— Помиляєшся, — мовив Антон, — просто ти дуже вродлива й сподобалась Іванові. Розумієш, звичайний селюк в гостях у заступника наркома — а тут іще ти…
— Не такий він звичайний і простий, коли одержав три шпали.
— Слідчий НКВС. Не оперативник, а слідчий, там кебету треба мати.
— Люди в нас так швидко ростуть…
— Кажеш так, наче це погано.
— У нас в інституті Сашко Пильняк усіх ліктями розштовхав і став комсоргам.
— З Сокирком не те Батько сказав: до органів потрапив за комсомольською путівкою, потім вступив до університету, вже закінчує.
— Ну, працюючи в НКВС, пробитися до університету не так уже й важко.
— Сьогодні в тебе вселився дух протиріччя.
— Ні, — зітхнула Ольга, — просто буває так: покохаєш з першого погляду або навпаки…
І знову Ольга згадала Сокирків погляд: пронизливий, колючий, наче свердлив її, ні, не ужалив, не вколов, а все ж примусив зіщулитись. А може, справді — вчорашній селюк потрапив до наркомівської квартири, наколющився, і треба зрозуміти його.
Ця думка заспокоїла Ольгу, й вона мовила примирливо:
— І куди ж Сокирко запрошує?
— До ресторану.
— Багатий?
— На його зарплату певно, не розженешся, але на вечерю завжди вистачить.
— Добре, підемо.
— Він також буде з дівчиною.
— Чудово!.. — У Ольги відлягло від серця. Тепер зрозуміла, що непокоїло її: Сокирко наче обмацував її очима, і вона зрозуміла, що сподобалася йому. Знала, подобається багатьом, це тішило її, проте Сокирків погляд насторожував і навіть лякав. Однак, якщо в Сокирка є дівчина, це міняє діло. Але ж їх запрошують до ресторану, а в неї й пристойної сукні нема…
Наче вгадавши її думки, Антон пояснив:
— Підемо, звичайно, не в "Континенталь". Дорого й піжонство. Є, виявляється, ресторан на стадіоні "Динамо". Іван каже: там смачно готують і затишно.
— Оркестр є?
— Не знаю.
— Шкода, якщо нема. Потанцювали б…
— Кажуть, Утьосов скоро приїде до Києва.
— Не потрапимо.
— Я через редакцію квитки дістану.
— Тепер мої дівчатка точно помруть від заздрощів.
— Нехай помирають, — благодушно дозволив Антон. Замислився на мить, посовався на лавці й сказав нерішуче: — Тільки от що. З цим Сокирком, про всяк випадок, не треба бути надто відвертим…
— Чому? Ти ж писатимеш про нього… Сам кажеш, наш хлопець, із сільських комсомольців…
Антон згадав недавню бесіду з батьком, і якийсь хробачок ворухнувся під серцем. Вирішив: ліпше ухилитись од цієї розмови, але одразу подумав: з ким з ким, а з Ольгою не має права. Вона ж — часточка його самого.
— Не бачиш, що робиться в країні? — запитав.
Ольга пильно глянула на нього й відповіла серйозно:
— Бачу.
— І як?
Тепер навколо них не було нікого, і все ж дівчина відповіла пошепки:
— Погано.
— Недавно заарештували Романюка, давнього батькового товариша. Комуніста з дореволюційним стажем. Тато тому й запросив додому Сокирка: Іван вів Романюкову справу.
— Ну й що?
— Випустили.
— Чого ж боятися Сокирка? Виходить, порядний.
Антон знизав плечима.
— Не можу тобі пояснити… Відчуваю: щось не так, однак, може, помиляюсь… І знаєш, що мене найбільше гнітить: навіть у колі своїх не кажу того, що думаю. Чи то боюсь… Але ж ми не повинні нічого боятися, ми — господарі країни! Партія проголосила це, і товариш Сталін стверджує… Вороги мають боятися, шкідники й вороги, а я за наше діло життя віддам!..
— Ти в мене такий! — вихопилось в Ольги.
— Гаразд, — зітхнув Антон, — вважай, не починали цієї розмови.
Ольга на мить замислилась.
— Я розумію тебе. У нас в інституті Івана Петровича заарештували. Іван Петрович Гомашевський, доцент кафедри української літератури. Виявляється, націоналіст. Так оголосили, й усі промовчали. І що найстрашніше — всі знають, що це неправда. Ніякий він не націоналіст. Іван Петрович у Пушкіна закоханий, ну, може, Шевченка більше любить, то й що? Пушкін усе ж з дворян, навчався в ліцеї, а Тарас Григорович у козачках бігав. А написав як: "Возвеличу отих рабів малих, німих. Я на сторожі коло них поставлю слово"! Я проти Пушкіна нічого не маю, але скажи — хіба написав би так Пушкін? Хіба це націоналізм, як Шевченка сповідуєш? Хіба за це можна заарештовувати?
— Як, ти сказала, прізвище Івана Петровича?
— Навіщо тобі?
— Запитаю в батька.
— Запитай… Іван Петрович Томашевський. І всі ми знаємо — чемна людина. Так і скажи Сидорові Гавриловичу — Ольга за нього ручається.
— Якби тільки від тебе залежало!..
— А від кого? От у нас усі мовчать, а я поручусь. Якби ми всі поручились за чесних людей… Може, я не права, але нас учили, що чекісти завжди з народом і його волю виконують — усе в них відкрито… А тепер засекретили, паркан який навколо Наркомату спорудили! Краще б вони перед тим, як Івана Петровича заарештовувати, до нас прийшли й розпитали…
— Але ж сама кажеш: усі промовчали…
— Велика різниця: спершу в нас би запитали, а то — націоналіст, ворог. Дехто гадає: органи компетентні, задарма не посадять. І я кажу: компетентні, бо твого батька знаю…
— Тато чесний, але не все від нього залежить.
— Від кого ж? Заступник наркома!
— Овва, який там апарат!
— І один з них — Сокирко…
— Який запрошує нас на вечерю.
— А знаєш, мені дуже хочеться піти до ресторану.
— От і добре: погомонимо, в компанії люди розкриваються.
— Хочеш Сокиркові в душу зазирнути?
— Не від того.
— І я не від того, — погодилась Ольга. — Пішли.
— До мене? — Серце в Антона застукало.
— Звичайно, до тебе, — просто мовила Ольга. — Я люблю тебе й хочу до тебе…
5
Сокирко подзвонив тричі і, почувши за дверима легкі кроки, задоволено гмикнув. Розалія відчинила, не знявши ланцюжок, та, помітивши Івана, заспішила.
— Нарешті!.. — аж засвітилась.
Сокирко затримався на порозі. Йому приємно було дивитись на Розалію, приємно й радісно: шикарна дівчина, молода, вродлива, палка…
Розалія відчула, що думає Іван, — обняла його долонями за шию, пригорнулась, потерлася щокою об плече.
— Чому не приходив?
— Так тільки ж позавчора…
— Два дні! Ціла вічність…
— Скучила?
— Ще питаєш!
Сокирко легко підхопив Розалію, підкинув, як дитину.
— І я скучив.
Двері за спиною клацнули, Іван сполохано озирнувсь — здалося, хтось стежить за ними, але Розалія заспокоїла:
— Протяг…
Іван опустив дівчину, відійшов, роззираючись пильно, наче вперше.
— Що? — почервоніла. — Негарна? Вибач, я зараз причепурюсь, не чекала…
Розалія спробувала шугнути до ванної, але Іван затримав.
— Дуже гарна, — сказав. — Ти мені більш подобаєшся така, не намазана.
Подумав: Роза таки вродливіша за ту Онищенкову… Ольга, правда, також гарна, але зовсім інша. У Рози циганська врода, очі темні, вирласті, вії довгі, обличчя смугляве, з легким рум’янцем, ніс зовсім не єврейський, навіть трохи кирпатий, як кажуть, точений, а губи пухкі, червоні, й цілувати їх завжди солодко.
Сокирко нахилився й міцно поцілував. Роса не пручалась, пригорнулася — так вони стояли довго, цілуючись, Іванові було добре, як ніколи. Забув усе на світі: вчорашній довгий, до третьої ночі, робочий день, коли довелось допитувати контрика, який проліз до Наркомату освіти. Сокирко притис його з усіх боків, але контрик так ні в чому й не зізнавсь…
Цілуючись, Іван забув, що прийшов до Дорфманів з конкретною метою: дістати гроші, аби пригостити в ресторані Онищенкового сина й остаточно впевнитись, що нарис про нього буде. Та хіба можна про щось думати, коли задихаєшся від поцілунків, коли пестиш таке пружне, ніжне й бажане дівоче тіло?
— Коли прийде батько? — запитав нарешті. Роза щасливо засміялась.
— Дві години маємо…
Іван нетерпляче почав розстібати горішні гудзики на кофтині, та Розалія несподівано вивільнилась од його обіймів.
— Зачекай… — вона позадкувала до їхньої кімнати, що виходила вікном у двір. Тут стояла широка тахта, яку Дорфман придбав у якогось перекупника, не сучасний цератовий диван з дзеркалом і поличкою на спинці, а старорежимна тахта з м’якими пружинами, оббита плюшем. Розалія власноручно виготовила дві подушки під колір оббивки, і Сокирко любив тут ніжитись, підмостивши подушку під бік. Навпроти тахти стояло трюмо, а на ньому різні флакончики, баночки, тюбики — мазі, парфуми, креми, Іван так і не міг второпати, навіщо одній жінці стільки і як можна запам’ятати, чим і коли треба мазатись. Особисто він віддавав перевагу одеколонові "Шипр". Купував приблизно раз на місяць флакон і щоденно освіжав шкіру після гоління.
(Продовження на наступній сторінці)