Це ні день, ні ніч, ні світло, ні пітьма, не яв і не марення. Це й день, і ніч, і світло, і пітьма, це й срібляна журба, і дурні поривання, це й романтичні забаганки душі, коли хочеться і не знать чого хочеться, коли пориваєшся і сідаєш на трухлявий вербовий пень, щоб озирнутись навколо і розтопитися в плині тиші й тривоги.
Пливе світло, клубочаться тіні, спливаються в гори і раптом обертаються в ясне місячне світло.
В таку ніч ішла тітка Настя, і ось скалка, що виблискувала на дорозі, обернулася раптом на клубочок матового сяйва; клубочок набрав обертового руху і покотився вперед, тягнучи за собою сиві пасма мли, закручуючи їх навколо себе і все більше від цього зростаючи.
Тітка Настя скрикнула і кинулася тікати скільки сили, а клубок підскакував, гнався за нею, бив її ззаду по ногах і по спині і кричав на сто голосів.
— Не втечеш, Насте, тут тобі й смерть!
40
Тітка Настя закричала не своїм голосом; з хати вискочив батько.
Тоді клубок обернувся на собаку і подавсь через тин, а тітка Настя упала на землю, і їй виливали переполох, і вона прохворіла два тижні.
Тітка Настя переживає свою оповідь, вона так уміє розповідати, що змушує нас слухати, як маленьких дітей.
41
Поет питає:
— Ви справді вірите у все це, про що нам допіру розповідали?
Тітка Настя дивиться повз його голову і розповідає, як вона ішла через міст і як чула за собою кроки чогось, що не існує на світі. Тітка Настя йшла, і воно йшло; тітка Настя бігла, і воно бігло; вовд ставала, і воно ставало. У тітки Насті волосся стало сторч. Нарешті вона добігла додому і закричала:
— Білан, Білан! Білан був дворовий пес.
Він гавкнув, побіг назустріч тітці Насті, і воно зникло, а вона стояла, дослухалася, як їй калатається серце.
Вона ще розповідає про свої химерні містичні візії, як хтось із нас каже:
— Насте, розкажіть, як ви запровадили для корів на фермі мертву годину і| за що одержали орден.
І тітка Настя починає оповідати про те, як вона працювала на буряках, як їздила до Марії Демченко б, як її покликав голова колгоспу і призначив керувати фермою.
Вона розповідає про те, як училася, як здибалася з Федором Івановичем, чудним агрономом, з якого всі сміялися, бо він радив розмальовувати корівник квітками і викинуть з ферми хворостину і ла|йку.
Лаятися тітка Настя ніколи не любила, зате дуже любила квітки. Агроном почав їздити у їхній колгосп.
42
На фермі було по вуха гною: вона вичистила її, вибілила, прогнала лайку, кийки, видушила піретрумом усіх мух, розбила біля стайні квітник і з дванадцятої дня до пів на другу запровадила на фермі мертву годину. Мертву — це значить жодної людини в корівнику, жодної розмови, жодної мухи і комара. І от задрипані і худючі корови убралися в тіло; розбишакуваті, худючі і безмолочні ще вчора, вони стали поважні, повільні, ласкаві й слухняні. Шерсть на них зробилася шовковистою, і з цим усім вкупі прийшло молоко. Тітка Настя прославилась на увесь район. І на окопи пішла разом з усіма делегатами райконференції працівників молочних ферм. Чоловік тітки Насті, дядько Іван, працював у неї на фермі, підвозив корм і вивозив гній.
43
Він у свята приїздив до нас на окопи. Привезе пирогів, сметани, яблук, мовчки приставить до стінки окопу велосипед, а сам стає.біля тітки Насті і мовчки копає. А коли в такий спосіб розкаже їй все, посідають удвох на горбочку, вона й каже:
— їдь, Іване, вже час!
Дядько Іван погляне на сонце, подивиться на тітку Настю і поїде собі.
Галя підрахувала, що за найсприятливіших умов він може за годину сказати семеро слів... Тітка Настя говорить, а він слухає, дивиться на неї та потакує.
44
Раз Галина подруга, Поля, каже:
— Тітко Насте, я одіб'ю у вас дядька Івана. А тітка Настя відповідає:
— Спробуйте.
Поля і спробувала. От приїхав дядько Іван, вона підсіла до нього і каже:
— Я б на вашому місці нізащо не полюбила б тітки Насті. На мою думку, вона не така уже й гарна: у неї чорні очі, а всі чорноокі — відьми. Ви полюбіть мене. Я дуже гарна, я не відьма; наш вчений каже, що я найкраща у світі. І, крім того, у мене очі хоч і чорні, але не відьомські.
Льоня лежав за кущами і чув, як дядько Іван мовчав, а потім сказав:
— Скоро пилипівка, а в піст я не парубок!
— Тоді звиняйте,— сказала Поля,— я піду спробувати щастя у вченого.
Вчений, родом львівський поляк, був нашим козлом відпущення.
Він ніколи в житті не займався фізичною працею, і копати йому було тяжко.
Велике, біле й пухке його тіло ніби зовсім не мало мускулів. Він швидко стомлювався, піт біг з нього ряснб-рясно.
Він розмазував його по обличчю спочатку хусткою, а коли вона стала чорна, як земля,— як і всі ми, оборотом руки.
Галя любила жартувати із ним. Стане проти нього і скаже:
— Слухайте, професоре, ви могли б покопати без відпочинку десять хвилин?
Він відповідав гарною українською мовою:
— Коли ви проспіваєте "Синеньку хусточку" 7, я це зроблю для вас.
Галя співала.
Він бравсь за лопату.
46
Поет засікав час. Протягом десяти хвилин вчений мав не розгинатися і не опускати лопати. Він заливався потом. Піт струмив йому із обличчя, просочував наскрізь його низько стрижене густе волосся, котився по плечах, по руках, зависав краплями на волоссі, що росло йому на грудях (працювали ми без сорочок), і звідти падав на землю.
Тоді Поля казала:
— Нащо так робити? Зовсім воно ні до чого!
Ми погоджувалися з нею, а через кілька днів Галя співала іншої якоїсь модної пісеньки і вчений знову брався копати без перепочинку десять хвилин. Йому пропонували вступати в польську армію Андерса 8, яка тоді формувалася у нас.
47
Він казав:
— Не піду. |Свою Польщу вони почнуть будувати з того, чим закінчив Пілсудський 9.— І згодом пішов у Червону Армію.
Я міг би розповісти і про нашого поета.
48
На окопах він віршів не писав, тільки не розлучався з записною книжкою. Від нього не було рятунку. Все, що навколо говорили, він ловив на льоту. Упіймає цікаве слівце — в книжку та ще й перепитає:
— Як? Як? Це ви самі пригадали чи з народного? Особливо терпіла від нього тітка Настя.
Вона за словами в кишеню не лізла, сипала ними, як з рогу достатку, і смачно ж це виходило в неї!
— Як ви, Насте, сказали? Як? Як?
Від тітки Насті він посписував усі свої зошити і ходив за нею як тінь.
Тітка Настя казала:
— Та в мене ж чоловік є, що він скаже, побачивши?
— А що саме він може сказати? — цікавився поет.
— Та от, що ви ходите за мною, як не знать що.
— "Як не знать що"! — підхоплював він на льоту і звертався до нас: — Ви чуєте, як це сказано! — А тітці Насті казав: — То маловажно; що ж він, ваш чоловік, заборонить мені записувати приказки?
Тітка Настя не знала, що казати на це, і в ті хвилини, коли його не було поблизу, жалілася:
— Ну їй же богу, учепився, як реп'ях. Хоч ви йому скажіть що-небудь; таки ж мені буде скоро сором на люди вийти!
49
Підсідав він і до дядька Івана. Розмови виходили дуже втішні: поет говорив, а дядько Іван мовчав або відповідав:
— Та хто ж його знає. Я більше біля свого діла.
Як відомо, він вивозив з тітчиної Настиної ферми гній, а туди возив зелені корми і сіно. Поет цікавився:
— Чим ви пояснюєте, що сіно пахне так, а гній інакше? Дядько Іван казав:
— Кожне пахне по своїй натурі, як положено.
50
Одного разу Поля попросила його написати їй щось на пам'ять. Він подивився на Полю, вродливу дівчину із швейної майстерні на Пушкінській, витяг блокнота і записав:
Зірву я гілочку із винограду, Що її вітер ізломив. Я не забуду того словечка, Що мені Ваня говорив. Говорив Ваня: "Ти моя, Галю, Ти моя, Галю дорога,— Давай розлучимося з тобою, Щоб було легше ворогам".— "Не хочу, Ваню, цього я слухать, Не хочу, Ваню, без тебе жить. 3 тобою, Ваню, мій рідний маю, Серце сміється, серце кипить",— "Не хочу, Галю, цього я слухать, Не хочу серця переривать,
А щиру правду тобі говорю, Що буду тебе я покидать".— "Коли ж це так, то я побігла Туди, де в'яжуться човни, Де тихо плещуть об берег хвилі, Де вічний морок, де серце спить". Побігла Галя, і все затихло, І стала тиха тишина, З'явивсь і Ваня на бережечок, Витяг платочок із рукава: "Забери, Галю, ти цей платочок, Це той платочок, що ти дала". Ваня до Галі так і полинув, Щоб їх там парочка була.
— Ви побачите,— казав він нам, коли ми залишилися самі,— вона вивчить його напам'ять, і неодмінно підбере на голос, і буде співати. Я двадцять п'ять літ мандрую між людьми і з одного погляду бачу, що кому треба. А треба їй про кохання, і щоб було лірично і чуло. Якщо я не дам їй цього, вона й сама придумає й саме те, що їй треба.
Справді, другого дня весь Галин курінь виспівував уже цю пісеньку.
Поволі підтягати почали й ми, причому фальшивив найбільше поет. Він задоволено сказав:
— А знаєте, я таким способом пустив межи люди з двадцять романсів, і всіх їх мав нагоду перечитати в фольклорних збірках, як витвори народної музи. Це, звичайно, шахрування з мого боку, але, їй-богу, воно мене тішить, хоч гонорару за це не платить ніхто ні копійки.
(Продовження на наступній сторінці)