— В чиєсь гніздо хоче сісти, а в чиє — помізкуй. Головою колгоспу і на милицях можна бути, коні повезуть. За твоє процвітання! Ох, і скажену тримаєш ти веселуху. Мелясівка?
— Мелясівка.
— А знаєш, хто з села обома руками вчепився за Марка?
— Хто його знає.
— Ваш новий учитель.
—Задніпровський!? — здивовано вигукнув Безбородько. — Та що ж він має проти мене?
— Цього вже не знаю, — розвів руками Поцілуйко. — Свинякуватий він чоловік. З одного боку під'їдає тебе, що не допомагаєш школі, з другого — б'є тебе Безсмертним, а сам веде дружбу з попом. Подейкують, що в Задніпровського і заслуги не того—липові. В лісах був не командиром, а грибарем — гриби збирав. Але орденів назбирав, наче грибів. Придивись до нього, Антоне Івановичу, бо дуже він гострозорим став до тебе.
— Треба буде придивитись. — Похмурість залягла в глибоких очницях Безбородька.
Поцілуйко бачить, що кинутий ним їжак уже ворушиться всередині Безбородька, і, щоб не передати куті меду, зводить розмову на інше. Та господар сам навертає її на своїх недругів, оздоблюючись, обкидає гряззю Безсмертного й Задніпровського, який за всю війну навіть ні разу не був поранений, та й втрати в його загоні були чомусь найменшими.
— Невже найменшими? — перепитує Поцілуйко.
— Слово честі! А чому? Бо тільки тримався в лісах, перекопував їх різними ходами, наче кріт кротовище.
— Це ж непогано для оборони. — Поцілуйко вже навіть починає захищати Задніпровського, а сам надіється виловити із гніву господаря якусь користь для себе.
— Для оборони, може, й непогано, а от наступав Задніпровський тільки в крайніх випадках. Зберегти себе, і своїх прибічників. Треба копнутись у ньому. В нашому загоні загинула майже половина партизанів, а в Мироненка, вважайте, ніхто не залишився в живих.
— Невже ніхто? — вражено перепитав Поцілуйко. Він згадав зустріч з двома партизанами в хаті Василини Вакуленко, і думки його закружляли в шаленій круговерті. Безбородько не помітив, з якою цікавістю чекав його розповіді Поцілуйко, і спокійно говорив далі:
— Сердезі Мироненку найбільш не поталанило. В болотах оточили його фашисти. Тільки четверо партизанів врятувалось тоді.
— А де ж вони тепер? — завмираючи, запитав Поцілуйко.
— Усі пішли воювати. Один із них відвоювався, а про решту не знаю.
"І це невелика біда. В крайньому разі, можна буде стати зв’язківцем Мироненка... На це я маю право, бо ж стрічався з його людьми". Нарешті за ці останні дні велика радість ворухнулась у думках Поцілуйка. Він підняв чарку. випив до крапелинки й поцілував Безбородька.
"Оце справжній гість", — розчулено подумав той...
XIV
Мотрі ніколи не подобалось, якщо її Євмен починав умирати.
Хоча вона й знала, що її йоржистий чоловік з доброго Дива не стане збиратися в далеку дорогу, але в ці години таки починала думати про потойбічний світ, і всяка всілячина тоді жужмом коловоротилась у голові. Острах брав од самої думки, що десь у глибокій темряві є пекло з розімлілою смолою і чіпкохвостими чортами, ввижався і рай, Що дуже нагадував свято-іванівське поле, город і сад заодно... Як добре було б у тому раю знову, неначе на землі, зустрітися з Євменом; там він уже зовсім би не лаявся, не сердився, не гарикався, а тільки лагідно посміхався б, як посміхаються на виборчих портретах різні кандидати. В раю Євмен, десь, правив би кіньми пророка Іллі, а вона полола б свою небесну норму та все, прикладаючи руку до очей, любувалася б підсвіченими сонцем гречками.
Її лагідна селянська душа нічого. так не любила, як цвіт найчистіших і найгустіших барв, а особливо рожевий на ранніх і пізніх гречках, коли бджоли збивають крильми і солодкий ранковий туман, і теплу хвилю, і тихий дзвін.
Що б іще могло бути гарного в тому раю? Може б, там варто посадити маку з її городу? Він, коли зацвітає, такі пишні і славні має рум’янці. І укропу, напевне, в раю нема, а хіба можна восени обійтись без його пахощів?.." — думала зараз Мотря, сидячи в узголів'ї чоловіка, який умирав без термометра і лікарів, але при чарці й скаженому, з Німеччини завезеному аспірині. Старий самокритично ставився до себе — знав, що його не дуже очікують у раю, тому для хоробрості, щоб не спасувати перед чертами, бавився буряковою веселухою, а закушував аспірином, який потом вичавлював із тіла кінський дух.
Їжакувата і навіть тепер нічим не вдоволена дідова голова відпочивала на подушці, набитій сіном з блакитними кучерями чебрецю. Над головою старого, на ріжку скрині, потріскувала саморобна воскова свіча, а в ногах лежав добрячий плетений батіг, —на тому світі він також може знадобитись йому... —зараз дідова душа коливалася поміж небесними видіннями і мирською суєтою. Він іще мовчки долаювався з Безбородьком і тужив за кіньми, яких тільки напувають, але не годують. Оце й поклало старого в постіль: напоїв сьогодні вранці коней, нахилився, потемнів над порожніми яслами, почув біль усередині й голові та й вирішив попрощатися з світом.
Від чарки й аспірину з тіла аж капає тепло, але голос у діда потріскує, мов крига:
— Мотре, ти ж мені, коли помру, не став ні залізного, ні камінного хреста, бо то панський, мертвий матеріал, на ньому навіть гриб-поганка не виросте. І яблуньку посадиш мені, бо птиця співає і на цвинтарному дереві, — дає старий останні розпорядження, а перед його очима стоять коні: вони схиляють засмучені голови до діда, тепло дихають на нього і плачуть за ним, як люди.
Жінка не раз чула за свій вік ці розпорядження і спокійно відповідає:
— І яблуньку посаджу, аякже. Тільки — зимову, ренет який чи літню скороспілку?
— Напевне, краще зимову, — по-господарськи розмірковує дід. — На ній яблука довше тримаються.
— А хіба тобі не все одно буде? — лише порухом плеча виказує Мотря подив.
— Це вже не твого розуму діло, не ти вмираєш. — Євмен відчуває в русі жінчиного плеча непоштивість і починає гніватись, але ще стримує себе. — Так посадиш зимову, щепу візьмеш у кума Олександра. — На мить над собою, над своєю могилкою він бачить деревце у першому цвіті й мимоволі здригається. Краще б оце біля копей порпатися, а не лежати там, де й копито кінське не обізветься дзвоном. Ех, коли б це хоч кум Олександр прийшов, посвітив снопом своєї бороди, щось про політику сказав би, то все легше відходила б душа з тіла.
— І не забудь батога покласти в домовину. Чуєш? — недовірливо дивиться на жінку, яка ніби й слухняна в нього, але теж уміє все повернути своїм трибом...
— Батога? Навіщо там таке щастя здалося? — наче не про той світ, а про щось буденне говорить Мотря.
— А хіба на тому світі коней не буде? Там така біла масть водиться, що куди твоє діло! — зі знанням справи говорить Євмен, а сам обурюється, бо Мотря, по всьому видать, аніскілечки не вірить, що він має помирати.
— Як там будуть коні, то будуть і різні батоги, — розважливо, але й з недовірою одказує жінка. — Ти краще скажи до пуття, що в тебе болить?
— Я ж тобі казав: уся душа!
— В якому саме місці?
— В усій середині, — старий обвів рукою недосконалий круг навколо своєї душі. Цей круг, певне, нічогісінько не сказав би медицині, бо в нього входили і серце, і легені, і печінка, і навіть частина присохлого черева.
Мотрі після такого визначення душі залишилось тільки запитати:
— Ти б, Євмене, може, щось закусив? Бо яка там користь із цього аспірину? Піт чавить, а спожитку не дає.
— Не дзяволи про їжу. Не хочу і не можу їсти, — скривився і застогнав чоловік.
— Та й чому?
— Дурна ти баба...
— Яв тебе розумною тільки тоді була, коли дівувала, — не сердячись, одказує Мотря.
Ця відповідь вражає старого. Справді, коли Мотря дівувала, він тоді не обізвав й ні одним недобрим словом. Чоловік відчув свою провину і спокійніше заговорив:
— Як же мені щось на душу піде, коли коні од вітру падають з ніг, до решти гибіють? Думаєш ти головою чи ні? Ось навіть ця свіча, мені здається, капає не воском, а плаче безневинною сльозою мого карого. Пам'ятаєш, як я рятував його?
— Пам'ятаю твого півкрівця, — покосилась на свічу, і тепер їй теж воскові краплини нагадали сльози пораненого коня. — І однак їсти щось треба, бо хто знає, чим там будуть частувати. Може, на тему світі і картопля не родить.
— Не може такого бути, бо тоді вигибне селянин і в раю, і в пеклі. Ех, Мотре, Мотре, коли б я мав товсті тисячі або яке золото!
— І що б ти тоді робив?
— Знайшов би що. Накупив би сіна пахучого та вівса чистого, як сльоза, привіз би коням і був би кумом королю! — на мить пожвавішав і знов засумував старий. — А є ж паразити, що все мають: і гроші, і золото, і зерно, а совісті ж у них і на мачину не вродило. І вони, іроди, не помирають, ще й до комунізму зможуть дожити! — Старий стиснув кулаки, а в його вусах і борідці ворухнулася злість.
— Та всяких людей є на світі, — зрозуміла Мотря натяк, але не стала розпалювати гнів чоловіка.
— Є, бодай над ними цвинтарна трава поросла. — Він ще болісно про щось подумав, прогнав думки про хрест, зимову яблуньку і попрохав жінку: — Чуєш, постав біля мене моє господарство — глиняні коні. Добре, що хоч ці їсти не просять.
(Продовження на наступній сторінці)