— Помиляєтесь. Маркс учить, що гроші згодом взагалі відімруть.
— У туманному майбутньому.
— Ми будуємо соціалізм ударними темпами.
— От коли збудуєте, тоді й погомонимо. А ти в мене сьогодні п’ятсот карбованців просиш. Слухай старого Дорфмана: матимеш гроші, будеш незалежний, і всі з тобою рахуватимуться.
Сокирко подумав: отут у вас, шановний проповіднику, перший прокол. Де б ти був зі своїми незаконно нажитими грішми, якби не його, Сокиркові, розписки? І якби Розалія не постукала йому у вікно того вечора? Виступав би ти зараз не перед старшим лейтенантом, а десь на Колимі, перед такими ж, як і сам, зеками. Бо гроші, звичайно, в їхньому суспільстві, хоч і приємна річ, хоч і можуть прикрасити життя, та все ж фактор не визначальний. Проте, подумав також, не такий вже й дріб’язковий. От і завтра ресторанна вечеря обійдеться в кругленьку суму, а від цієї вечері залежить багато, можливо, його просування по службі. Тому й не став перечити Дорфманові, на знак згоди схилив навіть голову.
А той вів далі:
— Отже, Сокирко, кажу прямо, Розалія принесе тобі і щастя, й гроші. Щастя — бо кохає, ти сам це знаєш, а про гроші вже я потурбуюсь. Маючи за спиною такого зятя, як ти, старий Дорфман зуміє розгорнутись. Бо соціалізм, дай боже йому здоров’я, в міру його поступового переростання у комунізм, як твердять великі вожді Маркс, Енгельс, Ленін і Сталін, відкриває для людей ініціативних деякі приховані можливості.
— Коротше, крастимете?
— Я не люблю таких слів, — спохмурнів Дорфман. — І не хотів би чути їх від тебе. Та й хіба тобі буде затиш-ніше й приємніше від того, що знатимеш: завтрашню вечерю оплачуєш краденими грішми? Ні, Сокирко, я роблю гроші, я — ділова людина, коли хочеш, комерсант, мені непогано було б і в капіталізмі, який ви тавруєте на всіх перехрестях. Це я кажу тільки тобі, не бійся, на вулиці не горлатиму. Знай лиш: ідеї у Дорфмана є, і непогані, тобто гроші будуть завжди.
Юхим Маркович зробив паузу й перевів подих, бо висловив, мабуть, найголовніше. Наповнив чарки, цокнувся л Іваном і випив з задоволенням. Облизнув засмаглі губи й запитав, дивлячись уважно:
— То як?
— Я ж сказав: люблю Розалію.
— Отже?..
— Готовий одружитись навіть завтра.
Дорфман полегшено зітхнув.
— Я чекав від тебе саме такої відповіді. Виходить, не помилився. Але завтра одружуватись не треба: весілля має бути пристойним.
Сокирко застережливо підвів руку.
— Без купецьких надмірностей! У нас в Наркоматі пуританські звичаї. Виділятись не варто.
— Розумію, і дуже добре. — Очі в Дорфмана потеплішали. — Ще раз бачу — не помиливсь у тобі. Влаштуємо весілля в два заходи. Перший — скромна вечеря для найближчих наркоматівських співробітників. Скажімо, в якійсь кав’ярні. Другий — для родичів та моїх друзів. За найвищим розрядом. Витрати беру на себе.
— Гаразд… — без особливого ентузіазму погодився Сокирко. Знав можливості свого відомства й не був упевнений, що про бучну ресторанну гулянку не донесуть наркоматівському керівництву. Але завжди можна пригасити небажані чутки. Зрештою, він тепер на короткій нозі із самим Онищенком… — Гаразд, — повторив упевненіше.
— А як гаразд, — вдоволено всміхнувся Дорфман, — то решта питань знімається. Розо!.. — гукнув голосно, аби дочка почула крізь зачинені двері. — Накривай, Розо, на стіл!
Розалія внесла овальне блюдо з підсмаженою картоплею та відбивними, кімната наповнилась ароматом гарячого м’яса, лаврового листа й перцю — Дорфман полюбляв усе гостре й наперчене, і Сокирко подумав, що смаки майбутнього тестя мало різняться від його власних. Нараз він подивився на Дорфмана зовсім іншими очима — чужа й колись навіть ворожа людина за лічені хвилини стала зовсім близька, родич, ледь не батько, це було дивно й трохи неприємно, але факт залишався фактом, і його слід було сприймати спокійно. Принаймні гіршим його життя не стане, вирішив Іван, навпаки, Дорфман має рацію: тепер у нього можуть відкритись перспективи, і з них треба скористатися.
— Розо, — зупинив Іван дівчину, яка повернула до кухні, — зачекай, Розо, я щойно розмовляв з твоїм батьком і сказав йому, що ми хочемо побратися. Якщо ти, звичайно не передумала.
Розалія застигла на порозі, обличчя в неї витяглося і зблідло, очі забігали злякано.
— Ти не хочеш за мене, Розо? — збентежився Сокирко: чого-чого, а такої реакції не чекав.
Але кров уже прилила до щік дівчини. Очі налилися слізьми, вона притисла долоні до грудей, прошепотіла:
— Я люблю тебе, Ваню, невже ти не віриш? — Губи в неї затремтіли, обличчя стало ображене. — І ти в мене питаєш?
— Отже, порозумілись, — мовив Дорфман весело. — Бажаю вам щастя, діти. — Він урочисто підвівся, підкликав Розалію і вклав її пальці у велику Сокиркову долоню. — От і всі справи, — додав полегшено, — і з цієї нагоди… — Налив усім повні келихи. — Сідай, дочко, вип’ємо за ваше майбутнє.
Роза пила маленькими ковточками й дивилася на Івана, все ще не вірячи в своє щастя.
— Весілля через місяць, — оголосив Дорфман.
— Але ж ми можемо зареєструватися хоч завтра, — заперечив Іван.
— Ви мені вашими радянськими шлюбами голову не морочте, — пробуркотів Юхим Маркович. — Я тітці Сарі у Мозир повинен написати? Повинен. І дядькові Шльомі у Бердичів… А як обійтися без Арона, Ізі та тьоті Берти? Це вам не шалтай-болтай, а весілля, і його готувати треба.
— Тату, — попросила Розалія, — може, обійдемося без тьоті Берти? Вона ж і слова нікому не дасть сказати…
— Ну й що, на те й свято, щоб побазікати, — не згодився Дорфман. — Берту не можна позбавляти цієї приємності.
А Сокирко подумав: "Нехай… Нехай збирають все це кодло, великий кагал, нехай базікають і вихваляються одне перед одним, але ж, кажуть, нема нічого міцнішого, ніж єврейські родинні (й не тільки родинні) зв’язки, всі ці берти, шльоми та ізі можуть і мені згодитися".
Всміхнувся заспокійливо й сказав:
— Чого поспішати, Розочко? Місяць мине, й не зогледишся.
Він підморгнув непомітно Розалії, натякаючи, що в їхніх стосунках нічого не зміниться, навпаки, тепер вони любитимуться майже легально — не ті нині часи, назавжди підійшли звичаї, коли наречена мала зберігати цноту до шлюбної ночі.
А Дорфман, відкинувшись на спинку стільця, помахав виделкою, закликаючи до уваги. Коньяк і ситна їжа зробили його благодушним, розв’язали язика — хотілося балакати, напучувати молодих. Хай цей енкаведист і вважає себе за дуже розумного, але нехай послухає, повчиться, як треба жити. Нехай вони оголосили соціалізм, нехай їхні газети й дзвонять щоденно про ентузіазм та патріотизм, хай вважається найкращою книжка про якусь сталь, котра гартувалася чомусь у життєвих незгодах, але розумна людина знає, що життя прожити треба з користю для себе. У цій же книжці про сталь, кажуть, проголошується, що жити треба так, аби не було нестерпно соромно за даремно прожиті роки. Гасло це Юхим Маркович вважав у принципі правильним — але як розуміти ці даремно прожиті роки? Той їхній комсомольський молодик ходив голий і босий, надривався з лопатою, себе під кулі підставляв за робітничо-селянську державу, ну й що? У молоді роки потратив здоров’я, а життя, сам же казав, одне… Ні, він не бажає своїм дітям такого. Жити слід легко й красиво, дбати про себе, а робітники з селянами якось переб’ються.
"Хай їм грець, — подумав Дорфман, — надто вже їх багато… На Україні, правда, кажуть, під час голоду загинуло понад три мільйони, але ж і лишилося ще скільки, нехай працюють, нехай орють і косять, нехай зводять заводи і фабрики, копають землю, коли нема кебети в голові…"
— Я вам скажу, — почав Дорфман, — жити треба з розумом. Як сам про себе не подбаєш, ніхто тобі не допоможе.
І ільки ніжку підставить, це я вам точно кажу, бо набачився всього. Єдине корисне, що зробила ця робітничо-селянська держава, дала волю євреям, заборонила називати нас "жидами" й висунула наших людей на високі посади. Он Лазар Мойсейович Каганович — соратник самого товариша Сталіна, а Свердлов, Луначарський… багатьох іще можна назвати. Дехто з них, правда, забув про свій народ, то біс і а ними. Головне, нема клятої смуги осілості й навіть останній з євреїв може жити хоч у Києві, хоч у самій Москві… — Дорфман затнувся і вів далі: — Але, здається, я трохи того, ухилився… А хочу сказати вам, діти, особливо тобі, Іване — маєш дбати лиш про себе та Розочку, плювати на всіх — хто тебе підтримає, якщо впадеш?
Сокирко подумав: а цей старий проноза таки має рацію. За рідкісними винятками, так воно і є. Люди із задоволенням топлять одне одного, їхній Наркомат буквально засипали доносами, не вистачає оперативників, щоб провадити арешти, не кажучи вже про обслуговування в’язниць. Ущент набиті, а скільки ще ворогів гуляє на свободі, не відаючи, що дамоклів меч уже висить над їхніми головами…
— Бачу, ти згоден зі мною, — сказав Дорфман. — Ти, Сокирко, справжня людина, і я покладаюсь на тебе…
"Але про всяк випадок тримаєш розписки в надійному місці…" — подумав Іван.
(Продовження на наступній сторінці)