«Вікентій Прерозумний» Ярослав Стельмах

Читати онлайн казкову повість Ярослава Стельмаха «Вікентій Прерозумний»

A- A+ A A1 A2 A3

Віка знову хотів пояснити все спочатку, та вчасно схаменувся. Він згадав слова продавця чудес про відтранспортування допитливого громадянина семи років у епоху мушкетерів і здогадався, шо й сам якимось дивом, якимось чудом, хоч чудес на світі і не буває, опинився в епосі ще більш віддаленій від XX століття. У Київській Русі.

Власне, здогадався він раніше — коли хвацький рисак витрушував своїм хребтом із нього душу. А оце зараз тільки збагнув усю складність свого становища. Опинитись одному, без друзів, без знайомих, без батьків казна-де — ні, це не найкраще, що міг подарувати йому дарувальник чудес. Та ще й підозрюють у шпигунстві.

І коли ці думки промайнули у Вічиній голові, на вухо йому зашепотів хитренький і нечутний іншим голос: "Вікунчику! А згадай-но, про що ти мріяв лише годину тому? Про які такі часи, коли тобі хотілось би жити? Про які такі подвиги, що ти, озброєний колосальними знаннями людини XX століття, міг би звершити? Яким таким досягненням науки й техніки ти, нічим не видатний школяр, міг би навчити своїх далеких пращурів? Ану-ну! Ану, пригадай! Це ж щаслива нагода! Чи ж годиться змарнувати її?"

"Не годиться", — подумав Віка, і враз обличчя його проясніло.

— О, вже щось вигадав! По очах бачу! — гарикнув череватий здоровань і підступив до хлопця. — То щось собі думав, а це обличчя так і скривилося од капосної мислі. У-у, диявольське насіння. Мале, а й собі туди ж. Звідки йдеш, кажи!

"От кабан гладкий, — подумав чемненько Віка. — Хіба поясниш їм, звідки я тут, коли й сам не можеш до пуття всього втямити". А вголос відповів:

— Іду я з тих країв, де люблять слово ласкаве і звикли людей стрічати за розумом.

До ладу в нього вийшло. Віка аж сам собою замилувався. І на присутніх слова ці, видно, теж уплинули.

— Ну, розум усюди в пошані, — мовив обережно князь. Але тут знов усе зіпсував здоровило.

— Тільки не видно, щоб у тебе його було багато. — сказав він і засміявся. Негарно так засміявся. Некультурно.

— Це як подивитися. — спокійно відрізав хлопчина. — Якщо, наприклад, порівняти вас із князем, то порівняння це теж буде не на вашу користь.

— Що це він говорить! — обурився здоровань. Та хто йому право дав отак із боярином!..

— Стривай-стривай, Онисиме, — заговорив князь. — Ти теж… Напав одразу на отрока. Ну-ну, — підбадьорююче глянув на Віку.

— От я й кажу, дядю княже, — повів той далі. — Ви, бачу, людина мудра і маєте мене зрозуміти. Знаю я надзвичайно багато і готовий усіма своїми скромними (ех, не те), своїми нескромними (знов не те)… усіма своїми знаннями із вами поділитись. А те, що я вивідувач, то це чиста вигадка. Не знаю я ніякого Юхимка Лихого, і наміри в мене найкращі і щиросерді. От, наприклад, — не дав він нікому оговтатись, — чи знаєте ви, що таке електрика? А між тим усе дуже просто. Он у вас, бачу, свічки стоять, а то висить під стелею лампочка і світить хоч цілу ніч. Без вогню. Та як яскраво! А сама маленька — як мій кулак. І прозора, бо зроблена із скла. А скло… Ага, ви знаєте… От і прекрасно. Дешево, вигідно, зручно!

— Бреше він, князю, — сердито сказав Онисим. — Де ж це бачено, щоб без вогню світилося?

— Гм, — поглянув на стелю князь. — Ну-ну?

— Чи от радіо! — згукнув натхненно Віка. — Невелика така скринька. Повертаєш ручку — а там тобі музика всяка, люди говорять… Сиди собі — слухай.

— Яка скринька? — перепитав Онисим.

— Отака, — показав руками Віка. — Невеличка. А бувають ще менші.

— І як же ті люди туди влазять?

— У тому-то й штука, що нікого там немає, а насправді то грають чи балакають далеко-далеко і передають по дротах. А то й взагалі без нічого. Радіохвилями.

— Щось ти дуже мудро говориш, — похитав головою князь. — Ніяк не доберу.

— Та бреше все! — скрикнув Онисим. — Вивідувач, княже! Зуби вам замовляє.

— А от і ні, — відповів Віка. — Просто знаю я значно більше за вас, от вам і здається, що то неправда. Але це ще не все. Чи відомо вам що-небудь про автомобіль? Я так і думав. Це такий ніби віз, тільки зверху вкритий і з мотором. Сідаєш у нього — і їдеш куди хочеш. Без коней. Та ще й як їдеш! Ніякий кінь не наздожене.

— Це з гори, мабуть? — поспитав несміло князь.

— І під гору. Куди хочеш, туди й їдеш.

— А може, він усе-таки бреше? — не так упевнено, але все ж долив ополоник дьогтю у діжку Вічиного тріумфу боярин.

— Хто бреше? Я? — обурився Віка. — Ви що, дядю?

— Облиш, облиш, Онисиме, — докинув і князь. — Відчуваю — правду мовить отрок. Хіба можна таке вигадати? Словечка оці… їх не вигадаєш, це знати треба. Правда?.. Тебе як звуть?

— Віка.

— Правда, Віко?

— Ха! Ще б пак! — погодився хлопець. — А от іще — телефон! Знімаєш трубку, і чути, що говорять на тому кінці міста.

— На тому кінці… — так і сів князь на вчасно підставлене Онисимом крісло.

— Навіть до Києва можна подзвонити, до Львова, — розпалювався Віка.

— Це ж який дзвін треба! — сплеснув руками князь.

— Та не дзвін, — одмахнувся Віка. — А телефон. Та хіба це все! — розохотився ще дужче. — От, скажімо, телевізор! Чули? Я так і думав. А парове опалення — без дров у хаті тепло? А ліфт? Холодильник? Кавомолка? Кіно! А консерви знаєте? А я знаю. А поїзд? Ту-у… Чик-чик-чик… А трактор? Екскаватор! Інкубатор! Хух! — Віка аж засапався. — Касетник знаю, жувачку, кіндер-сюрприз та інші многії премудрості, — закінчив несподівано для самого себе.

— Ех ма! — вхопився за голову князь. — Мені таке й не снилося. Багато незрозумілого в твоїх словах, але вірю тобі. Невже все це знаєш? — дивився з повагою на хлопця.

— Аякже! Самі ж бачите.

І навіть Онисим не знайшов, що сказати. Стояв тільки й кліпав очима.

— Всі чули? — запитав князь у когось за Вічиною спиною, і хлопчина озирнувся.

Він так захопився власною розповіддю, що й незчувсь, як до зали набилося повно люду. Бояри з посохами у високих хутряних шапках, воїни з мечами, мабуть, князева охорона, місцева знать, челядь з усього терема — стояли упереміш і мовчки дивилися на Віку. Цікавість і захват читались у їхніх очах.

— Княжич тут? — запитав князь.

— Тут, — пробився наперед хлопець трохи старший од Віки, із чималою книгою під пахвою.

— Добре, — кивнув князь. — Учись, чадо. Бач, шо наука дає. А ти грамоти ніяк не подужаєш. Учитель на тебе скаржиться. Подивися, з кого слід приклад брати. З отрока премудрого.

Віка мимохіть розплився у посмішці. Таких приємних слів йому ще ніколи не говорили.

— Де ж ти взявся такий? — захоплено звернувся князь до Віки. — Скільки ти книжок перечитав?

— Ого! — відказав гордо Віка. — Хіба ж я їх лічив! Я он лише за це літо прочитав книжок із п’ять і одну брошуру: "Що слід знати про сказ".

На князя це останнє повідомлення справило чогось найбільше враження.

— Рідний ти мій! — у щасливій нестямі підбіг він до Віки. — Віко! Вікусику! Учись! Учись, гультяю! — дав він запотиличника синові. — Будеш, аки отрок, прерозумним.

Княжич сердито зиркнув на Віку і протягнув:

— Я ж стараюсь, батечку.

— Стараюсь! А пергамент з лічби хто третього дня спаскудив? Хто ляпку на книгу поставив? Хто завдання з грецької на тому тижні не виконав? Це тобі не старі часи, коли без науки обходились! Вікусику! — знов повернувся до гостя. — А ти надовго до нас? Лишайся назавжди. Будеш пестуном княжичевим, вихователем, значить. Га? Вчитимеш його розуму, премудрості своїй. Житимеш у моєму теремі, хороми тобі відведу. А не хочеш — окремий терем для тебе збудую, челяді дам. Що забажаєш — усе твоє буде.

— Та ні, князю, дякую, — одказав хлопець. — Мені додому треба, на понеділок уроки… Знаєте, — вчасно схаменувся, — я в себе теж учу людей всяких. Шкода їх — аж плакати хочеться. Приходять, повчи нас, кажуть, Віко, а то зовсім пропадемо. Б’єшся з ними, б’єшся, а толку ніякого. Один скульптури ліпить, другий оповідання пише — весь клас такий. Я їм говорю: "Вам би тільки волів поганяти, а не в науку лізти", — та де там! Ходять, просять… От і доводиться. Бо де ж вони ще такого, як я, візьмуть?

З усіх слів князь зрозумів лише, що у Віки безліч дурних учнів, і знову взявся за своє:

— Ну от бачиш, багато бевзів усяких. А тут один лише синочок. Єдиненький у мене. Миню, Миню, — покликав. — Ходи-но сюди. А ви йдіть собі, — звернувся до натовпу. — Хто може лишитися, той сам знає.

— Що, тату? — підійшов княжич.

— Ось, хочеш розуму набиратись у вчителя премудрого?

— Хочу, — зітхнув княжич, і в очах його Віка прочитав дуже нехороше до себе ставлення.

(Продовження на наступній сторінці)