До Каленика Романовича наближався якийсь старий чоловік в давній шкіряній куртці і шапці з шкіряним порижілим верхом, голений, з маленькими колючими посивілими вусиками під носом. Ось він побачив Каленика Романовича, і Рубін помітив, як вираз обличчя його змінився. То він був зосереджений і заклопотаний, а тепер в очах його з'явилося привітне світло. Він швидко пішов вперед, простяг руку, стиснув міцно за руку Каленика Романовича, скрикнув:
— Скільки літ, скільки зим!
— Та давненько вже не бачилися,— відповів Каленик Романович. Його обличчя теж змінилося, біля очей назбиралося багато малесеньких зморщок — вони так збігалися завжди, коли Каленик Романович чув щось хороше або зустрічав людей, яких любив чи поважав.
Рубін догадався, що це прийшов начальник цеху, Іван Матвійович Хворост. "Мабуть, довго вони працювали отут разом,— подумав вік.— Бач, як скучили один за одним".
Справді, радість зустрічі просвічувалася з кожної рисочки обличчя обох цих людей. Вони почали розмовляти про своє домашнє життя. Рубін чув, як начальник спитав про Ганну Сильвестрівну, про Володимира, сина Каленика Романовича, який працював у Красноярську, а Каленик Романович і собі почав розпитувати про жінку і синів та дочок начальника цеху.
Як це кінчили, Хворост взяв обома руками за плечі Каленика Романовича, відштовхнув трохи від себе, сказав:
— А ви ще герой, Каленику Романовичу. Герой, герой! — і після паузи додав: — Ну що ж, послужіть ще раз заводові, виручіть.— Він став серйозний. Серйозного вигляду набрав і Каленик Романович.
Вони підійшли до крюка. Обидва куски його мали на собі сліди невдалого зварювання.
— Я вже дивився,— промовив Каленик Романович.
— Краще б на таке не дивитися,— відповів начальник цеху.
Кальниболоцький десь зник. Помічники стояли, поопускавши голови або дивлячись кудись вбік. Хворост спинивсь біля них.
— Ви, товариші,— сказав він,— самі розумієте обстановку. До нас на винятковий випадок прийшов майстер ковальської справи, і я прошу вас виконувати всі його розпорядження як безпосереднього начальника. Ну, з богом.
Він зробив кілька кроків від горна, і зір його несподівано спинився на Рубінові. Придивившись і, очевидно, не впізнавши його, він спитав:
— А ви тут чого?
— Та це мій, Іване Матвійовичу,— виступив вперед Каленик Романович.— Рекомендую: Рубін Максимович Приходько, з нашого ремісничого училища.
Начальник цеху оглянув з голови до ніг Рубіна. Оглядини ці, очевидно, задовольнили його, і він спитав старого коваля:
— А ви своєї лінії не залишаєте? Це ж котрий: сьомий, восьмий?
— Але ж парубок який! — весело відповів Каленик Романович.— З шибки вирізав круг, як під циркуль!
Від такої рекомендації Рубін почервонів як рак і опустив голову, і вже не чув дальшої розмови як слід,— здалося тільки йому, що ця розмова була дружня.
Коли начальник цеху пішов, Рубін обернув голову до Каленика Романовича і хотів сказати, навіщо він згадав про шибку, але не наважився. Насунувши кепку на лоба, Каленик Романович уже стояв, схилившись біля уламків крюка. Спочатку він тільки дивився на попалені вогнем кінці його, потім взяв молоток; від його ударів з заліза товстими кусками посипалась циндра. Він похитав головою.
Серьожка сказав:
— Оце як бачите. Згоріти згоріло, а зваритися не зварилося.
Каленик Романович поклав молоток. Серьожка, який стояв напоготові, спитав:
— Горно?
Каленик Романович махнув рукою і зробив крок до стільця. Один з помічників, пішовши слідом за ним, сказав:
— Вам тут погано буде сидіти. Вам отут буде краще.— І, не ждучи, що відповість Каленик Романович, він переставив стілець. В його рухах, у виразі обличчя було щось таке, що ріднило його з начальником цеху, і Рубін зрозумів, що Каленик Романович тут був не Калеником Романовичем домашнім чи навіть училищним, це була людина, з якою рахувався весь цех, від його начальника до ковальського помічника. І сам Рубін почав заражатися цим почуттям.
Каленик Романович сів, обдивився навколо. З цього місця йому було добре видно горн, людей біля нього, і водночас він не заважав ні робітникам, які проходили цехом, ні помічникам.
Крюк мав сімдесят міліметрів в діаметрі. Помилка Кальниболоцького полягала в тому, що він, не зумівши прогріти наскрізь заліза, спалив його і, коли почав варити, у нього нічого не вийшло.
При початку робіт не всі помічники були на боці Каленика Романовича. Всі вони навчалися в училищах і вважали, що знають таємниці ковальської справи не гірше за інших, а тому, як і Кальниболоцький, були переконані, що причиною невдачі з крюком було залізо, непридатне для зварювання. Воно не прогрівалось як слід і починало горіти, раніше, ніж метал був готовий під молот. Тому й вирази облич у декого з них були скептичні. Один навіть сказав, зиркнувши в бік старого коваля: "Боюся, що і в цього варяга нічого не вийде". Тим часом Каленик Романович, глянувши на заходи Серьожі біля горна, враз спинив його рухом руки.
— А що таке? — спитав, підійшовши, Серьожка.— Я вас не розумію.
— Вибери з центра горна вогке вугілля, наклади сухого.
— Але ж! — здивовано глянувши на Каленика Романовича, скрикнув хлопець.— Для горна завжди вживається лише вогке вугілля!
— І буде у вас мокре варіння. Залізо погорить, а нагрітися не нагріється. Роби, Серьожо, як належить робити. І зваж, та і всі ви, хлопці, слухайте: що товсте залізо — то не тонке. І кожен випадок вимагає свого підходу. Нам треба багато жару, без сухого вугілля його не доможешся.
Вираз обличчя в Серьожі з скептичного став спантеличеним, він позирав то на своїх товаришів, то на Каленика Романовича, але наказ виконав.
Ось розгорілося вугілля, взялося жаром. Спочатку цей жар пробирався лише між зигзагуватими щілинами й розколинами великої вугільної шапки, потім щілини почали більшати, зливатися, вогонь запалав з усіх боків, побіг по шапці вгору, розтяв її ясними смужками до самого верху. Спалахували червоні язики, і чим далі, тим жар ставав більший.
Коли горн був уже готовий, чотири помічники і Рубін п'ятий взяли крюк і поклали розломом у жар.
Каленик Романович сидить на стільці, і коли підводить вгору руку, помічники обертають важке тіло крюка, а Серьожка це ж саме робить з відламаним його кінцем. Вугілля в горні зовсім розгорілося, кінці крюка почали червоніти.
Кузня двигтить від важких ударів парових молотів; десь збоку дзвонять ручні ковальські молоти, всуміш з ударами таки ж ручного молота.
Рубін заслухався і за цим не помітив, як Каленик Романович підвівся, став біля горна, глянув зблизька, махнув рукою:
— Піску!
Два помічники і Рубін обертають важке залізо. Серьожка кидає на розчервонілий край його пісок, потім перевертає і обсипає піском і одламаний край крюка.
Від ударів піщинок по залізі посипались іскри. Яке чарівне видовище! Рубін дивиться, і, як в казці, до нього долітають слова Каленика Романовича: пісок уберігає залізо від горіння і разом з тим допомагає кращому його прогріванню. Іскра заліза, готового до зварювання, повинна бути прозорою і чистою, еге ж, прозорою і чистою!
Рубін дивиться на горно, на іскри, які від ударів піщинок летять із заліза, і не може уявити іскор, чистіших і прозоріших за ті, які він бачить зараз.
Нагрівання, здається, триває довго, страшенно довго. Крюк обертають ще раз і ще раз, посипають піском, від цього знову і знову летять іскри.
І знову, задивившись у вогонь, Рубін не помічає, як Каленик Романович підводиться із стільця. Зарухались його сиві брови, ожили очі. Він підходить до самого горна, торкає за плече Рубіна:
— Замічай, Рубіне! — і кинув жменьку піску на залізо, біле, аж неначе прозоре. Залізо заблискотіло, і з нього посипались іскри.
— Бачиш?
Рубін дивиться на цей фейєрверк. Йому мерехтить в очах.
— Замітив? Чиста? Чистішої вже не буде! Фейєрверк ще не встиг загаснути, а Каленик Романович вже повернувся до Серьожі.
— Під молот! Підготуватися!
Помічник і Рубін кинулися до крюка і почали обертати, щоб віднести до ручного ковадла.
— Відставити. Під паровий!
— Каленику Романовичу, але ж...
Перший раз, коли варили з Кальниболоцьким, крюк клали під ручний молот. Наказ Каленика Романовича спантеличив помічників. Вони уставилися на нього очима.
Коваль похитав головою:
— Сімдесят міліметрів під ручний молот?! Ая-я-я! І крюк поклали під молот паровий.
Біля молота став сам Каленик Романович. Рух руки — і молот шалено і весело загупав підлітаючи вгору і опускаючись вниз. Полетіли фонтани іскор. Складені краями два куски металу з першого удару вгрузли один у одного. Наступні удари без жалю їх місили, і залізо слухняно зв'язувалося, як зв'язуються у вмілих руках два куски тіста.
Почався процес зварювання. Обидва крюки зварювалися не поверхнево, а серцевиною, зчіпалися молекули з молекулами в самій глибині залізного стрижня. Помічники дивилися широка відкритими очима. Кожен рух майстра викликав у них подив, навіть заздрість.
Молот усе гатив і гатив. Каленик Романович мовби прикипів до нього, ніби народився тут і ніколи не збирався залишити цього свого місця. Він неначе увесь одсвічувався внутрішнім жаром, і Рубін задивився на нього.
— Годі! На горно!
Крюк знову поклали у жар.
(Продовження на наступній сторінці)