«Вікентій Прерозумний» Ярослав Стельмах

Читати онлайн казкову повість Ярослава Стельмаха «Вікентій Прерозумний»

A- A+ A A1 A2 A3

Хлопчина кинув квапливий погляд на клапоть арифметичної сторінки, переконався, що той не зник, і дременув вулицею вниз, до зеленої будки, в якій, якщо вірити оголошенню…

Ну-ну, цікаво! Проте зараз ми й самі все побачимо.

Будка була на місці. Там, де й учора, і рік тому. Вона не покращала і не погіршала. Ті ж перехняблені стіни з облупленою фарбою, ті ж стоси порожніх ящиків надворі і купа битого скла за нею. Але одразу впало у вічі — на дверях не висів замок, і від протягу вони злегка рипуче прочинялись і хляпались об одвірок. І це зовсім не голосне рипіння ніби остудило хлопця. Йому навіть стало трохи лячно. Знову розглянувся. І знов Віку подивувало — довкруж, куди не кинь оком, ані душі. Правда, і район цей таки глухуватий, але все ж… навіть звичного хлоп’ячого гамору не чути.

Однак до третьої години лишалося не так уже й багато, і хлопчина, полишивши всі сумніви, голосно — занадто голосно, видалося йому, — постукав.

Тієї ж миті двері широко прочинилися, і чийсь голос владно і водночас нібито насмішкувато мовив:

— Спробуйте-спробуйте!

Віка набрав повні груди повітря і переступив поріг.

У загуслій півтемряві приміщення він спершу нічого не міг розрізнити, проте коли навколишні предмети набрали нарешті виразних рис, утямив: крім нього, в будці нікого немає.

Нараз за стосами ящиків щось зашаруділо, зашурхотіло, задзвеніло, задеренчало скло, і з вузького проходу з’явився молодик із дженджуристою борідкою та довгим волоссям.

Одягнений він був у майку з буквою "Д" на грудях і спортивні штани. Проте на ногах у незнайомця ловко сиділи пишні ботфорти з острогами. У правій руці він затискав надкушений бутерброд.

— Радий, радий невимовно, мій юний друже, — без зайвих церемоній почав молодик. — Радий знайомству і тому, що ти виявився людиною спостережливою. А я вже був злякався. Адже минулого тижня ти сказав Людмилі Петрівні, що не поїхав разом із усією школою на електростанцію, бо не помітив оголошення про екскурсію у вестибюлі, біля роздягалки…

Віка злегка почервонів.

— Але тепер бачу, що мої побоювання не потвердилися. І це приємно, не стану приховувати. Бо запримітити невеличку об’яву, що привела тебе сюди, — на це здатний не кожен. Ах, друже Вікентію! Яких радощів, яких надзвичайно цікавих речей позбавляємо ми себе через власну неуважність, ти не можеш навіть уявити. А без скількох відкриттів, скількох нових, невідомих ще науці фактів залишилося людство через, — він весело засміявся, — ту ж таки неуважність, а часто і невміння, небажання приглянутися до звичайних речей, спробувати осягнути їх по-новому, доскіпатися до суті. Ну ще, звичайно, лінощі, байдужість… Та без спостережливості навіть людина працелюбна не зможе як слід прислужитися людству, науці та й собі. Але щось я, здається, розфілософствувався, захопився. А час не жде — летить, відлічує секундочки, хвилини, а я ще й досі не знаю, чого б тобі хотілося, — і він очікувально вп’яв очі у Віку.

— Е-е… А звідки ви про мене знаєте? — простодушно поцікавився той.

— Бач, це, мабуть, складно пояснити, але уяви собі, що п’ять хвилин тому я взагалі не здогадувався, на жаль, не здогадувався, що існує така людина — школяр Віка, десять років і так далі. Але щойно ти переступив поріг цієї, так би мовити, обителі, як мені вже все про тебе відомо. Це невід’ємна риса нашої професії. Для того, щоб якнайліпше обслужити клієнта, нам слід знати про нього все. — І він тицьнув пальцем у стіну, на якій одразу з’явився напис:

КОРИСТУЙТЕСЯ ПОСЛУГАМИ БЮРО ЧУДЕС ! НАШІ ЧУДЕСА — НАЙКРАЩІ В СВІТІ !

— А без цього, без індивідуального, скажімо, підходу ми регресуватимемо… Я не занадто складно висловлююсь?

— Ні-і, — запевнив його Віка.

— Регресуватимемо, уподібнюватимемося тим нашим колегам, котрі примушують людей вистоювати у чергах, вивішують на дверях усілякі таблички типу: "Пішла на базу" або "Буду за 20 хвилин", розводять теревені у робочий час і тому подібне. Для нас людина, її думки, бажання — це все. І нам байдуже, яку користь приносять хлопчакам і дівчаткам наші чудеса. Допомогти правильно вибрати, що кому потрібно — наш святий обов’язок.

— А чому ви так одягнені? — запитав Віка.

— А-а, — посміхнувся балакучий молодик. — Ти, певно, подумав, раз продавець чудес, то це має бути якийсь дідуган із довжелезною бородою, бажано в чалмі й халаті? Просто я щойно відтранспортував одного допитливого громадянина семи років у епоху Людовика XIV. Знаєш, усілякі там дуелі, шпаги — і не встиг перевдягнутись. Якщо хочеш — будь ласка.

Він спритно шмигонув за ящики і негайно з’явився знову. Тепер уже замість ботфортів на ньому були зелені оксамитові пантофлі із загнутими носаками, з плечей і справді спускався аж до землі довгий смугастий халат, а на голові чомусь виблискувала пожежна каска початку століття.

— Ну як? — переможно глянув він на Віку.

— Здорово, — усміхнувся хлопець. — А навіщо вам оце? — вказав на каску.

— Пробач, — зніяковів продавець чудес. — І справді ні до чого. Все через поспіх.

Він узяв каску і недбало швиргонув її під стіл.

— Ну то… До речі, маю одразу тебе попередити — чудеса ми не продаємо, а даруємо, тож насправді мене слід було б називати дарувальником чудес. А "продавець" — то вже так, традиція. То яке твоє бажання?

— А що ви можете подарувати? — поцікавився Віка.

— І він іще питає! — сплеснув долонями дарувальник чудес. — Усе! Усе я можу, звісно, в розумних межах. А от що ти хочеш?

Віка замислився. Якби ж то в нього був час подумати хоча б день… А так одразу й не скажеш.

— А канікули зараз ви можете зробити? — запитав він.

— Канікули… Можу, — якось нерадо проказав продавець-дарувальник.

— Ну, не канікули, — Віка збагнув, що бородань чомусь невдоволений таким бажанням, — а зробити так, щоб у мене замість двійок стояли п’ятірки? Це не складно? Мене тоді вдома не лаяли б.

— Не складно, — спохмурнів дарувальник іще більше. — Але навіщо воно тобі? Гадаю, тобі потрібне щось важливіше. Бач, я вже казав — ми намагаємося принести своїми чудесами якомога більше користі. Звичайно, можна і канікули, і п’ятірки. А далі? Знову почнеться навчання, замість цих двійок ти нахапаєш нових… А там й кінець чверті не за горами, — проказав раптом голосом Людмили Петрівни.

Віка здригнувсь і уважно поглянув на співрозмовника, але той, мов нічого й не сталося, продовжував:

— Та й не у чверті справа, і навіть не в річних оцінках. Вибач мені, мій юний друже, бажання твої надто примітивні, і я не помилюсь, коли скажу: мілко плаваєте, юначе, мілко плаваєте. Покладись на мій досвід. Мені здається, тобі потрібно щось більше — не за розмірами, певна річ, — а, так би мовити, достойніше. Те, що залишиться при тобі і через місяць, і через рік… Ну, словом, якесь внутрішнє переконання, таке, що згодилось би тобі у подальшому житті… Га?

— Ну… Може… — погодився Віка, не зовсім, проте, розуміючи останні слова.

— Такий, знаєш, урок…

Хлопець скривився.

— Ні-ні, не звичайний урок у прямому розумінні цього слова, а… До речі, котра година? — зовсім недоречно поспитав продавець і сам собі відповів: — За п’ять хвилин третя. Ото! Ну то як? Покладаєшся на мене? Пригадую, якось… Ну та це неважливо. То згода? Вибрати тобі щось на свій смак?

— Давайте, — кисло погодився Віка. Він уже геть зневірився у чудесах дивакуватого балакуна і погодився скоріш із ввічливості, та й дістати хоч якусь дрібничку теж кортіло.

— От і добре, — зрадів продавець. — От, скажімо, що тобі хотілося зранку? Ага, — мовив тут-таки. — Щоб ударив двадцятиградусний мороз і відмінили заняття в школі… Щоб тебе не викликали на другому уроці, так… Щоб Людмила Петрівна не залишила тебе після занять, далі… Ну, це вже нікуди не годиться… А отут… Гм… Здається, дещо цікавеньке. Так-так… Справді. От і все. Готово! Думаю, це тобі підійде.

— Ви певні? — спитав обережно Віка.

— А кому ж про це знати краще од мене! Певен! — І він безцеремонно став підштовхувати хлопчину до виходу. — А зараз вибачай — за тридцять секунд третя година. Мені час. Бажаю успіху.

Віка й незчувсь, як опинився знову надворі. На мить од сліпучого світла він зажмурив очі і тут збагнув — йому ж так нічого й не подарували!

— То що ж ви мені… — почав він, повертаючись до продавця, і так і застиг із напівроззявленим ротом.

Позад нього нікого не було, а на дверях висів здоровенний замок.

Віка поторгав його — замкнено. Приклав вухо до тонкої дощаної стіни — ані звуку.

Тоді він загамселив у двері кулаком і закричав:

— Дядю! Дядю! Відчиніть!

— І чого? І чого б ото стукати? — почув сердитий голос і озирнувся. Перед ним стояв приймальник посуду. — Не бачиш, що зачинено? Повилазило тобі? Чи, може, весь день отут сидіти накажеш, тебе дожидаючи, без обіду?

— Та… Ме-е… Не-е… — промимрив Віка.

(Продовження на наступній сторінці)