"Звичайний шпигун… Шпигун у Києві на Суворовській п’є пиво й закушує раками. А подивитись — наче дядько Кирюша чи токар з "Ленкузні"… Шпигунів у радянських фільмах показують у картатих кепочках, у туфлях на товстих підборах, і вони буквально через кілька днів потрапляють до НКВС, працівники тої безпеки вираховують їх блискавично. Але спробуй вирахувати цього Пилипа Петровича. Російську знає, як енкаведист, одягнений, як тисячі робітників, а документи, певно, комар носа не підточить… І цей Пеко зараз вербуватиме його, Євгена Прокоповича. в шпигуни. Усе логічно, проте шпигунам мають платити. Це відомо з тих-таки радянських кінофільмів, і не тільки з них. За будь-яку роботу мають платити, а за шпигунську особливо…"
Євген Прокопович так і подумав: "шпигунська робота", і це ніскілечки його не збентежило. Лиш серце тенькнуло — робота небезпечна, й можна потрапити за паркан на Інститутську. Але ж його і як царського прокурора не помилували б. Щоправда, шпигунів, кажуть, розстрілюють без особливих зволікань та церемоній, однак чи пан, чи пропав — двічі не вмирати. До того ж навіть маршала Тухачевського оголосили недавно шпигуном…
Уявивши себе в такій компанії, Євген Прокопович не міг утриматися від посмішки, і вона не пройшла повз увагу Пека. Пилип Петрович наморщив чоло:
— Нам і простий табельник, як зволили висловитися, потрібний. Для всіх знайдеться робота. Тим паче, ви ввійшли вже до товаришів у довіру, маєте п’ятнадцять років безперервного стажу. А я сьогодні бачив оголошення: "Арсеналові" потрібні конторські працівники.
— Ви хочете, щоб я перейшов на "Арсенал"?
— Завод випускає гармати та іншу військову техніку, її відомості про це цікавлять рейх.
— Ні! — Євген Прокопович уявив, що його анкету переміряють енкаведисти, й повторив: — Ні, це неможливо.
— Але ж треба! — в голосі Пека з явився метал. — До того ж, що вас турбує? До Вільна НКВС не дістатися, руки короткі. Як ви пишете в автобіографії про вільнівський період життя?
— Працював судвиконавцем.
— Ну от, хто до цього чіплятиметься?
"А й справді, — подумав Євген Прокопович. — Вільно тепер за кордоном, і не надсихатимуть енкаведисти туди запиту".
— Гаразд, — погодився, — я спробую влаштуватись на "Арсенал". Проте, самі розумієте, ризикую головою. А це повинно… — виразно поворушив пучками правиці, стежачи за виразом обличчя Пилипа Петровича.
Думав: "Я б заради святого діла й так, безкорисливо… Бо все, що на шкоду більшовикам, мені на користь. Господи, невже ти почув мої молитви? Невже справді розженуть ненависні Ради? Яку свічку я поставлю у Володимирському соборі! І зроблю все, щоб наблизити чудову мить! За покликом душі. Проте Пеко не повинен цього знати. Бо ризикуватиму, й треба просити якнайбільше. Нічого, рейх не збідніє, заплативши якусь тисячу за військову інформацію… Однак чому тисячу? Можна, мабуть, витягнути й більше, як трохи покомизитись…"
Дійшовши такого висновку, Євген Прокопович раптом схопився за серце.
— Що з вами? — Пеко, однак, не дуже злякавсь, і Євген Прокопович подумав, що йому навряд чи вдасться вплинути таким чином на Пилипа Петровича. І все ж зробив ще одну спробу:
— Серце… — зітхнув. — Серце нікудишнє, і я змушений відмовитись від вашої пропозиції. Зайві хвилювання не для мене.
— Облиште! Зі мною такі фортелі не проходять!
Євген Прокопович похитав головою.
— Ні й ще раз ні…
— Хочете накликати на себе біду?
— Загрожуєте? Не пройде. Та й що ви можете? Людина я непомітна, маленький гвинтик, хто зверне увагу?
— Досить! — спохмурнів Пилип Петрович. — Іншого виходу у вас нема: завтра ж енкаведе знатиме про ваше минуле.
— Але ж самі казали: довести це неможливо. Навіть Москва не має з Вільном прямого зв’язку.
— А він і не знадобиться. Я покладу завтра чи навіть сьогодні у конверт деякі документи, підписані безпосередньо вами, товаришем прокурора, напишу адресу НКВС і кину до поштової скриньки.
— Але ж це шантаж!
— Ну й що?
Євген Прокопович забрав руки від серця, глибоко зітхнув.
— Полегшало? — іронічно посміхнувся Пеко.
— Слава богу.
— Сам господь-бог закликає вас до подвигів на нашому тернистому шляху.
— І все ж ви не відповіли мені…
— Рейх розраховує на ваш патріотизм.
— Звичайно, — погодився Євген Прокопович, — але інформацію з такого важливого підприємства, як "Арсенал", треба заохочувати.
— Так і буде. Все залежатиме від цінності повідомлень.
— Мені сьогодні потрібна тисяча карбованців, — сказав Євген Прокопович і сам злякався своєї зухвалості. Але заплющив очі й додав: — Як справедливий аванс.
— Тисячу? За що!
— Не будемо торгуватись, шановний. Не на базарі.
— Гаразд, — погодився Пеко. — Допивайте пиво, бо з серцем у вас порядок. Прогуляємось до Аносівського парку, там і погомонимо докладніш.
Євген Прокопович підвівся з почуттям радісного збудження. Нарешті сонце зійшло і на його небосхилі. Зараз пін одержить пачку грошей і завітає до гастроному на Московській. Танюшик, правда, хвилюється — він рідко коли запізнюється з роботи, але ж Танюшик усе зрозуміє і благословить його на богоугодні звершення. До того ж сьогодні в них буде святкова вечеря і взагалі не треба тепер перебиватися до зарплати…
А на "Арсенал" його візьмуть. У кожнім разі можна звернутись до дядька Кирюші, випити з ним чвертку, казав колись, що має у відділі кадрів доброго знайомого.
Але ж хто перевірятиме претендента на посаду якогось непомітного конторника?
Євген Прокопович попрямував до улюбленої лавиці над дніпровими схилами, звідки відкривалась широка задніпровська панорама. Внизу, під самим Аносівським парком, Ланцюговий міст, за ним слобідки, праворуч золоті бані Успенського собору — тиша й простір, лиш дрозди співають поряд у хащах. Кроків за сто можна побачити й безглузду ротонду, яку більшовики спорудили на місці Аскольдової церкви. Стояла маленька, зовсім непомітна ц, срковка, кажуть, проїздив Дніпровим спуском Каганович чи Постишев, ніхто не знає тепер, хто саме, але не порадувала партійне око золота банька в історичному місці, і наказав — ні, не знести, як інші церкви, — а переробити на ротонду.
Євген Прокопович оторопів, коли почув про це. Ну, Микільський собор — теж нема виправдань, проте хоч якось можна зрозуміти більшовиків, однак Аскольдова!.. Навіть (перу написано — "Аскольдова могила", й спорудили тут пращури не бундючний собор, а маленьку, непомітну церковку, увічнюючи трагедію, яка відбулася на дніпрових схилах. Ні, не буде порядку, не вийде в більшовиків нічого, ані малого, ані великого, поки слово однієї людини — закон і поки цій людині буде до шмиги громадська думка.
Трохи примирила Євгена Прокоповича з більшовиками їхня недавня акція в Аносівському парку. Річ у тім, що на місці, де сиділи вони з Пилипом Петровичем, ще недавно було звалище. І возили сюди сміття возами з усього Печерська. А потім усе ж дотумкали: негоже розводити бруд і сморід на одному з наймальовничіших київських місць, ледь не в центрі міста, поряд з Лаврою. Тими ж возами навезли землі, потім посадили дерева, розбили клумби, поставили лави, й тепер Євген Прокопович з Пеком милувались задніпровою далечінню та вдихали трояндові пахощі в одному з найпрестижніших місць Києва.
Пеко нарешті скинув свою робітничо-селянську кепку — чоло в нього виявилось високе й чисте, чуприна русява, навіть сивини Євген Прокопович не помітив. Чоловік хоч куди, але ж з білогвардійців, отже, за сорок, не менш. Усі колишні денікінці та врангелівці осіли тепер переважно у Німеччині, й це закономірно, бо тільки рейх спроможний покінчити з більшовиками.
Євген Прокопович згадав останню промову Геббельса — клятий шваб, подейкують, клишоногий і мало не горбатий, принаймні більшовицькі карикатури зображують його саме таким однак розумний і за словом до кишені не лізе.
"Ми маємо завоювати величезні простори на Сході! І ми вчинимо саме так, зметемо з нашого шляху все, і більшовицькі орди відкотяться за Урал!"
Дав би бог! За Урал, то й за Урал, нехай Україна стане німецька, нехай забирають українську пшеницю й сало, нічого, щось залишиться й тут, для вірних слуг рейху…
Євген Прокопович подививсь на Пека, наче підганяючи його: вечоріє, а пиво тільки розбурхало апетит…
Пилип Петрович ніби вгадав Чернякові думки. Дістав блокнот, вирвав аркуш і подав ручку.
— Напишіть розписку на тисячу.
Євген Прокопович написав без особливого задоволення, проте й не перечив. Так прийнято всюди. Гроші люблять рахунок, але ця розписка осяде десь в архівах німецької розвідки. Факт малоприємний, але пережити можна.
Пеко передав гроші в конверті, Євген Пилипович хотів було перерахувати, але Пеко мовив роздратовано:
— Не робіть дурниць, вас не обманюють.
Пилип Петрович мав рацію, і Євген Прокопович заховав конверта до внутрішньої кишені піджака, одразу відчувши, як у грудях потеплішало.
Пеко відкинувся на спинку лавки й мовив стиха:
(Продовження на наступній сторінці)