Тим часом хвіртка рипнула. З вигуків і привітань Рубін зрозуміз, що прийшли гості. Визирнувши з-за причілка, Рубін пізнав Захожая Кирила Гнатовича і Приходька Івана Костьовича. Прийшли вони з жінками, а жінки з якимись вузликами. Ганна Сильвестрівна заметушилася, і в ту хвилину, як вона побігла в кімнату, Кирило Гнатович поставив на стіл пляшку горілки, а Іван Костьович — червоного вина з красивою наклейкою,— всі знали, що Ганна Сильвестрівна гіркої не п'є. Заторохтіли стільці, забряжчав посуд, запахло яєчнею і смаженим салом. Якась з жінок спитала: "А де ж це Рубін?" (Рубін саме в цей час втягнув голову за причілок.) Відказала Марина Василівна: "Рубін, здається, заробив на горіхи, спокутує". Потім всі посідали.
У Каленика Романовича фруктових дерев не було перед домочком, замість цього росла плакуча верба, з довгими-довгими пацьорками, що звисали мало не до землі. Верба була широка, тіниста, дуже красива, і Каленик Романович та ближні сусіди любили сидіти влітку під нею. Поливали її щедро, і верба вражала всіх свіжістю свого листя. Інколи Каленик Романович мріяв: "От коли б під нею отут та ще невеличкий фонтанчик!" Але мрії його так і залишилися мріями. От і сьогодні, коли чоловіки, очевидно, вже повсідалися, Захожай сказав:
— А добра-таки в тебе, Каленику Романовичу, верба.
— Що добра, то добра! — погодився Каленик Романович.— Все життя думав фонтанчик під нею зробити, та ба — щось не виходить.
Після верби і фонтанчика вони перейшли на іншу тему, а Рубінові запали в голову лише ці слова про фонтанчик, і він сказав собі: "Ось розпитаюся, як його робити,— і зроблю. Тоді хай не кажуть: "Геть з очей, щоб я тебе і не бачив!"
Рубін думав спочатку про оцей фонтанчик, але незабаром перестав думати — він прислухався до розмови, що точилася за столом,— і знову заслухався. Хазяїни і гості розповідали, згадували. Згадували молодість, якихось невідомих Рубінові людей, розповідали про пригоди, які траплялися з ними на Солом'янці, в місті, на заводі. Всі ці пригоди прив'язані були до подій, про які Рубін читав тільки в книгах. Згадували зони п'ятий рік , рік сімнадцятий 7, повстання проти якоїсь Центральної ради а" бої проти петлюрівців9, про війну з фашистами І0.3 того, що розповідалося, видно було, що всі вони — і Каленик Романович, і Захожай, і Прихідько — були в самому вирі тієї боротьби, ходили в атаки, стріляли з рушниць, кидали бомби... Несподівано дізнався Рубін, що чоловік Марини Василівни загинув під час повстання "Арсеналу" 11. Але найбільше вразило хлопця те, що він був не перший прийомний син Каленика Романовича і Ганни Сильвестрівни, що до нього Каленик Романович і Ганна Сильвестрівна усиновили спочатку трьох хлопців-братів, потім ще двох, а разом з рідними синами поставили на ноги сім чоловік. Тільки тепер Рубін зрозумів слова начальника цеху, звернені до Каленика Романовича: "Це ж котрий у вас, сьомий, восьмий?" Дізнався Рубін і про те, що три прийомні і один рідний син Каленика Романовича пішли добровольцями в армію, коли німці почали наближатися до Києва 12.,, і всі загинули в боях. На війні також загинули сини й онуки Марини Василівни, сини й онуки Захожая й Прихідька. У Марини Василівни — троє, у Захожая — один, у Прихідька — два. Старі розповідали, зітхали, витирали сльози, і Рубін зрозумів, яких страшних ран завдало їм життя. Як це страшно — з однієї хати не повернулося четверо! Горе косило цих старих людей, коли одна по одній приходили звістки з фронтів. Які ріки сліз пролито тут в глибині ночей! Яку силу любові до своєї землі мали всі ці люди, що йшли самі на смерть і дітей послали своїх...
Чайник був давно вичищений. Рубін поздирав долотом увесь накип всередині. Гості вже попрощалися і порозходилися, а він сидів і думав про все, що почув тепер, що чув раніше, та не зв'язував в одне ціле. І йому здавалося, що отут, на Солом'янці, бачить він не життя звичайних людей, а життя якихось велетнів. І бачить він їх чомусь усіх — освітлених сонцем, на залитих сонцем вулицях, на барикадах, де полум'яніють прапори, ка полі бою із зв'язками гранат, як вони у пишний червневий день кидаються під гусениці фашистських танків... Сини Солом'янки, які ви прекрасні, які відважні! Думаючи про них, Рубін заплющує очі і бачить себе в грізні дні боїв за Вітчизну з Калеником Романовичем, і він, Рубін, був таким же сміливим, як і всі ці відважні люди з Солом'янки...
Отак і збігло два роки. Закінчивши училище, Рубін виїхав на Подніпров'я. Шість місяців від нього не було чути й слова, потім написав, що влаштувався як слід. Через рік з Дніпропетровська знову прийшов лист. З листом Рубін прислав газету з своїм портретом, надрукованим у тій газеті, і п'ятдесят карбованців грошей. В газеті Рубіна хвалили. З того часу на Солом'янку почало щомісяця надходити по п'ятдесят карбованців Ганні Сильвестрівні на насіння. Влітку, через три з половиною роки після закінчення ремісничого училища, Рубін несподівано приїхав у відпустку до Каленика Романовича і Ганни Сильвестрівни на Солом'янку. За цей час він змужнів, чорні вуса густо засіяли верхню губу, брови дугами сходилися на переніссі, і з-під них дивилися сміливі й гострі чорні очі. Привіз Рубін Каленикові Романовичу теплі зимові валянки з калошами, а Ганні Сильвестрівні прозорчасту хустку, таку, як на її молодому портреті. Ганна Сильвестрівна розчулилася, аж схлипнула трохи. Каленик Романович спитав:
— Навіщо оце витрачатися?
— А ви вже, батю, мені дозвольте знати навіщо,— відказав Рубін.— А може, мені так хочеться!
Знайомих хлопців з ремісничого училища Рубін на Солом'янці вже не знайшов, не знайшов і на Чоколівці13 — пороз'їжджалися по світах. Зустрів лише Женю Індиченка, але Женя був по вуха закоханий, ходив незрозумілий, дивний, і все зітхав. Навіть купатися до Наводницького мосту 14 не поїхав. Рубін махнув рукою на Індиченка.
Стояло надвечір'я. Над Солом'янкою пливли грозові хмари з бузковими відсвітами. За Києвом-Товарним15 гримотіло, земля пахла збитим пилом і чорнобривцями. Гроза наближалася. Ганна Сильвестрівна виколупувала головною шпилькою кісточки з вишень і підсувала Рубінові найбільші налиті соком ягоди. Каленик Романович, надівши окуляри, підсів до четвертої сторінки газети "Правда" 6, де містилися політичні відомості з широкого світу, писалося про атомну й водневу бомби, про скорочення армій. З цими новинами він, звичайно, знайомився через радіо, але репродуктор в цей час гримів піснями і до політики йому було байдуже. Рубін, навпаки, час від часу кладучи в рот ягоди, які подавала йому Ганна Сильвестрівна, прислухався до звуків, що долітали звідти. Найбільше йому подобалася музика швидка —: польки, галопи, фокстроти, але студія, як на зло, передавала старі, тужні й тягучі пісні, які рідко коли його зворушували, бо, мабуть, він перебував у такому віці, коли музику слухають ще ногами. За вікном шумів дощ. Окремі великі краплини, зриваючись з даху, били по зовнішньому критому залізом підвіконнику. Падали вони рідко, і їх удари лунко відзивалися в кімнаті. Рубінові було дуже приємно: звуки музики, до якої він уже не прислухався, удари крапель по залізу занесли його думки кудись далеко.
Коли він прочуняв, в кімнаті, крім їх трьох, була ще й четверта особа. Вона, видно, вбігла тільки що з дойду. Це була дівчина. Через плече у неї висіла велика чорна шкіряна сумка, з якої вибивалися газети й журнали. Дівчина була невеличка, з двома товстезними чорними косами по пояс; діставши коси з-за спини, вона почала струшувати з них дощову росу. Краплини води блищали у неї також на щоках, на лобі, на волоссі. Ніс у листоноші був рівний, очі — величезні, чорні, овал обличчя — красивий. Руки, голі до плеча, були засмаглі, аж коричневі, обличчя теж дуже загоріле. І тим ясніше на ньому позначався рядок білих-білих, як пелюстки квітів, зубів, "Ти диви яка,— подумав Рубін, оглядаючи її скоса.— Коли б трохи вища, була б, чого доброго, дівка". Ріст дівчини вирішив питання. Рубін мріяв, що дівчина в нього буде висока й струнка, як тополя, біла, як цвіт жасмину, прекрасна, як щастя. А ця — пхе!
Обтрусившися від дощових крапель, дівчина поправила сумку і, покопавшися в ній, сказала, звертаючись до Каленика Романовича і Ганни Сильвестрівни:
— А вам лист від Володимира аж із Красноярська.
Каленик Романович пожвавішав, відклав газету, потягся до листа. Ганна Сильвестрівна теж обернулася в цей бік.
Дівчина віддала листа Каленику Романовичу і скоса глянула на Рубіна. Відчувши, що поглядом затрималася на хлопцеві, довше, ніж треба, вона перевела його на Каленика Романовича і зробила це так легко, що Рубінові й не снилась така легкість. Каленик Романович встиг тим часом обрізати ножицями вузький бік конверта.
З конверта випала фотокартка, красиво зубчиками обрізана. На фотокартці було знято троє людей: молода жінка —-невістка Оля, красивий чорнявий мужчина, хлопчик п'яти-шести місяців. Хлопчик у самій сорочці сидів на руках у Олі, ручки у нього були товстенькі; ніжки так само; ручки й ніжки на всіх згинах були поперерізувані ниточками, щоки посміхалися ямочками і щілинками очей між тими ямочками. Звали хлопчика Ваня; чорнявого мужчину — Володимир. Володимир працював у залізничних майстернях і називав Олю Оляшкою. В цілому Оля була щаслива, і від листа, написаного її рукою, віяло теплом достатку, радістю щасливої матері й жінки.
(Продовження на наступній сторінці)