Ганна Сильвестрівна відклала тісто на вареники, витерла об фартух руки, взяла карточку, довго дивилася на Олю, на Володимира, але найдовше на хлопчика. У неї вже, мабуть, була стареча слабість на сльози, бо, намацавши кінчик хустки, що давно збилася на плечі, притулила його до очей.
— Ну, чого ж схлипувати,— сказав Каленик Романович.— Бач, онук гарненький який.
— Гарненький, гарненький,— повторила Ганна Сильвестрівна, гладячи фото рукою. І, витираючи сльози, кінчила:— Та й вони обоє гарні. Як поїхали, так тільки й бачили. Чого не приїхати? Приїхали б з дитиною...
Рубін теж почав розглядати фото і сказав:
— Опецькувате яке, товсте. Але все одно до двадцяти п'яти років у петлю не полізу.
Який зв'язок Рубін знайшов між опецькуватим товстим хлопцем і петлею, була, очевидно, його таємниця.
— Ач, який завзятий,— кивнув на Рубіна Каленик Романович, звертаючись до дівчини.— Ти теж, Мар'яно, така?
Мар'яна засміялася. Сміялася вона, неначе струмочок дзвенів. І в цьому сміхові було щось і веселе, і зухвале. Рубін незадоволено глянув в її бік — він не любив розмов, які на отаких парашутах добрі люди закидали йому в тил.
Мар'яна нічого не відповіла Каленику Романовичу, проминула й незадоволення Рубіна.
— У нас на пошті,— почала вона,— стався такий випадок з Харитоном,— ви ж знаєте його,— повернулася вона до Каленика Романовича і Ганни Сильвестрівни. Обоє старі кивнули головами, і вона продовжила:— А в того Харитона є дівчина Катя. А в тієї Каті мама — теж Катя. От пішов Харитон на побачення на Третю Нижню, а ніч претемна, побачення о десятій; стоїть він край стежки в саду, жде. Дивиться — йде. Він до неї каже: "Катю, я тебе так жду, що мало не помер ждучи" і — в обійми Катю. Обнімає, а Катя, як обняв він її та поцілував, і каже: "Ой, Харитончику-зятьочку, як же ж ти й цілуєшся. Мене вже двадцять років ніхто так гарно не цілував!" Так він як побіг і не знає тепер, що робити...
— Еге ж, це задача,— весело сказав Каленик Романович.— Йому скільки років?
— Аж сімнадцять,— відповіла Мар'яна серйозно.— Йому сімнадцять років,— і вона веселим, невловимо швидким поглядом оглянула з ніг до голови Рубіна.
Рубін, що ненавидів жодних натяків на свої сімнадцять років, блиснув очима і грізно глянув на Мар'яну.
Мар'яна хотіла, здається, було щось сказати ущипливе, та, видно, стрималася. Однак коли Рубін зиркнув на неї ще раз, йому здалося, що губи її ворухнулися і між ними мигнув рожевий кінчик її язика. "Ну, стривай ти мені, знатимеш!" — зціпив зуби Рубін.
Ганна Сильвестрівна встигла тим часом наставити вже окропу, і коли вода забулькотіла, виклала на підситок перший десяток вареників і почала по одному кидати їх в каструлю.
Прозора вода враз скаламутилася, в ній затанцювали білі порошинки. З гарячою парою з кухні линув ніжний аромат тіста і варених ягід. Потім вода знову забила в ключ, і незабаром вареники почали випливати нагору. Запахтіло ще приємніше.
Упоравшись з першим десятком, Ганна Сильвестрівна сказала, звертаючись до Мар'яни:
— Ну що ж далі?
— А далі нічого,— відповіла Мар'яна.— Як вечір — ходить Харитон по садку, а яка вийде Катя — не знає! Задача хлопцеві.
Мар'яна знову зиркнула на Рубіна. "Чого вона прискіпалася до мене, чого їй треба? — скипів Рубін.— Адже мала яка, в блюдці втопитися може, а прискіпалася!" А вголос він нічого не сказав. Бо що скажеш, коли нібито йдеться про якогось Харитона. Нарешті він зозла сказав:
— Я зовсім би не ходив!
— Кинув би й Катю?
Очі у Мар'яни були вологі й блискучі. Каленик Романович дивився в газету і все повертав її так, щоб вона лягла між його обличчям і Рубіном.
Гроза надворі минала, хмари розходилися, у вікна через зарості фуксій лилося м'яке передвечірнє світло. Мар'яна стояла перед Рубіном у цьому світлі, як царівна; очі у неї були великі, дві чорні коси, перекинуті наперед, обрамляли лице незвичайне, все у грі тіней і ямочок, зігріте посмішкою, хоч і насмішкуватою, але таке, заради якого можна загинути!
Без жодного зусилля Рубін зразу ж пригадав, що зустрічав її вже раз у житті, взимку, як катався з гори на санках! Це — те ж саме лице, ті ж самі очі, та ж сама дівчина, яку хлопець у великому батьковому кожусі назвав дивним сполученням слів: Маріонілою-квіткою.
— А-а-а, то це ти Маріоніла-квітка,— скрикнув він.— квітка Маріоніла,— і він так задивився на неї, аж почервонів. Злість його немов випив і по світу розвіяв вихор.
— Еге ж, я,— відповіла Мар'яна.— Я. Тільки признайся, Рубіне, добре ти полетів тоді сторч головою на санках з гори, га?
В кімнаті запанувала весела пауза, якої не помітив лише Каленик Романович.
— Шкода, що ти тоді втекла,— сказав, сяючи, Рубін.— Я б тобі показав!
Ганна Сильвестрівна поралася біля своєї газової плитки, запаморочливо пахтіли перелиті цукровим сиропом вареники — білі-білі, ледь з бузковим відливом. Нарешті вона обізвалася:
— Ну, йдіть уже, вечеряти будемо. Заходь, Рубіне, заходь, Мар'янко! Старий, іди вже вечеряти, чуєш? Кидай газету.
Каленик Романович відклав газету і, підпихаючи обох молодят широко розставленими руками, почав просуватися до кухні. В дверях він зіткнув Мар'янку й Рубіна так, що вони мало лобами не стукнулися. Щоб цього не сталося, Рубін ухопився за руку Мар'яни. Рука була така тепла, що тепло її враз передалося Рубінові в щоки, і він спалахнув.
У Каленика Романовича було своє місце. Він заліз туди, підсунув до себе тарілочку з сметаною і труснув на неї солі з солянки.
Упавши на білу поверхню сметани, соляні крупинки враз подзьобали її сірими цяточками. Мар'яна засміялася, і тепер сміх у неї був не такий, як раніше,— а аж до болю рум'яний:
— Та вареники ж солодкі! Що ви!
За ковальське життя з Каленика Романовича зійшло стільки солі із потом, що він ладен був і узвар присолювати. І він сказав:
— Нічого, нічого, Мар'янко, луччі будуть. Ну, Мар'яно, Рубіне, сідайте.— І він почав підсувати кожному його тарілочку з сметаною і варениками. На тарілці, призначеній для Мар'яни, один вареник надірвався, і з нього потік червоний сироп.
— І не запрошуйте,— відповіла Мар'яна.— Мені треба бігти, я ж на роботі. Бачите, скільки ще треба листів і газет порозносити! — І щоки її знову запалали рум'янцем.
— Ет, там пошта,— відповіла Ганна Сильвестрівна.— Сідай поїж, а тоді біжи собі. Та й дощ ще не зовсім перестав.
— Ні, побіжу,— відповіла Мар'яна і підхопила на плече свою сумку.
— Бійся ж бога! — скрикнула Ганна Сильвестрівна.— Та що ти собі думаєш!
Мар'яні було сімнадцять років. Можливо, й жила вона бідно, і в цю мить голодна була, але разом з цим в грудях у неї народжувалась якась інша сила. Мар'яна й сама не могла б, може, сказати, що це за сила. І ось ця сила звела її на ноги, схвилювала до самого дна, наказала йти, і Мар'яна, кинувши на ходу веселе "бувайте!", вибігла з кімнати надвір.
Досівалися останні краплини дощу, півнеба вже очистилося від хмар, на другій половині вони ще клубочилися, але вже збезсиліло, швидко розтікалися в високостях, ховались за обрій, танули. Перед порогом і далі по стежці, що вела на вулицю, блищали проти вечірнього сонечка більші й менші калюжки води, в одній із них вже купалися горобці.
— Ач, яка шалена дівчина,— почала скаржитися Ганна Сильвестрівна.— Де ж це видано втекти прямо від столу!
Рубін стояв проти Ганни Сильвестрівни, слухав, про що вона говорила, дивився у вікно і бачив, як, переступаючи через калюжі, по стежці відходила Мар'яна. І він заметушився, поліз в обидві кишені разом, понишпорив там.
— Ах, чорт, таж ні цигарок, ні сірників! Гей, стривай, разом підемо, мені цигарок і сірників треба купити,— гукнув він услід Мар'яні, вискочивши з кімнати. І побіг просто через купи кімнатних калачиків, фуксій і столітників, виставлених Ганною Сильвестрівною на дощ.
Наздогнав він Мар'яну біля самої хвіртки, між двома величезними кущами рожі і, порівнявшися, прошепотів:
— Хочеш сьогодні в кіно? Ми підемо на Володимирську гірку17, звідти краєвиди на всю Україну, і там я скажу тобі, що дівчини кращої за тебе немає на всьому білому світі.
— Спробуй тільки сказати,— відповіла Мар'яна і засміялася. І сміх її дзвенів, як струмочок...
— Еге ж,— сказав Каленик Романович Ганні Сильвестрівні, коли вони залишилися вдвох.— Каже, ні сірників, ні цигарок. Ну що ж, сідай, будемо вдвох вечеряти.— Покуштувавши вареника, він продовжив:— Чуєш, я оце думаю: адже якими бузувірами всі були. Куди там! Згадати — волосся сторч! А які орли з тих смаркачів виростають!
— Коли з дитинства є порох в людини, то, думаю, не десь він дінеться і в дорослому, тільки на інше обернеться,— відповіла Ганна Сильвестрівна і, прислухаючись до того, як між рожами сміялась Мар'яна, додала:— Чуєш, як Мар'янка заливається?
— Еге ж,— відповів Каленик Романович.— А вареники — добрі.
— Їж на здоров'я.
1956
Примітки
(Продовження на наступній сторінці)