— Їдемо?.. Післязавтра. Треба ж іще зібратись.
***
— Не виходьте на зупинках із вагона, — кричала услід поїздові мама.
— Зразу ж дайте телеграму, — не відставала од неї бабуся.
— І не здумайте їсти ковбасу. Влітку вона може зіпсуватись, — і собі гукала Митькова мама.
Ми чесно дотримувались усіх обмежень, які наклали на нас батьки: не висовувались із вікна — бо може продути; не стояли в тамбурі — можна випасти; не виходили на зупинках — можна відстати; не виймали гроші з кишень — можуть украсти; не їли ковбаси чи, не дай Боже, консервів — можна отруїтись. Якщо оголосити весь список заборон до кінця, то виникне запитання, що ж зрештою таки можна робити.
— Чай будемо? — запитав увечері провідник.
— О-о! Чай! — заволав наш супутник, голомозий дядько, який до цього сидів, втупившись у книжку. — Звичайно, будемо! Три, ні, — чотири склянки!
— Секундочку. А ви, хлоп’ята?
— Чай? Чай… — зашепотів Митько. — Здається, про чай нічого не казали.
— Будемо, — відповів я, заглянувши у свій записник, де матуся власноручно записала всі "не можна": чаю в тому списку не було. — Дві.
— Дві! — скрививсь дядько. — Та що для таких організмів по якійсь склянці на брата? Ви знаєте, що чай навіть космонавти замість води п’ють? А ви ж хочете бути космонавтами?
Ми космонавтами бути не хотіли і цим, очевидно, дуже засмутили дядечка, бо він одвернувсь од нас і потім, поки пив свої чотири склянки, поглядав кудись у вікно.
— Образили людину, — прошепотів я Митькові.
— Чому це?
— А може, він сам хотів бути космонавтом, може, це мрія його дитинства?
— Може, він і є космонавт? — раптом запитав Митько, уважніше приглядаючись до дядька. — Хоча ні, — додав по хвильці. — Вони лисими не бувають.
— А цей полисів під час якогось випробувального польоту.
— А черево?
Справді, проти черева заперечувати було важкувато, і ми вирішили, що наш супутник обіймає скромнішу посаду. Врешті Митько не витримав і запитав:
— Дядю, а ви б хотіли бути космонавтом?
Відповідь нас розчарувала, проте й поклала край всіляким припущенням. Змірявши нас зневажливим поглядом, дядько сказав:
— Іще чого, — і знов одвернувсь до вікна.
— Ні, такий не полетить, — прошепотів Митько.
— Та й по ньому зразу видно, — погодився я.
Спати ми поклалися на горішніх лавах.
— Лягай грошима до стіни, — шепнув мені Митько.
За інших обставин остання Митькова фраза прозвучала б навіть незрозуміло. Але тільки не зараз. Гроші в нас обох були в правих кишенях штанів.
Мені довелося лягти долілиць.
Дорога, мандрівка, навіть зовсім недалека, викликає в нас відчуття якихось близьких, несподіваних і навіть таємничих подій.
А тут ми самі їхали аж куди — цілу ніч поїздом, потім ще треба години півтори автобусом. Це вам не туристський похід на один день, коли разом із класом ідуть майже всі викладачі школи. Це самостійна, якщо хочете, експедиція з науковою метою. Ніхто з нас і припустити не міг… Але ні, щось я передчасно розбазікався. Нащо випереджувати свою ж розповідь? Треба мати терпець. Отже, вертаємось до нашого купе.
Коли я прокинувся, вже розвидніло. Митько тихенько сопів із правицею в кишені, на столі видзвонювали склянки з чаєм, точніше з-під чаю.
— До речі, — зазирнув до купе провідник, — мені здається, зараз ваша станція, молоді люди.
Я штовхнув Митька і простяг руку по рюкзак.
Розділ II
Знайомство з майбутнім майстром спорту, а також з бабусею, ентузіастом музичної освіти і дідом Трохимом.
— А повітря? Відчуваєш? — мабуть, удесяте питав Митько, повернувши до мене сяюче обличчя.
— Відчуваю, — закашлявсь я, бо автобус, що проїхав повз нас, порснув мені в обличчя хмарою пилюги з-під коліс і кіптюги з вихлопної труби.
— Отож бо, в місті, кхе-кхе, зовсім, кхе-кхе, тьху ти, не таке, — вже не так бадьоро продовжував Митько. — От якби ще автобуси не ходили…
— Тоді, пройшовши сорок кілометрів пішки, ти й уваги не звертав би на повітря. Далеко ще?
— А онде бабусина хата, — сказав Митько, набираючи гордої пози: адже тут він почувався до певної міри господарем. У таку позу, мабуть, ставали великі полководці, перш ніж сказати: "А он туди, панове, ми кинемо кавалерію. Я певен, це буде несподіванка для ворога". — Ти не стомився?
— Хо-го! — пролунав за нашими спинами насмішкуватий голос. — Про яку втому може йти мова! Хіба такі хвацькі й відчайдушні мандрівники стомлюються? Хіба мають вони на це право?
Ми притьмом обернулися. Перед нами шкірив зуби хлопець років чотирнадцяти, притримуючи лівою рукою пошарпаний велосипед.
— А яке чудове спорядження! — не вгавав він. — Які сачки! Стережіться, бідні метелики! А рюкзаки? Там, мабуть, харчів не на один місяць. Юні лівінгстони, безперечно, збилися з путі, адже Африка у зовсім протилежному напрямку. Яке щастя для бегемотів і нільських крокодилів! Ви їх усіх переловили б.
— Ну, чого тобі? — насупився Митько.
— Мені нічого. Я думав, це вам буде приємно познайомитись із майстром велосипедного спорту міжнародного класу Василем Трошем. Звичайно, в майбутньому.
— Тобто з тобою? — поцікавивсь я.
— Точно, юначе, я бачу, у вас неабиякий розум. Завжди, знаєте, приємно побалакати з розумною людиною.
— Ну от, коли станеш майстром, ми з тобою і побалакаємо, — пообіцяв я йому. Мені кпини цього типа аж ніяк не сподобалися.
— Ану, ти! — одразу скипів він. — Ти не дуже кирпу гни. Розумники знайшлись, — анітрохи не бентежачись, заперечив хлопець своє попереднє твердження.
Він скочив на свій велосипед і за мить здимів, мов і не було.
— Неприємний суб’єкт, — поділився враженням про наше нове знайомство Митько.
Я заперечувати не став.
***
До бабусиної хати лишилося вже зовсім недалеко, коли попереду почулося якесь виття, та одразу ж і замовкло, загнулось на найвищій ноті.
— Це що? — запитав я.
— Не знаю, — стенув плечима Митько. — Може, корова якась чи бугай.
— Ніколи не думав, що корова може отак вити.
— О, ти не знаєш тутешніх корів, — пояснив Митько не зовсім упевнено, — Від них усього можна чекати. — Глибоко прихований зміст таївся за цими словами.
— А чого саме, Митю?
Дізнатися про коров’ячі здібності я не встиг, бо той самий звук знову почувся й урвався.
— Стривай, стривай, — наморщив лоба Митько. — Ось бабусина хата, а оце… Та ні… але ж, мабуть, таки так. Ну й дивак… Хоча…
Звісно, ця словесна плутанина нічого мені не пояснила, і я вже смикнув друга за рукав курточки, коли почув: "Митю, Митюню",— і побачив, як старенька, огрядненька жінка із цебром у руці кинулась од клуні нам навстріч.
— Бабуню!
— Онучку!
Одведемо на мить наші очі від цієї зворушливої сцени і скористаємося з нагоди, щоб роззирнутися довкола. Ні, не вдалося, бо увагу мою негайно привернуло вікно через дорогу, звідки знов ревонуло. "Може, справді корова забралася в хату та й не знає, сердешна, як вилізти", — подумав я.
— Гнате, Гнате, перестань, їй же бо! — загукала Митькова бабуся. — Перестань, дай хоч із онучком хвильку погомоніти.
— А-а, приїхав, — долинуло у відповідь. Нараз фіранка гойднулась, метнулась убік, і ось уже у вікні з’явився розчервонілий вусатий здоровань із тромбоном у правиці. — Здоров, Дмитре!
Он воно що!
— То це ви! — зареготав Митько. — Здрастуйте, дядьку Гнате. Я так і не додумав, хто це. Точніше, спершу думав — ви, а потім ні, думаю, не ви. Потім знов думаю — ви, а потім…
— Я, я, а хто ж, — доброзичливо розсміявся вусань і розвів руками, мовби і собі дивуючись, що це він узявся до такого заняття.
— А ви ж позаминулого року на мандоліні грали. Так тихо було… І приємно.
— А, мандоліна, — одмахнувся той. — Тромбон — оце, я тобі скажу, да!
— А я тобі скажу, Гнате, — вставила й собі бабуся, — досить уже на сьогодні.
— Та я ж і кінчаю. Все. Заради такого випадку… А це хто з тобою? — накинув цікавим оком на мене.
— Ой, і справді! — сплеснула руками бабуся.
— Я, — озвавсь я.
Отак і відбулося наше знайомство.
Як довідавсь я згодом, Гнат Діденко, по-вуличному Фа-Дієз, був музикою. Причому не за покликанням, а через розвинуте почуття відповідальності перед односельчанами. Закінчивши вісім класів, він став завідуючим клубом. У спадок від попередника йому дісталися великий замок на вхідні двері і таємничі дверцята до невеличкої комірчини. Коли він підібрав урешті свій золотий ключик до тих дверцят, то побачив, що за ними нудиться сильно поріділий за час завідування його попередника малий духовий оркестр — я, звичайно, маю на увазі інструменти.
(Продовження на наступній сторінці)