Вчений винно і спантеличено мовчав, поет тільки трусився. Він стояв проти сонця. Пальто його, просочене наскрізь водою, одігрілося, з плечей здіймалася пара, а з рукавів і піл раз у раз одривалися великі краплі води.
ЗО
Біля Галиноґо куреня горів уже вогонь, і на тринозі грівся чайник. Галя та її подруги поралися тут-таки.
Тепло оживило людей і природу. Все переливалося в райдужних барвах ранку. Навколо було дуже багато Петрових батогів, вони ще квітли, і роса, що позависала на них, здавалася голубою.
Одсвіт її падаз на людські обличчя, підрум'янені вогнем і ранішньою прохолодою. Двадцять два Галині роки дивилися на нас з безтурботною свіжістю.
Всі троє стояли похнюпо, лише Левко намагався посміхатися. Він був жалюгідний.
— Що ж з ними робити? — сказала Галя.
31
Ми постягали з них пальта. Дощ промочив їх наскрізь, і їхні костюми та білизна були такі ж мокрі. Тіло, де воно оголялося, стало жовто-зеленим і побабіло. У мене була горілка. Я примусив випити їх по склянці. Взяв у їхніх клунках суху білизну, постягав з них мокру. Потім, намочивши у спирт рушника, я взявся їх відтирати.
32
Левко отямився перший. Він порожевів і потягся до хліба і гарячого чаю. Він переконував, що йому важливо було вижити цю ніч, а за подальше він уже цілковито спокійний.
Вдвох з ним ми відтирали поета. Той був майже зіеяритом-ний. Губи йому посиніли, тіло несамохіть тремтіло.
Вчений тримався більш героїчно. Він сам розтирав своє задубіле тіло. Випив три СКЯЯШСЙ горілки, скинув окуляри, заліз під ковдру і незабаром зжркь
Трасу рову уже позначили вербовими кілочками, з яких обчухрали кору. В цілому вона, ке кора, а траса, становила грандіозну лінію, що починалася біля залізниці і гострими зламами бігла до самого обрію.
Нас, харків'ян, тут багато тисяч. Вся траса яскріє жіночими хустками всіх кольорів і відтінків. Хустки ці пливуть, ворушаться, мовби гойдає їх вітер.
Між ними рухаються чоловіки у своїх темних, одноманітних костюмах.
Пізніше, як зняли перший, зелений, шар землі і траса позначилася розкопаним грунтом, піджаків і взагалі не стало видно: вони злилися з чорнотою його, та й уже.
Ми напилися чаю і рушили. Левко покотився із нами.
— Ви ж куди? — спиталася Галя.— Вам треба поспати після такої приємної ночі.
Левко відповів:
— Я вже й відпочив. Ви не дивіться на мене, що я такий дрібний та хворовитий: я сильний духом. Це завжди всі казали. Та й, крім того, що воно вийде: всі будуть працювати, а я одлежуватися?
З восьми лопат, що були у нашому розпорядженні, ми вибрали для нього найменшу і найлегшу. Копав він чудно.
34
Уявіть людину, в якої руки, ноги, лопата не держаться купи: все дивиться в різні боки і діє незалежно одне від одного. Лопата йде не паралельно штихові, а під якимсь химерним кутом: скибка виходить боката і кінець кінцем випадає на землю. Тоді він нахиляється, бере її в руки, кладе на полотнище лопати, приляскує долонями і несе на потрібне місце, держачися руками — правою біля самого заліза, а лівою посередині держака. Постать його, випростана й здерев'яніла, нагадує постать людини, що несе золото і боїться навіть дрібку його розтрусити.
День розгорався. Він був на диво теплий.
З батьківської хати я вийшов більш товкучим, аніж ледачим. Ще маленьким я чув, як мама казала:
— Гріх сидіти склавши руки!
— Хочеш бути красивим, треба рано вставати, із сонечком!
— Лежачий пухне, а товкучий красується!
— Праця не бійка — в боку не болить!
Цих примовок вона знала або вигадувала сама — сотні.
І я привчився товктися. Мама копала грядку, я вовтузився біля неї і брехав скільки сили:
— Ох і добре ж копається; земля — як пух, а лопата — немов пір'їнка!
Од цієї пір'їнки в мене бралися пухирями руки, а я казав:
4 — Пхе, єрунда, їй-бо, не болить!
Сусідка, тітка Тищиха, гукала через тин матері:
— Та у тебе вже й помічник завівся! Мама відповідала:
— Та ну його к шеймииій матері: всю грядку покопирсав! — І зверталась до мене: — Піди лишень подивись, де теля.
Теля було припнуте до прикорня; я знав про це так само добре, як і моя славна мама, але діловито підводився і йшов геть від грядки і що далі, то швидше.
35
Через картоплище я вже мчав скільки сили і, виплигнувши за перелаз, заривався з головою в пісок.
Але я хотів бути красивим, червонощоким, як ранкове сонечко, і це жадання осіло мені на самому дні душі. Я дивився на луки і думав:
"А що ж тут, можна робити, щоб не сидіти склавши руки?"
Накачавшися у піску (після роботи коні теж люблять качатися), я біг на город до мами, казав:
— Мамо, я івізьму мішок і піду по кізяки.
— Добре, сцнку. Або:
— Мамо, Шраска й Василь по дрова ідуть.
— То й ти щи.
Дід Олександр щипав мене за щоки й приказував:
— Та й румГяний, котів син, як панич! — Він любив мене частувати кисличками; я кривився, а він знову приказував: — Солодощі — то панське діло. Того вони й плюгавці, що їдять багато цукру. А мужик кріпкий з кисличок і квасу.
І моїм ідеалом стало — бути кріпким. Я їв зелений терен разом з кісточками, набивав оскому, стирав її сіллю і знов накидався на все, що мало подобу фруктів і овочів.
36
Ніщо не могло вдержатися через нас у нашому лісі: дикі яблука, дикі кислиці, грушки-крем'янки, глід, шипшина, калина. Пасували ми лише перед жостером і жолудями.
Жоден медик у світі не скаже, як цю потраву могли витримувати наші організми, такі маленькі і ніжні. Ми ставили шкереберть всю науку про людське здоров'я, самі не розуміючи своєї відваги. Руссо 5, що мріяв про природне виховання, помер би від жаху, побувши влітку півдня у нашому товаристві Та що говорити, коли найкращим нашим "легким табаком" були сухі кінські кізяки! І як не дивно, все це ішло нам на користь! Коли наставала пора орати, волочити, бігати за приводом кінної машини, наші батьки не могли знайти кращих погоничів у цілому світі.
— Паняй, Іванько! — І Іванько сміливо ступав на стерню своїми броньованими ногами, всіяними "курчатами" мало не до колін.
Як я люблю цих маленьких погоничів! В них наша молодість, обмита чистими проміннями праці! Це моя Батьківщина. Такою я її люблю до безтями. Віддати її на поталу ворогові — це живцем лягти у труну, це — одірвати себе од свого грунту, од своєї молодості, од батька і матері, од цього сонця, бо нема кращого сонця за те, яке зазирало у нашу колиску і викликало перші гарячі струмені поту від перших спроб праці. Ми будемо битися з фашистами не на життя, а на смерть, ми зробимо так, що земля наша стане пеклом для них...
Ось і траса.
37
Мені треба копати з моїми товаришами протитанковий
рів.
Живий незгасаючий ритм тисяч людей проймає кожен рух, і ви уже не владні над собою. Ви нічого не вдієте всупереч — ви знаряддя якоїсь сили, що керує вами незалежно від вашого бажання.
Кожен на людях хоче показати себе, що він є. І, може, кожен з нас, як і я, знає, що до вечора, незважаючи на всю обережність і вміння, його руки візьмуться тими самими водянками, яких бояться всі, але ритм уже створено, він у нас самих, і ми без вагань коримося йому.
Жарко. Люди скидають піджаки; далі чоловіки скинуть сорочки; потім настане потреба у воді; її будуть хилити кухлями і витиратимуть піт без носовичка, самим лише оборотом руки, шкарубкої і трохи набряклої, з пухлинами, з яких незабаром зростуть пухирі.
Я згадую тепер ці напружені довгі дні від зорі до зорі, і мені так приємно, так свіжо на серці. Я обливався потом; не раз, збезсилілий, сидів проти невтомного сонечка, притулившися спиною до стінки своєї ділянки, але все це забулося, геть одлетіло, і в серці залишилися лише спогади про силу напруги, про ніжні і химерні розмови в перепочинках і вечорами, про суперечки, які вибухали, щоб звільнити місце для жартів. Зрозуміло, найбільше ми любили розповіді про події на фронті. Серед нас не було ні однієї військової людини. Цю нестачу ми поповняли власними засобами. Якби тільки хто мав змогу підслухати нас! Ми були по черзі стратегами, теоретиками в найскладніших воєнних проблемах, ми були філософами, фахівцями-екокомістами і ще бозна-чим. Але про ці розмови я краще замовчу. Ми хотіли перемоги і всіма наявними засобами обґрунтовували її неминучість. Але найбільше ми любили слухати тітку Настю.
38
Вривалася ця тітка Настя в наше життя, як пароплав на тиху пристань.
— Що відьом нема,— починала вона,— то це чиста правда, aie що відьми були, то це теж чистісінька правда. Я от хай з цього місця не встану, сама її бачила, та що бачила — ледве з самою душею втекла!
І тітка Настя починала оповідати про свої пригоди, такі близькі і зрозумілі мені, бо сам я виріс в світі цих марень і знав людей, що потерпали від зустрічі з цим химерним фантастичним світом.
Тітці Насті тепер п'ятдесят років, дівувала вона — вважай те коли. Î от ішла вона, молода і вродлива, темної ночі через село, оповите тими синіми шатами світла, одна згадка про які може ДОЕЄСТИ людську душу до божевілля...
39
(Продовження на наступній сторінці)