Як пішли ввечері до колодязя, то Марина навіть і не пізнала його. Колодязь уже стояв під дашком, біля нього була побудована будка для движка. І він там гудів і гудів. Барабана і дишла вже не було. Замість них з колодязя виходив кінець труби, і з неї у велику бочку лилася вода. До колодязя раз у раз під'їжджали і від'їжджали грузовики. Шофери наливали води в радіатори, брали з собою в запас; під'їжджали й цілі цистерни, і машини з величезними дерев'яними бочками. Скрізь на степу працювали люди, а їм і машинам потрібна була вода.
Явтуха у загінчику Марина уже не побачила. Та й загінчика не було.
Баба сказала:
— Дуже гарно стало. Не треба застоюватися біля колодязя та ждати, поки Явтух витягне цебро; бач, як ллється з труби: підставив відро, набрав, та й іди помаленьку додому.
Єлизавета Хомівна поїхала, а Марина залишилася в світі, що простягнувся від двору до нового колодязя з движком і аж до дитячого садочка.
Увечері Марина лягала спати на своєму ліжку проти Миколи, вранці баба відводила її у садок!
Марина навчилася вставати рано, бачила сонце ще заспаним і землю, вкриту холодками; бачила димки з усіх димарів, бо вранці всі люди топили печі. А хто з хлопців та дівчат не ходили в садок, ті ще солодко спали і нічого такого не бачили.
Марина як прийшла у садок, то перші дні тільки руками розводила та билася в поли,— стільки там було нового, небаченого, нечуваного. Малесенькі столики і стільці. В саду гамаки гойдаються. Всі учаться вірші розказувати і через скакалку стрибати. От де розкошувала Марина! На дитячу гірку як злізе, сяде на дошку і — поїхала! А з дошки — на бочку. Бочка качається — спробуй встояти. І хусточки Ольга Яківна навчила Марину підрублювати. А пісок який: чистий, білий і ціла гора! Пісок найбільше й любила Марина. Сяде, сидить і копається. А Іван — все б йому на дерево лізти! Сидів отутечки, грався — і вже нема!
— Злізь, Іване,— каже Марина.— Ольга Яківна як побачить, то знатимеш.
А то є ще зовсім малі, нетямущі діти, ще й шкідливі. Як мовчить і сопе, то значить шкодить.
— Кинь жука. Цукерку можна смоктати, а жука не смокчуть.
Стільки клопоту у тому дитячому садочку, що ввечері, як прийде Марина додому, то голова сама на подушку хилиться. Миколі встигла чи не встигла язика показати, а голова вже на подушці, очі злипаються.
— Заснула вже наша Марина,— каже баба.
Раз Марині приснився сон: на самому березі Каховського моря сидить Єлизавета Хомівна і каже Марині: "Сядь біля мене, бач, як тут гарно". Марина сіла біля Єлизавети Хомівни, притулилась до неї і задивилася на білий світ. Світ був великий, па морі ходили пароплави, в небі мріли морські орли, вздовж берега гуркотіли машини, землерийні снаряди, екскаватори прості й крокуючі. На землерийній машині сидів батько, а земля стугоніла і стугоніла, так багато було машин і людей.
Марина прокинулася з тривогою в серці. В своїх руках вона чула теплоту Єлизавети Хомівни. А всього, що в хаті, Марина не бачила; навіть не бачила баби, бо все ще дивилась на море, на світ і прислухалась до двигтіння землі під машинами.
У дитячому садку Марина сказала Ользі Яківні: "Добрий ранок",—і-з Катрею погралася у піску, Іванові ґудзик застебнула, а потім, як Ольга Яківна зайшла на хвилинку в кімнати, Марина схопилася, нишком проскочила між огорожею і стіною на вулицю і пішла у світи.
І не пішла, а, як і Єлизавета Хомівна, поїхала, на грузовику. Поскладала на нього нівеліри, всі інструменти, книги, чемодани, намети і рушила. І вона, Марина, була не Марина, а Єлизавета Хомівна. Вона сіла в машину і сказала Марині:
— Прощай.
Єлизавета Хомівна була смутна, Марина плакала. Шофер сказав: "Лизавето Хомівно, пора". Машина рушила...
Ранкове сонце голубило Марину; курява на дорозі не перегрілася ще, як удень, і лоскотала Марину холодним дотиком між пальцями ніг.
По дорозі, як і вчора, і позавчора, мчали і мчали авто — і легкові, й вантажні. На всіх машинах було повно людей, пакунків і ящиків.
Важко гули тягачі-трактори; як будинки, сунули крани, транспортери, бульдозери. І не було всьому цьому кінця, і не було краю.
Один шофер на чужій вулиці Марині сказав:
— Не йди по дорозі, попід хатами йди. Бач, тут яка курява. І машина може наскочити.
Марина звернула з дороги і пішла попід дворами. Біля двору, поклавши голову на лапи, лежав величезний білий пес. Марина постояла трохи, потім обминула його і пішла далі, в далеку дорогу, до самої Каховки, до самого Каховського моря, навіть до трьох морів, бо, крім нього, вправо від Марини як дивитися з Високої могили, лежало Чорне море, а вліво — Азовське...
Вулиця, якою йшла Марина, була дуже-дуже довга. Такої вулиці, може, й до вечора вздовж не пройдеш. Тому на одному розі Марина трохи постояла, щось там собі подумала, щось зважила і тоді з головної вулиці звернула у невеличку.
Була ця вулиця вся зелена. Скрізь понад дворами росли акації, в палісадничках — квіти. Сама вулиця вся заросла споришем. На спориші паслися поросята, бігав, вибрикуючи, чийсь маленький бичок і сиділо, задивившися на Марину, маленьке цуценя, рябе, волохате і кругле, як клубочок. Бігати воно ще як слід не вміло, а гратись уміло, бо, як побачило Марину, так одразу підбігло до неї і почало хапати її за плаття і руку лизати.
— Ти ж дурний пес,— сказала Марина.— Хіба ж ти не бачиш, що я зовсім чужа дівчина. А ще рябенький такий...
Марина погладила його, ускубнула трохи за вухо, потягла за хвіст, і вони подружили. Побавившися трохи з цуценям, Марина сказала йому:
— Ну, я вже піду. Прощай.
Взявши пса на руки, Марина притулила його до свого серця й сказала:
— Біжи вже додому.
Марина рушила вперед, бо вже видно було кінець цієї зеленої вулиці, а там далі розстилався великий світ, що біг і біг аж до моря.
Та волохатий рябий пес не схотів бігти додому. Побачивши, що Марина пішла, він кинувся їй навздогін. Біг він не прямо, а трохи навскоси, так, що, наздогнавши Марину, він ткнувся їй у ногу не носом, а боком. Ткнувся і трохи заскавучав. Це, мабуть, він їй сказав:
— Чуєш, Марино? Я тебе проведу трохи.
— Проведи,— відповіла Марина. І вони пішли вдвох.
Ряди хат кінчилися. Марина вийшла на горбок, глянула — і серце її затрепетало.
Увесь світ, починаючи від Марининих ніг і аж до того місця, де земля сходиться з небом, був зелений; він гойдався, хвилювався; по ньому бігли без кінця і краю важкі вороні хвилі; над хвилями висіли в небі золоті пташки — жайворонки: десь підпадьомкав перепел; в самій глибині неба рокотав літак і виблискував проти сонця срібними боками. Скільки на світі не жила Марина, а такого глибокого, чарівного, синього неба не бачила.
Чи не вмила його ранкова роса, що воно було таке свіже й ясне?
І так було далеко до того місця, де сходиться небо з землею, так було далеко до білої хмарки над морем, що в Марини від солодкої туги стислося серце.
— Дійду до самого краю землі,— сказала Марина,— а як дійду до самого краю землі, то там уже буде і море, і біля нього Єлизавета Хомівна. Тоді візьмемо праворуч і підемо глянути на Чорне море; а як на нього надивимося — подамось до Азовського.
Марина йшла по стежці між пшеницями.
Край пшениці росли три кущики волошок. Їх теж вночі вмивала роса, може, перепел їм розплющував очі, а куріпка розгладжувала всі складочки на пелюстках,— такі гарні були ті волошки.
Марина присіла біля них, вибрала найкращу квітку і торкнулася носом до її личка. Личко було свіже. На ньому качалася росинка; і ця росинка зависла на лобі в Марини. Приголубивши квітку, вона пішла далі, а пес котився за нею.
Як між рядами пшениці заворушилася ящірка, рябий пес нашорошив вуха і поткнувся туди, задивився на невиданого звіра, злякався і притулився Марині до ніг.
Марина хотіла йому сказати, щоб не боявся, але в цей момент вона почула, як Микола закричав радо і якось незвичайно:
— Так вона ж — ондечки! З цуценям!
Марина обернулася і побачила спочатку Миколу, а потім і Пилипа.
Бігли вони захекані, пітні.
І як підбігли, то Микола зразу схопив її за руку і крикнув:
— Ти ж це, куди подалася?
Він був стривожений, і сердитий, і радий. Марина дуже здивувалася, одначе розповіла, куди й чого вона йде.
Микола сказав:
— От якби відлуплювати тебе, то знала б. Ач яка! Аж до моря. То тільки Шевченко, як малий був, ходив шукати залізних стовпів, на які небо спирається. Наробила переполоху і в садочку, і дома.
Пилип спитав:
— А пса як звати?
— Пес та й усе,— сказала Марина.— Він теж аж до моря. Хлопці присіли біля рябого пса; піднебіння і язик у нього були рожеві, зуби гострі, носик холодний.
— Добрячий собака,— оглянувши рябого, сказав Пилип. Озирнувся і скрикнув:— Миколо, глянь, скільки смовді!
Це була рослина з товстим, налитим соком солодким лопуцьком. Хлопці накинулися на лопуцьки. Як поїли, Микола сказав:
— Бач, як загаялися, а там усі шукають. Треба додому.
— Я піду до Єлизавети Хомівни,— сказала Марина.
— Ти дурна,— відповів Микола.— Ти знаєш, скільки це кілометрів? Не з такими ногами, як у тебе, ходити до моря. Он Шевченко й то не дійшов...
Він взяв Марину за руку.
— Пішли.
— Я не піду,— відповіла Марина. І сіла на стежці.— Як сяду, то сидітиму та й сидітиму.
(Продовження на наступній сторінці)