Не велика, проте не дуже й мала повість, написана Сергієм Стеценком, свідком та безпосереднім учасником усіх подій.
Розділ І
Зоологія і комахи. "Відпустіть нас до бабусі!"
Коли ми склали іспити і п’ятий рік навчання нарешті скінчився, на збори, присвячені цій знаменній події, прийшла і вчителька ботаніки та зоології Ірина Семенівна.
Після того як усі вчителі виказали свої радісні сподівання з приводу нашого успішного навчання і ще кращої поведінки в майбутньому і підбили не для всіх радісні підсумки за цей рік, слово взяла ботанічка:
— Любі дітки! — вона завжди казала "дітки" чи "діточки". — Ви вже учні шостого класу, з чим я вас вітаю і повністю приєднуюсь до тих добрих побажань, які ви щойно почули від присутніх тут педагогів. Хочу вам ще раз нагадати — вчитися в шостому класі де в чому легше, а де в чому й трудніше, ніж у п’ятому. Ми з вами, зокрема, будемо вивчати ботаніку, а згодом і зоологію, перейдемо до глибшого розуміння світу, що оточує вас.
Тут вона помовчала і мрійливо подивилася кудись у стелю. Той, хто не знав нашої ботанічки, міг би подумати, що цілісінькими днями ми тільки й сушили голову над тим, як би під її керівництвом ще глибше зрозуміти навколишній світ. Насправді ж ми мало любили ботаніку, та й не можу сказати, щоб і зоологія вигравала в нашій хлоп’ячій уяві привабливими веселковими барвами.
— Так от, любі діточки, — правила далі ботанічка, — для того, щоб збудити вашу цікавість, щоб продовжити добру традицію наших старших класів, вам треба за літо зібрати колекцію комах.
— Ого, — перебив її Шумило. — Та якщо всі школи візьмуться до цього діла, наступного літа вже не буде чого ловити.
— Невже ти залишишся таким самим і в шостому класі? — запитала вчителька, ніби вона сподівалася на щось інше. — А побоювання твої безпідставні. До речі, ви знаєте, що багатьох шкідників сільського господарства і зелених насаджень треба винищувати? Восени всі принесете свої роботи до школи. Я їх заберу до зоологічного кабінету. Кращі підуть на шкільну виставку.
Тепер і я згадав стоси невеликих коробок зі скляним верхом, що припадали порохом у кабінеті зоології.
— А можна вдвох збирати одну колекцію? — схопився з місця Митько.
— Можна, тільки щоб і видно було, що її робили двоє. Така колекція має бути більшою і кращою. Ти хочеш разом із Стеценком? — зиркнула на мене.
— Еге ж.
— То робіть, — зітхнула вчителька. — Тільки не так, як у минулому році.
Цим вона натякала на гербарій рідного краю, який треба було зібрати минулого літа. Тоді ми й не думали збирати його, а потім Мишко знайшов якийсь гербарій, ми його підписали і здали, навіть не поцікавившися, що воно таке. А потім до школи прибіг старший Митьків брат, з голосним скандалом забрав той альбом і нам’яв Митькові вуха. Виявилося, що то гербарій зовсім не рідного краю, точніше, рідного, але нетутешнього, бо містив зразки Далекого Сходу, і належав навіть не Митьковому братові, а котромусь із його приятелів.
А по-третє, з’ясувалося: приятель теж узяв його на два дні в себе на роботі.
— Чому тобі та колекція муляє? — запитав я Митька, коли йшли додому. — І звідки така зацікавленість?
— А ти не здогадуєшся?
— Ні.
— Ніскілечки?
— Та кажу ж, що не здогадуюсь.
— А тому, що тепер точно відпустять до моєї бабусі!
Треба зазначити, що ми з Митьком давно мріяли поїхати до Юрківки, села, де жила Митькова бабуся.
Не саме село вабило нас, бо чи ж мало чудових сіл на Україні? Не зелень лісів, бо майже щонеділі їздили ми з батьками під Бровари, Іванків чи Ірпінь; не гриби і не світанки над річкою, скажу навіть більше — не студене молоко в гладущику, щойно вийнятому з льоху. Ні! Кликало нас до себе привільне і незалежне життя. Кликало і вимахувало привітно рукою: "Ну ж бо, сміливіше. Я чекаю на вас!"
— Уявляєш собі, — казав Митько. — Ліс. Кругом ні душі. А в лісі озеро. А на березі курінь. А в курені — ми. А поруч багаття. І казанок із юшкою. І роби собі, що хочеш. Хоч на голові стій. А кругом ні душі.
— Угу, — і собі облизувався.
— З одного боку пляж, а з другого берег урвистий травою поріс, кущами. І дерева… А до села кілометрів зо три, якщо не більше. А на багатті казанок із юшкою.
— Та ти вже казав про казанок.
— Ну то й що! Про приємне і казати приємно.
— А як бабуся не дозволить?
— Чия? Моя? Хе-ге, та ти її просто не знаєш! Бабуся — во! Ночувати, правда, може, й не відпустить, а так — скільки завгодно.
— От якби ще й ночувати, — зітхав я.
— Та стривай. Хай спершу хоч до села відпустять, а там видно буде.
Отож ми й докучати моїм батькам (Митькові були не проти), канючили мало не щодня:
— Відпустіть, ну відпустіть нас до бабусі!
Але батьки дуже сумнівалися, чи піде це на користь у першу чергу самій бабусі, а потім уже нам.
— Уявляю собі, що вони там вироблятимуть, — хитала головою мама.
— Двоє лобуряк на голову старенькій жінці, — і собі докидав тато. І тільки моя бабуся підтримувала нас.
— Не такій уже й старенькій, — казала вона. — Ми з нею однолітки.
І тепер, коли я згадав про Митькову бабусю, то миттю повернув до друга своє, як то пишуть, "радісно-збуджене" обличчя.
— Ти гадаєш?
— Та я певен цього.
— Але чому?
— А де ж ми, на твою думку, будемо збирати отих любих хрущиків і метеликів? Щось давненько я вже не бачив у нашому місті довгоносиків. А ти? Може, ти знаєш, на якій вулиці вони оселились? Тоді нам не треба нікуди їхати.
Надія у вигляді колекції пронизаних шпильками жучків заграла перед моїми очима.
— Митьку, ти геній!
— Ну, не зовсім, — скромно потупив очі мій приятель, — але дещо отут, — він постукав пальцем себе по лобі, — маю!
— Не така вона вже й старенька, — стояла на своєму моя бабуся: їй теж було нелегко підтримувати нас.
Ми вп’ятьох сиділи на кухні — бабуся, мама, тато, Митько і я, вкотре обговорюючи, чи можна нам з Митьком їхати. Дідусь сидів у вітальні перед телевізором із газетою в руках. Він ніколи не втручавсь у сімейні проблеми, і за це я був йому тільки вдячний.
Адже коли б він вирішив пристати до когось, то ще невідомо було, чи до нас із бабусею, чи до тата з мамою.
— Хоч і не старенька, — мовив тато, — а коли б вам, мамо, вони обоє сіли на шию на три тижні, то хто знає, якої б ви заспівали.
— О, я була б тільки щасливою, — не здавалася бабуся. — Село, річка, ліс, два юних джентльмени. Певно, я знову відчула б себе молодою.
— Боюсь, що ненадовго, — обізвалась мама. — Господи, як ви мені вже набридли з цим селом!
— Невже ви хочете, Оксано Павлівно, — втрутився нарешті в розмову й Митько, — щоб ваш син, а заодно і його найкращий приятель ціле літо нудились у місті, де все кругом — і пилюга, і розжарені спекотні вулиці — навіває сумні думки і сприяє передчасному старінню наших організмів? — (Цю промову він підготував заздалегідь). — А хіба існує кращий відпочинок, ніж там, у селі, злитися з природою після важкої праці й успішного закінчення п’ятого класу?
— Не дуже-то ви й перепрацювались, — кволо посміхнулася мама
— Хоч би як там було, — вів своє Митько, — дітям потрібен відпочинок. До того ж як інакше ми виконаємо важливе завдання із зоології?
— Яке ще там завдання?
— Хіба Сергій вам нічого не казав? Адже вчителька звеліла нам — мені та йому — зібрати найкращу колекцію жучків і метеликів. "На вас, — каже, — хлопці, вся надія!"
— Так уже й сказала? — засумнівався тато.
— А того, хто не принесе першого вересня колекцію до школи, не переведуть у шостий клас.
— Так уже й не переведуть? — не повірила мама, але видно було, що Митькові слова таки надщербили її несхитність і стрілка маминої впевненості гойднулась у наш бік.
— А може, просто двійку поставлять, — не здавався Митько. — А кого порадує двійка у перший же день навчання? Це на весь навчальний рік може настрій зіпсувати.
— Еге ж, — знов усміхнулась мама, — вам зіпсуєш. Господи, як ви мені вже набридли! Ну, то як? — звернулась до тата.
Я відчув, що дмухнуло сприятливим вітром.
— Та хай уже їдуть, — одмахнувся він. — А то ж спокою не даватимуть ціле літо. Тільки щоб бабусю слухали.
— Ура! — закричали ми й вибігли з кухні, але в передпокої на мить затримались.
— Чула? Чула? — сміявся тато. — "Передчасному старінню наших організмів", га?
— А як тобі оце, — вторувала йому мама: — "На вас, хлопці, вся надія". Ну й молодці!
— І настрій у них на цілий рік зіпсується!
— Ех ти, — закинув я Митькові, — то це ж вони з нас глузують!
— Ага, — почухав він потилицю, — переборщили трохи. Ну та нічого. Головне — мета досягнута.
— Та й справді, мета досягнута, — ляснув я свого друга по плечу. — То коли їдемо?
(Продовження на наступній сторінці)