Цікавий промінь сонця, що проник у комірчину слідом за Гнатом, тьмяно зблискував на припалій пилюгою міді, і в цю мить Фа-Дієз зрозумів, що його покликання — у відродженні музичної культури села. "Створити справжній оркестр і навчитися грати самому", — таким постало перед ним завдання номер один. Фа-Діез виконав його тільки наполовину, бо сам так ні на чому і не грає. Він пробував грати і на геліконі, і на кларнеті, і на гітарі, і на валторні, але кидав, заледве вивчившись брати кілька чистих нот. "Цей інструмент не для мене, — казав він. — Я хочу знайти саме свій інструмент". Давно вже в селі існує досить пристойний оркестр, вже й Фа-Дієз став одруженим і вусатим дядьком, а так і шукає саме свій інструмент. Останнім часом з’явилася надія, що ним стане тромбон. Може, хоч на тромбоні навчиться він пристойно грати, — таке питання хвилювало, певно, Фа-Дієза і, звичайно ж, усіх його сусідів.
Та сьогодні, мабуть, ми неабияк прислужилися сусідам своїм приїздом, бо дядько Гнат таки відклав свою науку до завтрашнього.
— Доброздоров’ячка, — крикнув хтось із вулиці.
— Ну, починається, — прошепотів Митько. — Зараз півсела сюди збіжиться. Ходімо десь сховаємось, — і дременув не дуже ввічливо за хату. Я подався був за ним, але тут мене перепинив той же голос:
— Куди це ти, Митю, чи не впізнаєш мене?
Я озирнувсь. У хвіртку заходив дідок у темних смугастих штанях, вправлених у запилені чоботи, в синьому бувалому в бувальцях піджаку й кашкеті.
— А, драстуй, Гнатовичу, — одповіла Митькова бабуся, визирнувши з погреба.
— Здрастуйте, — зніяковіло привітався я.
— Ну і змінився ж ти, — хитнув головою дідок, зупиняючись серед двору.
— Га? — долинуло з погреба.
— Змінився, кажу, Демидівно, онучок твій, — повторив дідок, придивляючись до мене. — Підріс.
— Аякже, підріс, — радо погодилась бабуся, брязкаючи внизу посудом. — Ти ж його коли бачив, два роки тому?
— Еге ж, два роки. Ніби погладшав трохи.
— Та де там погладшав! Худющий, як і був.
— Е, ні, який же він худющий. Опецькуватий… А то ж ніби й волосся було русяве, а це потемніло.
— Та де ж потемніло? — од того дива бабуся аж вилізла з погреба і кинула погляд на мене.
— Тьху, Трохиме, та чи ти не бачиш! Це ж не Митько!
— Отож-бо й видно, що не Митько, — охоче погодився той. — А хто ж? — поспитав жваво.
— Приятель його, Сергій. Разом приїхали.
— А-а, — спокійно, аж ніяк не дивуючись, мовив дідок. — Я й дивлюсь — ніби не Митько. А воно й виходить, що Сергій. Да-а, — продовжував, вмощуючись на приступці ґанку. — Зараз, улітку, всі своїх дітей кудись одсилають. То в табори, то ще десь, а як нема куди, то до бабусь. Оце й до Дмитрівни теж онук приїхав, старшенький, правда, за ваших, — Василь. Дак той на велосипеді ганяє. З собою привіз розібраний. Бабуся до нього кинулась, мовляв: "Онучку мій рідний, як же давно не бачились". А він їй: "Обережно, — каже, — бабо, не чіпайте мого чемодана, бо в мене тут велосипед". Не встигла вона й слова сказать, як він уже той велосипед витягнув, склав у момент і ходу з дворища. Дмитрівна в ґвалт: "Куди ж ти?!" А він тільки рукою махнув: мовляв, одчепись. А години за дві приїхав і каже: "Це в мене тренування такі, точно за графіком". Значить, — пояснив уже від себе дід, — як пробило, скажімо, першу годину чи яку там, то ти хоч спиш, хоч їси, а скачи на велосипеда й паняй куди очі бачать. Отаке! Ну а ви, — спитав, — теж на велосипедах ганять будете?
— Ні, — промимрив я. — Нам треба колекцію збирати.
— А-а, ну, збирайте. А захочете, то приходьте в гості. Я ваш, так би мовити, найближчий сусід. Отут же, за вашою хатою, і моя стоїть. Та Митько знає. А де ж він сам?
— Зараз прибіжить.
— Ну, то ще побачимося, — потюпав він до хвіртки.
— Митю, — загукала бабуся. — Ідіть їсти! Ви з дороги, певно, зголодніли? — посміхнулась до мене.
— Ще й як, — кинувся до вмивальника Митько.
***
— Ну, як там у вас, все гаразд удома? — цікавилась бабуся.
— Угу, вше, — ствердно кивав головою Митько, запихаючись голубцем.
— А як доїхали?
— Добре, — одказував Митько, простягаючи руку до глечика з молоком.
— То чому ж тато не повідомив? — допитувалась бабуся. — Я когось зустріти послала б. От хоча б Гната або діда Трохима.
— Не знаю, — відповідав Митько, наливаючи собі киселю. — Ми й самі дивувалися.
— Телеграми не дали, — не вгамовувалася старенька.
— Телеграми! — скрикнув Митько.
— Ну так, що ж тут дивного?
— Телеграми! — мов йому замакітрилось, ще раз скрикнув Митько.
— Авжеж, телеграми. Та ти не переживай так. От сердешна дитина!
Я почав уже здогадуватись, до чого воно йдеться, і з підозрою поглянув на друга.
— Ох, я ж розтелепа! — скочив він на ноги, засовуючи руку в бокову кишеню курточки. — Ай-я-яй! Ось же вона, тато написав! Я ж і подавсь був на пошту, а дорогою забіг по батарейки, а потім згадав про плівку, а потім…
— Забув про телеграму? — закінчила бабуся. — Еге ж?
— Еге ж.
— Ех ти, — провела рукою по Митьковій голові. — Наїлися?
— Наїлися, спасибі, — дружно закивати ми.
— А тепер куди?
— Та ще не знаємо. Може, погуляємо трохи чи на річку…
— Ну, ідіть, ідіть. Таж на обід не запізніться.
Розділ III
Озеро. Змії люблять сіно.
Щось дзумить і дзумить мені у вусі, і од того в’їдливого звуку я розклепляю повіки. В кімнаті півтемрява. Митько спить поруч на розкладачці, а у вікно товчеться і товчеться головою і тому, мабуть, ще більше чманіє настирна муха.
"От капосна", — думаю я собі, коли це:
— Агов, Демидівно, — чийсь пронизливий голос. — Діждались-таки онучка?
— Діждалась, Дмитрівно, діждалась. Приїхав із приятелем своїм.
— А де ж то вони, чи вже подалися кудись?
— Сплять іще. Потомилися з дороги. Та й городські ж, люблять поспати.
— А он мій Василь теж городський, а ще зрання на свій велосипед — найшла чим хвалитись! — та гайда з двору.
"Ага, так це баба того Василя, — подумав я. — Ану-ну", — і підскочив до вікна. Проте вікно виходило в город, і видно було лише картоплиння. Тоді я поторсав Митька за плече.
— Вставай, Митю, он Василева баба прийшла.
— Га? — сонно озвавсь той.
— Баба прийшла Василева, отого велосипедиста.
— Тю! То це треба мене будити, — позіхнув товариш. — Хай собі хоч сто баб, шо тобі до них?
— Та нічого. Я думав, тобі цікаво буде.
— Ціка-аво, — знов позіхнув товариш. — Що там цікавого? — І раптом, мов оце не він щойно ледь одірвався од подушки, скочив на ноги. — Ну, збирайся швидше. Бери морилку, я — сачки, та й підемо.
— Зразу? — скрививсь я.
— А чого відкладати? За три дні назбираємо, а там гуляй собі, скільки хочеш.
— Ага, назбираєш за три дні.
— Хіба це довго? Сачком — раз, в морилку — два, в коробку — три, шпилькою — чотири. От і все!
— А курінь?
— Так само собою. А куди ж ми, по-твоєму, йдемо? Туди! Обладнаємо курінь, а як залишиться час, то, може, щось і вловимо.
— О, — полегшено зітхнув я. — Оце я тебе пізнаю. А то аж злякався спершу. Звідки, думаю, такий запал.
— А як же інакше, а як же інакше, — виспівував Митько, заглядаючи в піч. — О, щось вариться. Чудово! — вибіг із хати.
— Доброго ранку, бабуню, — чути було вже знадвору. — Погодуєте нас?
І ось на столі парує молода картопля, притрушена кропом, і сало, і сметана, і кисле й солодке молоко…
І ось уже ми йдемо, навантажені рюкзаками з їжею й усякою всячиною, туди, де за річкою шумить верховіття, де голубінь неба заглядає в синь лісового озера, де птахи радіють погожій днині, куди вабить нас вільне життя.
— А головне, — казав дорогою Митько, — ти завважив, яка бабуся? Ні слова не сказала. Інша вже почала б: "Ой, та куди ж ви йдете? Та що вам там потрібно? Не купайтесь, бо втонете! Та не ходіть у ліс, бо заблукаєте!" А моя — ні слова.
— Так, — погодивсь я, — бабуня що треба.
(Продовження на наступній сторінці)