«Вікентій Прерозумний» Ярослав Стельмах

Читати онлайн казкову повість Ярослава Стельмаха «Вікентій Прерозумний»

A- A+ A A1 A2 A3

— Отож бо! — погодився приймальник. Він одімкнув замок і зайшов усередину.

Віка спробував і собі зазирнути слідом, але дядько так грюкнув дверима, що хлопець аж відскочив.

— Ох і цікавий, — мовив дядько уже з буди і виглянув з віконця. — Давай!

— Що? — не второпав Віка.

— Що "що"? Ти ж пляшки приніс, чи як?

— Е-е… Ні, — відказав спантеличено.

— То чого ж тоді грюкати? "Дядю-дядю!" Я от зараз вийду та покажу тобі дядю. І тьотю покажу. Племінничок! Ходять тут усякі. Давай-давай звідси. Так і нишпорять. Так і лізуть. Школяр називається! Замість того, щоб уроки вчити… Знайшов дядю!

Віка підхопив свій портфель і кинувся геть. Він одбіг метрів із тридцять, на ходу озирнувся на приймальника, аж раптом відчув під ногами порожнечу і, вже падаючи вниз, збагнув, що втрапив у одну з виритих хлопцями ям.

Уже лежачи на піщаному дні. Віка подумав із неприємністю, що сердитий дядько, певно, бачив його ганебне падіння й оце зловтішається у своїй буді. Тож, щоб не виказати роздратування чи навіть удати, що то він стрибнув у яму навмисне, хлопець зіпнувся на ноги, скривив губи у фальшивій посмішці, виткнув голову у білий світ… і остовпів.

Приймальника посуду не було. Віка сторопіло покрутив головою навсібіч, але й сліду будки ніде не помітив. Мало того, йому здалося, ні, він уже виразно бачив — навколишня місцевість змінилася теж.

Неохайний, брудний, привабливий лише для хлоп’ячого ока своєю запущеністю пустир з безліччю ям і вибоїн перетворився на порослий травою й рідким чагарем видолинок. А ліс, що мрів десь аж на обрії, підступив зовсім близько — чутно було навіть, як співає на деревах лісове птаство.

Спантеличений такими змінами у природі рідного краю, хлопець вибрався з ями, шукаючи пояснення незбагненним перемінам, повернувся до рідного містечка, і вже не здивування, а лоскотний страх підкотився до його грудей.

Знайома дорога, що нею спустився він півгодини тому, ніби запала у землю, і Віка дивився на неї вже трохи згори. Спадисті схили вкривала зелень — рясна, кріпенька й закурена. Будиночки ж, що вишикувались обабіч — з акуратними обійстями, фруктовими деревами й городцями коло них, — взагалі щезли. Натомість, куди сягало око, все вкривали кущі і рідкий перелісок.

Забувши про свій портфель — той так і лишився на дні ями, — Віка кинувся вгору дорогою, що мала вивести його назад. Бігцем подолав підйом.

Просто перед ним перетинав путь і зникав десь далеко височенний і грубезний насип із дерев’яною кладкою вгорі і глибоким ровом біля підніжжя. Над самою ж дорогою здіймалася міцна кам’яна башта з важенною прочиненою брамою, крізь яку й мав пройти кожен, хто хотів утрапити до міста.

Біля брами стояло двоє здоровенних дядьків у шоломах і кольчугах, із двосічними мечами при поясі.

"Кінозйомка" — спробував заспокоїти себе Віка, але тут же відкинув цю рятівну думку, бо не було поруч машин із різним кінозйомочним начинням, ні юпітерів, не було гримерів у білих халатах, операторського візка, ані навіть зівак.

Сповнений жалю до самого себе за незбагненність, що перед нею опинився віч-на-віч, хлопець стишив ходу, коли це один із вартових ступив до нього й проказав:

— Ти хто єси?

Розділ II

Віка спробував приязно всміхнутися, скласти докупи якісь доречні слова, аби справити найліпше враження, але:

— Е-е-е… Мне-е-е… — скоріш за все відповідь його прозвучала саме так.

— Що-що? — перепитав вартовий і багатозначно, здалося хлопчині, глянув на товариша.

Той дивився на Віку з прихованою недовірою.

— То хто ж ти такий? — вже трохи інакше повторив чоловік і підійшов упритул.

— Я… Віка. Вчуся в школі… — зацьковано почав пояснювати бідолаха. — Іду додому.

— Додому? — встряв у розмову другий охоронець. — То ти тут живеш? У нашому місті?

— Тут, тут, — закивав енергійно хлоп’як. — На Бочарній, поруч із молочним магазином. Знаєте — отако від скверика праворуч?

— Х-хе, — єхидкувато вищирив зуби перший чолов’яга. — Бочарну ми знаємо, хто ж її не знає. А от скверик… Молочний цей… магазин… І звідки путь держиш?

— Із школи я. Побачив об’яву — спустився до будки, у яму впав, побіг сюди… А тут ви, — пояснював Віка і розумів: говорить він досить плутано. Принаймні для цих двох.

— Ми, голубчику, ми. А ти ж думав — ворота навстіж, а варта спить, га? — охоронець несподівано боляче вхопив Віку за руку. — То ти, мабуть, вивідувач? — закричав страшно. — Тебе хто послав? Юхимко Лихий? Ти що хотів вивідати?

— Та нічого. Пустіть, дядю! — заскиглив той. — Який я виві… шпигун? Я Віка…

— Знаємо, голубчику, знаємо, — промовляв між тим вартовий, вправно зв’язуючи Вічині руки невідь звідки взятим мотузом. — Ще й ім’я якесь поганське взяв собі. Не міг нічого кращого вибрати.

Віка намірився слушно зауважити, що імені собі не вибирають і тут він ні при чому, але його вже було зв’язано, і другий вартовий гукнув комусь через плече:

— Гей, хто там на коні! Давай сюди!

Мов із-під землі вродився перед їхньою трійцею верхівець — теж у бойовому спорядженні, на баскому коні; той, хто зв’язував Віку, вхопив хлопчину однією рукою за комір, а другою за штани ззаду і просто закинув на рисака животом донизу. Тоді одступив на крок, мовби милуючися своєю роботою, і наказав голосно:

— До князя його прямісінько! Мовляв, вивідувач, прикидався тутешнім, а де живе — й сам пуття не знає, плутається. Якби гість, то так і сказав би, що ж тут приховувати? Та й вдягнений якось…

— Но! — Верхівець зірвав коня в галоп, і все замерехтіло перед Вікою — дорога, земляний вал, тини, халупи, якісь люди у дивному вбранні. Мовби опинився він у поганенькому кінотеатрі, де показують давній німий фільм на історичну тему. Та ще й плівка стара, і апарат завалящий, і все скаче, миготить у очах, і незрозуміло — який фільм, про що в ньому йдеться, а лише неясні й змазані окремі кадри вихоплюєш із тієї круговерті.

Та мало-помалу картина вияснилась. Хлоп’як приноровився не тюкатися носом у бік рисакові, з цікавістю задирав голову і вбирав те нове, що відкривалося йому. Віка ще подумав; тож він їде рідним своїм містечком, з його крамницями, гастрономами, автоматами з напоями, перукарнями, аптеками… Проте всього цього не було й сліду. Куди там!

Кінь поминув землянки з двосхилими дахами на заледве огороджених дворищах, далі потяглися зруби показніші й просторіші. Коли ж під копитами застукотіла дерев’яна мостова, трапив на очі хлопцеві міцний частокіл — піднімався високо над землею, й не видко було, що ховається за ним. Цей частокіл змінив другий, третій, і Віка збагнув: тут, ближче до центру, живе вже не той народ — багатший, вельможнішнй.

Та от вони виїхали на просторий майдан, взяли праворуч і спинилися біля воріт, прикрашених не багатою, aлe вмілою різьбою.

— Відчиніть! — гукнув верхівець і стукнув кілька разів у ворота держаком нагайки. — Гінець од прибрамної варти.

Негайно ліва половина воріт прочинилася, кінь вбіг у широкий двір і завмер коло ґанку, кладеного з колод, просторого, гарного — з галереями, різними колонами й вікнами, — терема. Широкі сходи вели до розписних дверей. Далі, за теремом, розкинулися теж дерев’яні прибудови, комори, стайні. Сокотіли, блукаючи по двору, кури, туркотіли голуби — ото й усі звуки.

Прискочив звідкись хлопчина років десяти-одинадцяти у полотняній сірій сорочці, зиркнув з цікавістю на Віку й ухопив коня за вуздечку.

— Ходімо! — гінець поклав важку руку бранцеві на плече й злегка підштовхнув.

Піднялися східцями, поминули передпокої й зайшли до зали. Трійко чоловіків дивилися очікувально на прибульців.

Перший — худорлявий і сивуватий, невисокий на зріст, у багато розшитій одежі, сидів у кріслі. Другий — червонолиций череватий здоровань — стояв поруч. Чимось він нагадав Віці приймальника посуду. Третій же, у якомусь непримітному довгому аж до п’ят балахоні, сидів оддалік за невеличким столиком. Рудувата довга й рідка борода його (Віка помітив, шо всі чоловіки тут носили бороди) спочивала на розкритій книзі. Поруч, на столику, стояла чорнильниця.

— Чолом тобі, княже, — поштиво проказав Вічин провожатий. — Ось затримали. Хотів проскочити до міста. Гадаємо, що вивідувач.

— Вивідувач? — чогось радісно перепитав худорлявий і підхопився з крісла. — Нишпорка! І в кого ж ти на службі?

— Я не вивідувач, дядю, одпустіть мене, — заканючив хлоп’яга. — Я ще маленький. Я просто йшов собі, а оці от схопили, зв’язали…

— Думаю, в Юхимка Лихого на службі, — мовив гінець. — Брехав, що додому йде, плутатися почав. Якісь ск… сверики вигадав, ці… магазини…

— Які магазини? — поспитав князь, але тут-таки додав. — Та, зрештою, це не так цікаво. А от куди ти йшов? — і докинув: — Розв’язати його!

(Продовження на наступній сторінці)