«Марина» Іван Сенченко — страница 2

Читати онлайн оповідання Івана Сенченка «Марина»

A

    Це був усе рідний, все дорогий, любий народ. Задивившись, Марина незчулася, як її ноги почали рухатися самі і рухалися доти, поки-вона не наздогнала Івана. Торкнувши його за руку, вона сказала:

    — А я теж тут, Іване.

    Іван глянув на неї, впізнав і шмагонув по ребрах свого коня. Кінь став цапа, закрутився на задніх ногах, намагаючись скинути з себе Івана.

    Марина трохи відсторонилася, щоб кінь не покалічив її, і саме в цей момент вихователька, глянувши на неї, здивовано спитала:

    — А ти ж хто, де ти взялася?

    Марина скоса зиркнула на свій двір і, побачивши, що баби не видно, сказала:

    — У вас уже і Катря, й Іван. Прийміть і мене. Я не буду пустувати. А бабі нічого не кажіть.

    — Як це так, щоб бабі не казати нічого! — мовила вихователька.— Цебто я повинна казати неправду. Хто ж тебе отакечки вчив, Марино, га?

    Очі у Марини заблищали, щоки стали червоні, вона хотіла сказати: "Ніхто не вчив, це я так", але в цей саме час з двору визирнула Маринина баба і загукала:

    — Марино, Марино, де ти?

    — Та я тут,— обізвалася Марина.— Бабо, ви гляньте, я тут, біля Івана, а Катря, бачите, спереду. Пустіть мене, бабо, в садочок.

    — Ще записати треба,— відповіла баба. Як запишемо, тоді й підеш. А тепер проведи садок до колодязя і повертайся назад.

    Марина зітхнула і сумно сказала:

    — Добре, бабо...

    Баба вернулася до печі варити картоплю, а Марина прогулялася, з дітьми аж до самого колодязя. У однієї, дівчинки не було пари, так вона взяла Маринку за руку. А рука у тієї дівчинки була маленька-маленька.

    — Мене звуть Оришка, а тебе?

    — А мене — Марина. Вихователька сказала їм:

    — Отак і йдіть разом.

    Біля колодязя Явтух смачно жував спориш і махав хвостом — спочатку в один бік, потім в другий. Марина вирвала трохи стеблистої травиці під тином і сказала йому:

    — На, їж,— і поки він їв, вона гладила його біля вуха.

    Як вона його гладила, до колодязя приїхав грузовик, а на ньому молоді майстри з інструментами, з залізними трубами і різним приладдям. Один хлопець став біля Явтуха, посмикав його за вуха, поляпав по холці й сказав:

    — Ну, брат Явтуше, подавай у відставку. Поставимо отут движок, воду будемо качати движком, а тобі доведетеся змінити професію.

    Явтух нічого не відповів, бо не вмів говорити, тільки повернув голову і витяг нишком у майстра з кишені пакунок з сніданком, бо так його хлопці привчили.

    — Майстри засміялися і стали біля колодязя працювати; брязкали залізом, підтягали якісь машини, складали довгі-предовгі труби, дзенькали молотками, копали лопатами. І різні в них були імена: Василь, Микита, Кирюшка.

    Василь спитав, як уже добре роздививсь на Марину:

    — А молотком, Марино, ти стукати вмієш?

    — А хіба я маленька,— відповіла Марина, одначе молоток у нього взяла і почала стукати  позалізу. Як воно чарівно, голосно й лунко дзвеніло!

    Тоді Микита озвався:

    — Годі вже, Марино, дай молоток ще мені, бач, отут клинчик треба підбити.

    Марина подала йому молоток, потім гарненько поскладала рядочком їхні піджаки. Хоч і дорослі ці хлопці, а, як Микола, порозкидали все, де хто схотів; і все Явтуха проганяла, щоб знову не поліз у кишеню.

    А Кирюшка довго-довго мовчав, а потім і озвався:

    — А от цукерок Марина не любить. Правда ж? "

    — Еге, які,— відповіла Марина.— Чого там не люблю. Люблю.

    — Кирюшка був спортсмен. Він зовсім не курив, любив їсти цукерки. Він дав Марині повну жменю цукерок "Мишко -ласун" і сказав:

    — Рости швиденько, Марино, а то й комунізм побудуємо без тебе. Що ти тоді будеш робити? — І назвав Марину кирпатою: — Що ти тоді будеш робити, кирпата?

    — Я не кирпата,— відповіла Марина.— Батько каже, що в мене ніс, як у нього, а очі, як у мами.

    Марина розповіла Кирюші про свою маму, про батька. Маринина мама працювала дома, в колгоспі, а батько вже був на Дніпрі, у Каховці, на землесоснім снаряді. І прислав Марині та Миколі цілий кілограм цукерок "Золотий ключик". Потім Марина похвалилася:

    — А в мене й баба є дома.

    Кирюша витер руку спочатку об штани, потім об сорочку, бо була вона в іржі, а тоді погладив Марину по голові і сказав:

    — Ти, мій дзвіночок-льоночок, їди вже додому, а то баба шукатиме.

    Баба й справді визирнула з хвіртки і гукнула Марину: — — Додому вже йди.

    Від колодязя Марина поверталася додому довго-довго, дуже не хотілося. Ішла вона так: спочатку перейде з цього боку вулиці на той, а потім знову з того — на цей. А як пройде трохи, то ще постоїть і озирнеться. А там, над колодязем,— сонце! Молотки виспівують, —залізо дзвенить, майстри весело розмовляють, погукують: движок ставлять. А Явтуха пошлють у відставку. Гарний, красивий світ, не такий, як дома.

    Вийшла баба на вулицю, подивилася, як Марині дуже не хочеться йти додому, зітхнула й подумала: "Значить, час уже віддавати Марину в садочок".

    — А ти не журися,— сказала Марина бабі.— Кирюшка говорить: "Рости, Марино, швиденько, а то й комунізм побудуємо без тебе!" То мені треба швиденько рости. В садочку я, мабуть, швидше виросту.

    І віддали Марину в дитячий садок. Почала Марина щоранку бігати в дитячий садок, а баба, як наварить обідати, то йде на птахоферму: Марининій мамі допомагати курчат доглядати. Маринина мама тоненько гукає: "Ціп, ціп, ціпоньки".

    А баба — товстіше: "Ціп, ціп, ціпоньки". А Маринка як приходить до них у гості, то зовсім товсто, бо пустує: "Ціп, ціп, ціпоньки". І тільки самі курчата дуже, дуже тоненько пищать: пі-пі-пі!

    От одного разу прибігла Марина ввечері додому з садочка, а дома у них вже живе Єлизавета Хомівна. Побачила вона Марину, встала і каже:

    — Що ж, Марино, давай познайомимося.

    — Спочатку трохи порозмовляли, потім Єлизавета Хомівна посадила Марину собі на руки, потім пригорнула, потім і поцілувала. А на другий день і Марина вже цілувала Єлизавету Хомівну. Від Єлизавети Хомівни гарно пахло, волосся, заплетене в коси, красиво золотилося. Сама вона була висока, статурна, всі навколо казали "вродлива жінка", любили її, а вона найбільше любила Марину. Як є вільний час, Марину за руку і кличе:

    — Гайда, Марино, гуляти!

    Вони рвали квіти, плели вінки, співали, розмовляли про все на світі. Марина тулилася їй до ноги і зітхала.

    — Чого ти, Марино?

    — Люблю дуже вас. Як поїдете далі вже; до Дніпра... а я дома зостануся.

    І це була правда. Єлизавета Хомівна не довго жила на одному місці, а все мандрувала і мандрувала з своїми товаришами. Єлизавета Хомівна виміряла з ними землю — горби і долини, щоб знати, які з них затопить Каховське море, коли розіллється, а які зостануться, утворивши довгий ряд прибережних заток і горбів.

    Єлизавета Хомівна і Марина зайшли аж на Високу могилу і злізли на неї. Було ніжне блакитне надвечір'я, з степу все налітали і налітали легкі вітерці, поле рунилося молодою зеленню, і хвилі трав бігли аж за обрій.

    Вони посиділи. Єлизавета Хомівна пригорнула до себе Марину й сказала:

    — Ось ти глянь отуди, бачиш — там наче біла хмаринка. Але то не хмаринка, то вода там, Дніпро. Він як дзеркало, отой Дніпро, довгий, без кінця і без краю, і од нього відбиваються промені сонця; от їх і видно; тільки самі промені, які відбиваються від Дніпра, а самої ріки не видно, далеко вона.

    Марина дивилася і спочатку таки й бачила білу хмаринку, а потім заплющила очі. Біла хмаринка зникла, і перед Мариною розлилося Каховське море, все синє-синє, опромінене сонцем, і її серце так забилося в грудях, що вона сказала, як часто мати говорила:

    — Така в мене тривога на серці. І сама не знаю чого!

    Вона обняла Єлизавету Хомівну, і вони говорили про море, про щось тривожне, журливе. І це тривожне, журливе брало в свої руки Маринине серце, і їй хотілося піти у світ, і йти, і йти, і все дивитися й не надивитися, бо такий світ незвичайний — чарівний і ясний.

    Потім прийшло прощання. Єлизаветі Хомівні треба було їхати далі. Як поскладали на машину все спорядження, вона підійшла до Марини й сказала:

    — Прощай, Марино. Ми вже їдемо далі. А за цим далі, ще далі поїдемо, до самого Дніпра, а потім Дніпро переїдемо і поїдемо далі і далі.

    У Єлизавети Хомівни очі були великі, ясні, повні блиску, І сьогодні вони блищали — тільки не так, як завжди.

    У Марини теж очі були не такі, як завжди: вогкі, тривожні, бо з них виступила кришталева сльозина.

    Дві жінки стояли одна проти одної і прощалися. Шофер сказав:

    — Лизавето Хомівно, пора вже рушати.

    Єлизавета Хомівна зітхнула. Вона взяла Маринину руку і поцілувала її. Рука була ніжна, м'яка, загоріла, трохи вогка. Все в Марини всередині тривожно ридало.

    Машина поїхала, а Марина стояла й дивилася. Сльози у Марини текли з обох очей, а вітер ворушив її золотисті волосинки, що вибивалися з кіс.

    Згодом машина змаліла, потім зовсім зникла, залишилася тільки хмара куряви. Потім і курява осіла.

    Марина притулилася бабі до ноги і мовчала до вечора.

    (Продовження на наступній сторінці)

    Другие произведения автора