— У всякі і різні інстанції, в різні! Як наганяти, так наганяти страху до самого страшного суду! Маріє, подай паперу, — вже командував Мамура. — По-перше, начміліції — за утопленіє і образу особи голови, якого було названо жабою. По-друге, органам за диверсію! По-третє, власноручно першому секретарю райкому за підрив політики По-четверте в газету за все разом і укупі. Потом побачимо та подивимось, кого топили, а хто захлинеться!
— Чи не забагато ж отак розведемо канцелярії? — завагався Безбородько.
— Маслом каші не збавиш! Раз є преступлєніє, повинно бути и наказаніє А Марко такий, що з однієї сіті зможе випорснути хоча и на костурах. Хай спробує з кількох вислизнути! —впевнено відповів, і Безбородько побачив на його обличчі давню рішучість Мамури-злодія. яка десь причаїлася відколи він став завгоспом.
Марія подала на піч дошку, на якій вимішувала тісто чорнильницю, ручку й папір. Безбородько, лежачи долічерева, наморщив лоба.
— Ех, шкода, що не було в цю пору якогось письменника, він би намалював картину, —пожалкував Мамура.
— Якось обійдеться без літератури — буркнув Безбородько.
— І Киселю треба про це написати. То такий теоретик, такий теоретик... — і не доказав.
На ганку почувся тупіт, і в будинок влетіла його огрядненька Наталка. Підіймаючи вгору руки, вона не своїм голосом закричала:
— Ой падку мій, ой людоньки добрі...
— Наталко, що з тобою!? — перелякався Мамура. — Що там скоїлося?
Жінка подивилась на чоловіка очима, повними сліз, за якими тремтіли біль і радість.
— Ой людоньки, ой Тодоше, жива наша Галя! Жива наша перепілочка! Визволили її наші воїни з неволі! Ой, дасть бог, дочекаємося своєї дитини!
Потрясіння пришило Мамуру до підлоги. Він зблід і глухо запитав жінку:
— Хтось передав, що жива?
— Щойно поштар листа заніс. Сама пише, своєю рукою.
— Де ж той лист?
— Дома на столі лежить.
— Дурна баба, не могла захопити його? — Не прощаючись з Безбородьком, Мамура вихопився за поріг, звідти махнув рукою: — Пишіть! — та й бігцем подався додому.
В недобудованій, на дві половини, хаті Тодоха вже сидів улізливий комірник Мирон Шавула, який завжди першим у селі дізнавався про родини й вмерлини, щастя і горе. Його кабанувата постать, і защетинене сивим, сірим і рудим волоссям обличчя, і дрібнуваті очі насочилися співчуттям і радістю.
— Такий я вже зволнований, Тодоше, такий зволнований, що й встояти на місці не можу. О! Читай! — спочатку понюхав, а потім простягнув завгоспу блакитний, наче витканий шматок паперу.
— Вона, донька! — глянувши на літери, пізнав Мамура, пробурмотів про себе якісь слова радості і пильно поглянув на фото: — Вже зовсім дівчина! А це з нею не Маркова Тетяна?
— Вона ж! — ствердив Шавула. — Викапана Олена. Погуляєм, Тодоше?..
— Чому й не погуляти!? Сип, жінко, що варила, — гукнув на всю хату, з підпіччя витяг четвертину самогонки і поставив її біля листа, що не літерами, а вже очима єдиної доньки дивився на нього. — Радість, Мироне, у мене.
— Ще б не радість! — комірник розщебнув свитку, відв'язав од пояса поморщене кільце ковбаси і, сяючи всіма барвами щетинистої бороди, самозадоволено кинув його на стіл. — загрянична.
— В трясцю її! Не хочу заграничного. Скільки там діти намучились наші.
— Дурний, то діти, а це ковбаса. Понятіє треба мати, о! — повчально сказав Шавула й розкапустився за столом, бо надокучило переминання а ноги на ногу. — Сідай. — зиркнув на Мамуру і з подивом побачив вперше в його очах щось подібне до бабської безпомічності.
"Навіть такий злодій може переживати", —здивувався і по-філософськи сказав:
— Люблю, коли є приключина випити і дати роботу зубам та кендюху. Якимсь тоді чоловік інтереснішим стає.
— Коли ж вона може прибути? — вголос думав про своє Мамура.
— Коли жива, то прибуде, а нежива — не встане з землі, — далі мудрагельствував Шавула. — Чи ж це правда, що шибенної вдачі Марко викупав Безбородька?
—Так йому й треба! Чого забажав: жінок попростуджувати і дівчат заодно! — вирвалось у Тодоха, але він одразу ж гостро зиркнув на Шавулу: — Гляди мені, не внеси тільки нашому в уха, бо оглухнеш.
— І знову дурний, — огризнувся Шавула. — Не сьогодні ж я на світ родився, щоб не знати політики, от Наталко, чи не час нам щось у кишку вкинути?
— зараз. Мироне, — жінка щасливими сльозами кропила зачерствілий книш, рукою витирала їх і ронила нові.
— Пересолиш хліб, — не витримав Шавула.
— Я зараз інший дістану, — схаменулась Наталка.
— Можна и цей хліб, ти ж не заразна, — заспокоїв її комірник.
— Ну, як ти можеш? — з докором крізь усі сльози поглянула на кабанистого Шавулу, який навіть здивувався:! "А що ж він такого сказав? Теж мені антилігенцію корчите наче не знаємо, з чого ти жила і чим живеш".
— Та Шавула не знав, що Наталка прокляла свою долю тієї самої ночі, коли чоловік приніс крадене добро. Він тоді пригрозив їй за дурне слово ножем вибрати душу. І з тієї ночі її похолола душа вже не жила, а животіла, щоденно й щонічно чекаючи нового нещастя.
Вже господарі і гість добре підобідали, коли відчинились двері и на порозі став блідий од хвилювання Марко Безсмертний.
— Оце так! А я думав, Марку, що ти вже в тюрмі прохлаждаєшся, — розповзлася посмішка по всій щетині Шавули.
Безсмертний навіть не зирнув на комірника.
— Тодоше, що в листі про мою доньку написано? — з мукою і надією поглянув на Мамуру.
— А він тобі й не скаже, що там написано, — несподівано для всіх одрізав Шавула й підвівся з-за столу.
— Чому не скаже? — ще більше поблід Марко.
— Тому, що ти копаєшся та підкопуєшся під нас, — Шавула взяв з підвіконня конверт. — Ось він, лист, як миленький... Скинь шапку, поклонися, тоді й покажемо!
— Шапку тільки перед богами скидають! — Марко люто поглянув на Шавулу й навіть не почув, як з-під рук випали костури. Він без .них так ступив крок і другий, що Шавула з острахом поточився назад. —Давай листа, негіднику!
— Та бери... Я ж пошуткувати хотів. —В дрібних зіницях комірника схрестилися злість і страх.
Марко тремтячими руками вихопив конверт, вийняв фото, прикипів до нього, застогнав, потім безпорадно оглянувся і почав рубом долоні витирати очі.
— Марку Трохимовичу, дорогенький... — і собі заплакала Наталка.
— Де вона тепер? — глухо запитав жінку.
— Ой не знаю, дорога людино, нічого не знаю. Розлучила ж їх страшна кривда ще в сорок четвертому, розлучила, як грім — голуб'ят.
— За політику забрали її, — з співчуттям сказав Тодох. — Тільки ж яка політика була в цих дітей?..
XIX
Першими до Марка прийшли конюхи з дідом Євменом і Григорій Задніпровський. Дід Євмен, Ще не скинувши млинець картуза, загримів на всю землянку:
— Не чекав такого від тебе, Марку: ліберал ти й попуртуніст!
Таких слів Марко не сподівався почути від діда і розреготався.
— Чого ж я, діду, ліберал і попуртуніст?
— Він ще й сміється, а не кається! — обурився старий. — Скажи, що ти зробив з Безбородьком?
— Та хіба ж ви не знаєте? Покупав трохи.
— Покупав трохи! —перекривив старий.—А ще фронтовик! Утопити треба було торбохвата і ніяк не менше! Хоч би одні веселі похорони справили.
— Їй-бо, сказився чоловік! — сплеснула руками мати, а всі, окрім діда Євмена, засміялися.
— Невже тобі, Ганно, шкода було б бісового Безбородька? Може, ще й плакала б за цією сльотою? —почав допитуватися у матері старий.
— Безсовісний і єретичний ти дід. Хотів би, щоб мого сина по судах затягали?
— Не затягали б. Усю вину свята вода взяла б на себе,— заспокоїв її старий.— Але тобі, Марку, треба кудись зашитися на ці дні, бо вже посланці, як у жнив'яну годину, помчали з папір'ям і в райком, і в райвиконком, і в редакцію, і в міліцію, і до прокурора. Нарешті пішов Безбородько воювати, і тут він свого не попустить.
— Що воно тільки буде? — забідкалась мати і, наче перед новою розлукою, не спускала погляду з Марка.
— Та нічого сурйозного не буде, а берегтися треба. Може, завезти тебе, Марку, на Королевщину? Це поки перекрутиться веремія. Там у круговині над річкою стоїть клунька мого кума...
Конюхи, згадавши, як дід Євмен унадився туди за кумовим сіном, засміялися, а дід Євмен витріщився на них:
— Чого повижолоблювали роти? Розживіться на такого кума, тоді й гигикайте. Отож, Марку, бісів Антон навіть запагубити не посоромиться тебе. Поки тут буде молотися, ти з моїм кумом візьмись рибалити. Він повезе тебе на такі, чуєш, карасюваті місця, що й не снились нікому. Недарма те урочище називається Королевщиною! Можеш і на посвіт поїхати щупаччя бити. І тобі перепочинок буде, і кумові радість. А ми всюди пустимо поголоску, що ти поїхав доліковуватися. По руках? — Міцно вдарив усіма мозолями по зделікатнілій в шпиталях руці Марка.
(Продовження на наступній сторінці)