Мавра почервоніла, мовчки увійшла у воду, а за нею побрели Ольга Бойчук і Василина Куценко.
— Стійте, проворні! — гукнув на них Марко Безсмертний, дибаючи до жінок. — Ану, вилазьте мерщій!
Жінки здивовано перезирнулись поміж собою, зашепотіли. їх усіх вразило обличчя Марка, навіть Безбородько спочатку розгубився і подав якийсь знак Маврі, але вона, як стояла у воді, так і залишилась стояти, хоча дівчата вже вискочили на берег.
— Вилазь, Мавро! — коротко наказав Марко.— Русалкою чи калікою хочеш стати? Це недовго при такому начальстві.— Невидющою темінню поглянув на Безбородька.
Жінка байдуже, безвільно опустивши руки, вийшла на берег. З подолка її благенької спідниці задзюрчала вода. Марко круто обернувся до Безбородька:
— Нове хрещення Русі вигадав? Святим Володимиром хочеш стати ?
— А тобі, практично, яке діло, ким я хочу стати!? Бач, яким розумним по історії вишукався! Я ще покажу комусь науки! Повчиш їх—порозумнішаєш!.. Ти чого мій авторитет на людях підриваєш!?—і собі визвірився Безбородько.— Коли нема чого робити, накульгуй додому. А нам прядиво треба.
— Було б не вивозити його ночами поза хмари.
— Мені не такі розумні пишуть укази. Бабоньки, чого розвісили вуха, баламутство слухаючи? У воду! — кишнув руками на жінок.
— Ні, голубе, вони у воду не полізуть! — відкусив Безсмертний.
— А хто ж полізе!? Може, мені накажеш? —В глибині очниць Безбородька задимилися тіні.
— І накажу! Ану, лізь!—ступнув до нього Марко, а жіноцтво злякано ахнуло.
— Я!? — позеленів од злості Безбородько.— Ти збожеволів чи забувся, з ким говориш!?
— Лізь, жабо! І то не роздумуючи! — В очах його вже кипіла темінь.
— Марку, отямся! — вже перелякався Безбородько, збагнувши, що це не жарти. Під шкіру, прямо у кров, йому хтось кинув жменю мурашні, і вона, роз'їдаючи сміливість, гаряче побігла по всіх жилах. Оступаючись, він спиною подався до коня.
— Я що сказав!?— Марко тремтячою рукою вийняв а кишені пістолета. Чорний отвір його вибив з Безбородька останні краплі сміливості,. а замість них отруювала кров пекуча комашня.
— Не жартуй, Марку,— заволав поганим голосом, а розчепірена п'ятірня його повисла в повітрі, не дотягнувшись до повода.
— Лізеш? Раз... Два...
Марко зараз мав такий скажений вигляд, що Безбородько, вже притершись спиною до коня, підняв руки вгору і злякано вигукнув:
— Здаюсь, тобто лізу... Але це насильство над головою. Запам'ятай, — жалюгідний в своєму падінні, вій, мов не своїми ногами, підійшов до води і, коли в ній побачив себе полоненим з підійнятими руками, знову жахнувся, скособочився і попрохав Марка: — Ти присоромив і осоромив мене. То, може, по-доброму на цьому й кінчимо комедію.
— Вона тільки починається. Топай!
— Марку, нащо ж нам судитися?
— Ти ще й про суди не забув? Так я тобі зараз буду суддею! Ольго, подавай своєму голові лопату. І то замашнішу. Сили в нього, як у бугая.
Дівчина, знітившись, виконала наказ. Безбородько брав ту лопату, мов гадину. Він ще сподівався, що Марко опам'ятається і не примусить його прикопувати коноплі. Але й це сподівання розвіялось, коли йому подали перші манделі. Він втопив їх у воду, приколов кілками і почав зривати з дна болотну землю. А вода уже робила своє діло: хлющала в чоботях, вогнем обпікала стегна, краплинами спухала під віями і щеміла сльозами сорому та злості. Хоч би ніхто не побачив їх. Нагнувшись, він крадькома витер очі, а сам придумував найстрашнішу кару на свого напасника.
"Заструпіли твої виразки на нозі, але нові наріжуться на всьому тілі. Я вже постелю тобі доріжку до хати з залізними гратами". Почуття помсти почало перемагати сором, тільки не могло здолати огидливого холоду. І він лише тепер подумав, що краще було б мочити коноплі у копанках. Чому це раніше йому не спало на думку?
— Марку, покинь оці жарти, бо пропаду, — зіпершись на лопату, обернувся до Безсмертного, але уникав його погляду.
— Уже напрацювався? — злостивий подив викривив Маркові уста. — Відстоїш у воді вдвічі довше, ніж мали відстояти жінки.
— Чому ж удвічі?
— Бо тобі не треба родити дітей! — непримиренно поглянув на Безбородька і почув, як хтось з жінок зітхнув.
Це була Мавра. При останніх словах Марка в її дикуватих блакитних очах стрепенувся сірий острах.
Біля греблі загупали копита. Тодох Мамура, тримаючи біля грудей, наче дитя, четвертину з самогоном, молодцювате під'їжджав до жінок.
— Ось вона, веселуха! — радісно вигукнув і осікся. Четвертина вислизнула з його рук, упала на землю, але він і не зирнув на неї, прикипівши переляканим поглядом до постаті свого начальства, яке з лопатою в руках згиналося над манделями. Тодох навіть очі заплющив і покрутив головою, одганяючи від себе, як йому здавалося, сатанинське навождення. Але Безбородько таки стояв у воді.
— Ой-ой, що тут скоїлось?—пошепки, ні до кого не звертаючись, запитав Мамура.
— Може, пособиш голові? —обізвалась Варка Тримайвода. Вона підняла четвертину, всунула в руки Мамурі.— Пригости свого хлібодавця.
Тодох боязко глипнув на Марка, збіднюючись, зігнувся в три погибелі:
— Можна хоч однією чарочкою пособити, щоб кров не застоялась?
— Пособляй!
Мамура вихопив з кишені стограмову чарку, налив її по вінця і бережно поніс до голови, виявляючи йому очима і всією постаттю свою облесливу відданість і співчуття. Безбородько одним духом перехилив чарку.
Завгосп підійшов до Марка і пошепки заговорив:
— Отак же й пропаде чоловік, у нього ж партизанська ревматизма, у нього ж жінка. Нащо ж нам калічити один одного? Ви сусідили колись, і ваші батьки сусідили. Чого на віку не буває: почубились, але одразу помирились.
Гнів у Марка вже почав прочахати, і в цій історії він зараз уже бачив і смішне.
— Вилазь, мочільнику! — гукнув до Безбородька. Той, крекчучи, вийшов на берег, почав роззуватися й виливати воду з чобіт, а Мамура порався біля четвертини, бо треба було горілкою і напоїти голову, і натерти його померзлі ноги.
Село ніколи так не зустрічало Безбородька, як сьогодні. На вулицю повиходили старі й малі. Навіть конюхи й скотарі покидали роботу, щоб побачити, як буде повертатися з купання їхній голова. І от на царині з'явилися два вершники, один похнюплений, а другий догідливе пригнутий, з сулією в руках.
Побачивши попереду стільки людей, Безбородько занепокоївся:
— Якого їм дідька стовбичити в робочу годину?
На це й вірний Мамура нічого не міг відповісти. В його темній душі сьогодні теж похитнулася віра в Безбородька. Добре, коли він запроторить Марка в тюрягу, а якщо ці гемонські коноплі до решти підмочать авторитет голови? Тоді й тебе, Тодоше, вирвуть з начальства, як цибулину з грядки. У сулії тихо схлипувала горілка, ніби співчувала завгоспу.
Здалеку Безбородько не може розібрати, що написано на людських обличчях. Спочатку вся вулиця, здається йому, злилася в єдиний коловорот насмішки, навіть дерево біля з'юрмлених бабів повишкіряло окоренки. Та під'їжджаючи ближче, він бачить співчутливі погляди. Це підбадьорило його. Але чому це то тут, то там веселіють очі? Він хоче на чиємусь виду перехопити, спіймати цю веселість, та знову ловить жалість, невідомо, чи вдавану, чи справжню.
З другого краю вулиці вибігає розпатлана, в кожушку на розхристі його жінка і ще здалеку починає голосити:
— Ой Антоночку рідний, чи ти живий, чи здоровий, чи не втопив тебе той ідол на костурах, бодай його топила і благовіщенська, і святоюрська, і свято-іванова, і водохрещенська вода, бодай його топило не переставало і в калюжах-баюрах, і в морях-океанах.
— І в горілці-калганівці, — несподівано для себе випалив несміливий Омелян Корж.
І вся вулиця одразу ж вибухнула таким одностайним реготом, що під вершниками схарапудились коні, а з рук Мамури випала сулія і, жалібно дзенькнувши, розсілась на дві половини.
— Ая-яй, — забідкався Мамура, скочив на землю, для чогось хотів нахилитися до шматків сулії, але зашпортнувся і долілиць упав під ноги коня.
Другий вибух сміху пригвоздив Мамуру до землі, яка загуділа під кінськими копитами: то втікав од людей, од їхнього реготу Антон Безбородько. Мамура підвівся, глянув услід вершнику і поніс жалюгідну усмішку назустріч людям:
— От тікає-шпарить.
— А ти ж чому не здоганяєш? — спитав довгоногий, мов чапля, Омелян Корж.
— Я? — здивувався Мамура. —А може, це мені без великої надобности!
— Безбородько без надобності тобі? — аж лягали од реготу люди. —Оце втнув!
— Що вмів, те і втнув, — огризнувся Мамура. Він, збайдужнілий, сів на коня і поїхав, щоб усі бачили, до свого двору, щось гиркнув на жінку, а потім подався до палацу свого владики.
Безбородько вже встиг переодягтися, хильнути полинівки і під прокльони та бідкання дебелоногої Марії залізти на піч вигріватися в розпареному просі.
— Одразу ж отут, на печі, пишіть донесенія, — з порога радить Мамура. В голосі його аж клекоче обурення.
— Кому писати? — журлива злість проглянула з глибини зіниць Безбородька.
(Продовження на наступній сторінці)