати небагато... їхала я сюди й ждала, щоб домовитись про нашу торгiвлю, хотiла говорити про городи грецькi на Руськiй землi i про город Саркел, збудований на нашому шляху до Джурджанського моря, та ще про Клiмати й про те, аби iмператори, а паче молодi дщерi царського роду приїхали колись до Києва-города, де живу й князюю я з синами моїми Святославом i Улiбом...
(Продовження на наступній сторінці)