— Яка користь, — сказав Митько, — у тій варті, якщо ми все одно засинаємо? Краще вже спати всередині, ніж надворі. Тим паче, що потім весь день ходиш сонний.
Я повністю розділив таку думку.
Вранці, прокинувшись, ми побігли до озера вмитись. І тут Митько став, мов укопаний, а я з розгону наштовхнувся на нього.
— Дивись, — тихо сказав він мені.
На вогкому піску коло самої води хижо вимальовувались відбитки здоровенних і страшних лап.
— Як у крокодила, — визначив я, нервово озираючись на озеро.
— Значить, не збрехав, — хрипко додав Митько. Це дало поштовх до роботи Митьковому мозкові.
— Сергію, — почув я увечері того ж таки дня. Ночували ми вже в селі.
— Чого тобі?
— Ти знаєш, що я придумав?
— Ні.
— Треба нам книжки взяти в бібліотеці.
— Правильно, підемо завтра наберемо — фантастику яку-небудь…
— Та ні, Сергію, я не про те. Книжки із зоології.
— Зоології? Ти що, здурів? Мало тобі колекції, мало тобі ботаніки, мало тобі нашої вчительки? Забув, як ти сам з її уроків тікав?
— Так то ж ботаніка.
— А зоологія, по-твоєму, краща? Я одного разу поглянув у підручник — там якісь кишковопорожнинні, гадюки — бридота одна!
— От ти не розумієш…
— Не хочу я такого й розуміти, — урвав я Митька. — Маєш бажання, то й читай собі, скільки влізе. Станеш великим зоологом, будеш казати: "Любі діточки, бачите цього павучка?" — засміявсь я, згадавши нашу ботанічку.
— Якби ти дав мені договорити, то й сам менше дурниць намолов би зараз.
— Ну, кажи, кажи, — поблажливо дозволив я.
— Ти думаєш, зоологія — це самі павучки і оці от, як їх, кишковопусті?
— Порожнинні, — поправив я його. — Одна назва чого варта.
— От-от. Так, до твого відома, зоологія — наука про весь тваринний світ. Отже, в ній ми обов’язково знайдемо щось підходяще і для нас, цебто про те, що живе в цьому озері.
— Ти думаєш?
— Ще б пак!
— Гм, а й справді, — погодивсь я по хвилинному роздумі. — І голова ж у тебе, Митю.
— Ну що ти, — скромно озвавсь Митько.
Розділ VI,
який проливає світло на наших пращурів і ще на дещо.
Ну й Митько!
— Скажіть, які молодці, — дивувалась бібліотекарка, коли ми втретє прийшли міняти книжки. — Цілими днями читають. А ви не перевтомитесь?
— Авжеж, молодці, — бурмотів, виходячи з бібліотеки, Митько. — Стільки читати — з глузду можна з’їхати.
— Слухай далі, — Митько перегорнув сторінку. — "Багато віків серед жителів східної частини Індонезії ходили легенди про страшних, ненажерливих драконів. Казали, що з пащ їхніх вилітає вогонь, а здобич вони вбивають одним поглядом злих очей.
Голландські вчені, котрі записали ці розповіді, звісно, не повірили в їх правдивість. Однак ученим здалося, що опис жахливих драконів нагадує давно вимерлих хижаків — динозаврів.
У 1912 році ці розповіді потвердив один голландський льотчик. Він був першим європейцем, який на власні очі побачив драконів острова Комодо. Літак його здійснив вимушену посадку, і кілька місяців цей чоловік прожив буквально в оточенні гігантських химер. Однак його розповідям теж не повірили, бо льотчик повернувся звідти нібито із розладнанням нервової системи".
— Я думаю! — жахнувся я.
— "Після першої світової війни, — оком не зморгнув Митько, — вчені вирішили таки до кінця розібратись у цій загадковій проблемі "динозаврів". І нарешті в двадцятих роках нашого століття на острові Комодо Зондського архіпелагу було спіймано цього дракона. Ним виявилась гігантська ящірка, або ж варан. Не злякатись чотириметрового гіганта важко. Колір шкіри буро-чорний. З грізної ікластої пащі безперестанку вилітає яскраво-оранжевий роздвоєний язик, люто дивляться блискучі чорні очі.
Варан ступає сильними лапами, тіло його піднято над землею, волочиться лише хвіст. Сила в цьому хвості страшна. Дослідники бачили, як одним ударом варан збиває кабана, валить з ніг оленя".
— От би й собі там побувати, — в захваті мовив я.
— "Гігантський варан, — не звернув на мене ніякісінької уваги Митько, — був відомий ученим з палеонтологічних знахідок" (палеонтологія — це наука, що вивчає викопні організми), е-е, "знахідок в Австралії, в шарах мезозойської ери. Вважалося, що він повністю вимер теж більше ніж п’ятдесят мільйонів років тому".
— Ти можеш заперечити, — вів далі Митько, — он де той Зондський архіпелаг і Мозамбікська протока. Мовляв, там є умови, щоб зберегтися кому завгодно. А між тим ось у басейнах рік Волги, Дону й Уралу живе невелике, завбільшки як щур, звірятко — хохуля. Так оця сама хохуля — давній за походженням вид третинного періоду, що зберігся до наших днів. І, нарешті, лохнесське чудовисько, про яке ми вже прекрасно знаємо, у Шотландії. А це набагато північніше від України. От які факти знайшов я за ці дні. А скільки, певно, ми ще знайдемо!
— Так ти хочеш сказати… — скочив я на ноги.
— Так, Сергійку. Саме це я і хочу сказати. У нашому озері живе давній звір, якого, може, вважають за давно вимерлого. Адже і озеро наше давнє, про що свідчить отой шматочок бурштину. Поглянь лише на карту палеозойської ери. Дивись, тут і звірозубий плазун, і хижий диноцефал. Та що там казати! А от карта мезозою. Дивись: у наших краях якраз море межує із сушею. А може, на місці нашого озера саме було доісторичне прісноводне болото? Тож тут міг жити хто завгодно. А скільки довкола нашого озера папороті, ти помітив?
Мені од усього цього аж дух перехопило.
— Митьку, — закричав я, — Митьку, ти уявляєш, перед яким відкриттям ми стоїмо?
— Приблизно…
— Ні, ти нічого не уявляєш. Це надзвичайно! Ти, Митько… Ну й Митько!
***
Ото життя пішло в нас!
Удень ми тільки й сиділи над книжками, сперечались, робили різноманітні припущення і бігали до бібліотеки, а надвечір рушали до нашого озера.
Палеозойська, мезозойська ери, карбонський, пермський, юрський, тріасовий періоди дивилися на нас зі сторінок томів викопними потворами, а ми намагалися вичитати, вгадати, хто з них був пращуром озерного жителя.
Митько склав декілька таблиць і заучував їх напам’ять, хоча першої-ліпшої хвилини можна було в них заглянути. З ранку до ночі чута було його бубоніння: "Дицинодонт, у роті всього по два зуби — на півночі Південної Америки, на схід від Чорного моря. Парейазавр, рослинної дієти, завбільшки з бика, — на півдні Африки, біля східних берегів Канади, там тоді був суходіл…" Або: "Мезозойська ера ділиться на три періоди: тріасовий період — почався сто дев’яносто мільйонів років тому, юрський — сто п’ятдесят п’ять, крейдяний — сто десять…"
Якось, коли ми прогулювались берегом, Митько сказав:
— Ти знаєш, що мені спало на думку?
— Що?
— Село наше зветься Юрківкою через те… Ну, бо від юрського періоду.
— Ти, Митю, мабуть, уже зовсім здурів. Завчився.
— Точно-точно, якийсь зв’язок тут є.
— І хто ж, по-твоєму, так його назвав?
— Люди, які раніше тут жили.
— Коли раніше, в юрському періоді? Тут самі ящери тоді жили. Мабуть, ящери його так і назвали, правда? Хай, думають, раз ми живемо в юрському періоді, то й село, що тут буде, зватиметься Юрківкою. Приїде колись сюди Митько, нас добрим словом згадає. Так?
— Смійся, смійся…
— Та ти не переживай, Митю, — заспокоїв я його. — Ти знаєш, що я придумав? Назвати оцього от, — показав на озеро, — котрий отут живе, Митькозавром. На твою честь.
— От здорово! — зашарівсь Митько. Але тут же запитав: — А чому саме на мою? Адже ми з тобою разом, гм… працюємо.
— Але ж головний у нашій експедиції ти.
— Е, ні, я не згоден. Хай буде… Хай буде, скажімо, митькозавр Стеценка із Юрківки. Ой, дивись…
За три кроки від нас лежало безладно кілька воронячих пір’їн, і біля самої води знову чітко вирізьблялись на піску таємничі сліди.
— А вранці їх не було, — згадав я. — Отже, воно вилазило вдень.
— Та ще й ворону зжерло, — підхопив Митько.
Розділ VII
Операція "Курка" провалюється разом із дідом Трохимом.
— Я колись книгу читав, — задумливо сказав увечері Митько. — Так там писалося про те, як на тигрів полюють. Мисливець прив’язує до дерева козеня, а сам сидить у засідці. Козеняті хочеться додому, воно бігає круг дерева на прив’язі і жалібно мекає. А десь поблизу гуля собі тигр. Він чує — хтось мекає, і думає: "Це, мабуть, козеня. Піду-но я його з’їм". От він біжить до дерева, а мисливець із засідки — ба-бах! Тигр — догори лапами, а щасливе козеня відпускають додому.
(Продовження на наступній сторінці)