На цей раз iмператор Костянтин примусив себе довго ждати. Вже всi сановники з євнухiв, патрикiї, вищi чини гвардiї стояли позад i обабiч трону, пiд стiнами палати, натискували один на одного i намагались не ворушитись, вже папiя — котрий уже раз! — у своїй каморi роздував i роздував кадило, спiваки, що стояли за завiсами, обливались сьомим потом, а iмператора не було й не було.
Нарештi серед напруженої тишi, яка панувала в Золотiй палатi, почулися кроки багатьох нiг iз пiвденної камори, дiєтарiї широко розчинили срiбнi дверi, якi туди вели, i iмператор ромеїв Костянтин, а за ним спiвцарствуючий Роман з'явились на порозi.
За завiсами почувся мелодiйний спiв хору Софiї:
— Многi лiта вiнценосному iмператору... А iмператор, у багряному, золотом шитому дивiтисiї, пiдперезаний широким поясом, з хламидою на плечах, iшов вiд срiбних дверей, зупинився перед iконою Христа й вклонився, пiдiйнявся сходами i дуже повiльно сiв на трон.
Тодi папiя схопив своє кадило, пройшов з ним по палатi, починаючи вiд дверей на захiд до трону iмператора, обкурив царя, женучи на нього хмарки ладану й смирни.
— Многi лiта богохранимому нашому василевсу! — гримiв хор.
Так сидiв на тронi iмператор Вiзантiї — наступник бога на землi, василевс Нового Риму, владар мiльйонiв людей.
— Логофета!* (*Логофет — церемонiймейстер.) — почав вiн церемонiю, звертаючись до папiї.
Все сталось дуже швидко: розкривши завiсу, папiя вийшов в Левзiак, де вже ждав його адмiсiоналiй* (*Адмiсiоналiй — адмiнiстратор.). Той одразу викликав логофета. Ось логофет з'явився на захiдних дверях, упав ниць перед iмператором, а позад нього стала княгиня київська Ольга.
10
Княгиня Ольга немарно провела багато часу на подвiр'ї монастиря Мамонта. Серед людей, яких вона там зустрiчала, траплялись такi, що побували у Великому палацi, i вiд них княгиня Ольга вже знала, якi палати й чудеса є в цьому палацi, як i де приймають iмператори, чула, звичайно, i про Золоту палату — Магнавру.
А все ж княгиня не могла уявити всього, що її жде, i, ставши на порозi Магнаври, на хвилину розгубилася. Перед нею тягнулась довга й широка, вся залита вогнями палата, попiд стiнами її стояло безлiч людей, у кiнцi ж палати, де було найбiльше свiтла i де все сяяло золотом, височiв вкритий багряними килимами, оздоблений золотими деревами, пiд якими стояли позолочен леви, помiст, на ньому золотий трон, на тронi сидiв, як це одразу ж зрозумiла княгиня, iмператор Костянтин.
Тисяча очей прикутi були в цю хвилину до неї. Усi знали, кого в цей день приймає iмператор Вiзантiї, кожен iз цих людей багато чув про русiв i хотiв їх бачити, хотiв дiзнатись, яка з себе пiвнiчна княгиня, як вона одягнена, як поводитиметься в Великому палацi?
Княгиня стояла на порозi Магнаври. Була вона надто блiда, трохи сувора, з темними очима, мiцно стиснутими устами... Одягнена була княгиня в бiлу тонкого шовку з срiбними хрестами сукню iз золотим пружком по краях, пiдперезана широким червоним поясом, на плечах у неї легко лежало корзно з багряного оксамиту, оторочене соболями, голову княгинi покривала бiла шовкова пов'язка, кiнцi якої спускались на плечi. На шиї в неї висiв знак княжеського роду — золота гривна з пiдвiсками, вiд скронь спадали великi, прикрашенi дорогими камiнцями колти.
Жони, якi стояли позад княгинi, одягненi були простiше, але достойно, на них не було пишних золотих чи срiбних оздоб, сукнi — темнi, тiльки на двох — княжого роду — багрянi, iз золотою iскрою. Пояси, уставки на груди i плечi, намiтки на голови ткали чудовi київськi майстри, що брали узори з квiтiв, трав, дивних звiрiв.
Ще далi за жонами стояли чубатi, з довгими бородами купцi й сли, що постатями своїми i одягом нагадували воїв. Вони були в темних, шитих золотою й срiбною ниткою свитках, пiдперезанi високими шкiряними поясами з кишенями для ножа, огнива, горстки солi. Не було тiльки в них бiля поясiв мечiв.
Коли княгиня рушила з мiсця, сталося диво. Усi в палатi стояли нерухомо, нiхто не подавав голосу, i раптом у цiй тишi почулись чарiвнi звуки — то на позолочених деревах спiвали зробленi якимсь умiльцем птахи, потiм заворушились, вiдкрили свої пащi й ударили хвостами об землю позолоченi леви, вони висували довгi язики, ревли...
Але княгиня чула вже про цi дива й не звертала уваги на позолоченi дерева й левiв. Вона бачила iнше: кiлька євнухiв пiдставляли їй свої плечi, щоб вона сперлась на них, але княгиня рiшучим рухом вiдмовилась. Коли ж логофет, що крокував поперед неї, дав їй знак зупинитись i впасти ниць перед iмператором, вона не зупинилась i не впала, а все йшла i йшла вперед, за нею крокували жони її почту, сли, купцi, товмачi й слуги — бiльше як сто чоловiк.
I тiльки тодi, коли до трону було зовсiм близько, княгиня Ольга зупинилась, а позад неї став увесь почет. Тепер княгиня ждала, що скаже логофет.
Але логофет мовчав, мовчали всi в палатi. На їхнiх очах пiд урочистий спiв хорiв, що лунав одразу з двох камор, трон Соломона став пiдiйматись вгору, хитнувся на одному мiсцi, зупинився. Тепер iмператор Вiзантiї був вище всiх у цiй палатi. Вiн, здавалося, повис у повiтрi, а позад нього, на стiнi камори, видно було лик Христа.
— Iмператор жде слова! — прошепотiв логофет.
— Вiд роду руського i всiх князiв його ми прибули сюди, щоб iмати любов со царем гречеським совершенну на всi лiта...
В урочистiй тишi логофет, що мав бiля себе товмача, проказав голосно слова княгинi Ольги.
— А на знак любовi нашая принесли ми царевi грецькому дари нашi, просимо їх прийняти на многi лiта...
Хори в каморi заспiвали:
— Многi лiта iмператорам, многi лiта! А в цей час наперед вийшли купцi й сли й стали класти перед троном iмператора дари...
Тут, у Золотiй палатi вiзантiйських iмператорiв, звикли вже до дарункiв послiв рiзних земель, i здавалося, нiчим уже не могла здивувати iмператора княгиня з якоїсь пiвнiчної суворої й холодної землi пiсля послiв iз Єгипту, Аравiї, Вiрменiї i ще дальших земель. Усi ждали, що це будуть дуже звичайнi, а може, й убогi для Золотої палати дари.
Але вже з першого дарунка стало ясно, що Русi є що показати у Вiзантiї i що княгиня Ольга знала, що привезти i чим здивувати iмператора ромеїв.
Купцi з Русi поклали перед престолом iмператора хутра горностаєвi — такi бiлi, що вiд них, здавалося, променилось сяйво, за ними впали хутра лисиць, чорнi, як небо вночi, рiвнi, блискучi, ось витягнулось хутро ведмедя — страшне й грiзне, ось заколихались цiлi низки куниць, тьмяно засяяли шкури бобрiв, а там соболiв i ще якихось дивних звiрiв.
У Золотiй палатi було дуже тихо, без знака iмператора нiхто тут не мiг промовити жодного слова. Але коли хутра лягли на мармур, у цiй тишi стало чути важке, затамоване дихання багатьох людей, почувся шум — всi переступали з ноги на ногу, щоб бачити дарунки київської княгинi.
Та це був тiльки початок. Коли одiйшли однi купцi, що несли хутра, їх мiсце заступили iншi, на килими i мармур почали сипатись разки горючого каменю, поруч iз ним лягла цiла гора карбованого кращими новгородськими майстрами риб'ячого зуба... У Магнаврi чувся шум вiд речей, що падали на пiдлогу, вiд стримуваного дихання людей...
А купцi вже несли на руках i поклали перед самим престолом iмператора, що невiдомо коли опустився на помiст, обкованi золотом, викладенi перлами, прикрашенi емалями й камiнням, що вилучали промiння, меч, шолом, золотий щит — вироби кузнецiв золота з Києва й Роднi.
Iмператор Костянтин дивився на дарунки княгинi Ольги, i блиск його очей, руки, що вп'ялися в поручнi престолу, свiдчили, що вiн, як i всi присутнi в Золотiй палатi, дуже вражений тим, що сталось, що вiн не ждав таких щедрих i коштовних дарiв. Однак iмператор, як належало його особi, намагався не виказати своїх почуттiв, а тому стримано й холодно велiв логофету сказати пiвнiчнiй княгинi, що вiн дякує за дарунки й приймає їх як знак любовi i дружби, якi здавна iснували й мусять iснувати мiж iмперiєю i Руссю.
А потiм швидко, так швидко, що княгиня i її сли навiть не помiтили, свiтло в каморi, де стояв трон iмператора, згасло, i вiн сам зник, нiби його й не було.
Церемонiя у Золотiй палатi закiнчилась...
Але весь прийом у Великому палацi ще не був закiнчений. Тiльки iмператор Костянтин зник iз Золотої палати, княгиню Ольгу й її почет оточили рiзнi урядовцi. Вони повели її переходами, галереями в палату Юстинiана, де мусила прийняти княгиню iмператриця.
Iз Золотої палати до Юстинiана було зовсiм недалеко — якась сотня крокiв — через Левзiак або й ще ближче — через галерею Сорока мученикiв i Дафну. Але княгиню Ольгу повели зовсiм iншим, довгим, шляхом — через галерею Триконха, Апсиду, через портик Золотої руки, триклiн 19 акувiтiв, — безконечними переходами, галереями, нарештi, через внутрiшнiй iподром палацу.
Це робилось, звичайно, навмисне. У всiх палатах, галереях, переходах, на колонах i арках, якi вони минали, почепленi були чудовi тканини, стояли золотi, емалевi й срiбнi амфори й вази, скрiзь висiла зброя — мечi, кольчуги, щити, а в багатьох мiсцях у скляних скринях лежали корони, хрести, царськi одежi...
Коли б хтось iз осiб, якi супроводжували княгиню Ольгу й її почет, помилився i повiв їх не цим шляхом, а через iншi палати й галереї, — гостi з Русi здивувались би, побачивши бiднiсть i убозтво Великого палацу. Але княгиню Ольгу вели примiщеннями, куди знесли багатство не тiльки Великого палацу, а й усього Константинополя. I це багатство вражало княгиню Ольгу, а особливо тих, що були на прийомi разом з нею.
(Продовження на наступній сторінці)