— Хто "я"? — недовірливо запитав старий. Поцілуйко зіскочив із саней, підійшов до старого.
— Добрий вечір, діду Євмене! Хіба не пізнаєте?
— А чого б я мав тебе пізнавати? Показуй документи.
— Які документи? —обурився Поцілуйко. —Що з вами, діду?
— Не те, що з вами! — відрізав конюх.
— Невже не пізнали мене, Поцілуйка?
— Поцілуйка? Це того, що до війни був аж секретарем райвиконкому?
— Того ж самого, — не вловив у голосі старого презирства.
— І того самого, що війну пересидів на харчуванні вдів і сиріт?
— Як міг, так і пересиджував, — розсердився Поцілуйко. — Яке вам діло до мене?
— Навіть велике. — Старий проворно обмацав кишені Поцілуйка. — Зброї, виходить, нема?
— Навіщо вона вам? — прийшов до тями Поцілуйко.
— Щоб ти часом не стрельнув у старого. Хто ж тебе знає, в якого дідька ти перешерстився за війну... Ану, показуй документи.
Поцілуйко злостиво поліз до кишені.
— Броні вам вистачить?
— Броні? За які ж такі заслуги доп'яв її?
— Це вже не вашого розуму діло.
— Гляди, яким вельможним став! А чи не завеликий у тебе довісок спритності до розуму? — Старий в одну руку взяв броню, а другою повів коня до стайні.
— Куди ж ви, діду?
— Документи перевіряти.
— Я вам присвічу.
— Мені не треба .чужого світла. Ти вже раз присвітив мені.
— Коли ж це було?
— Забувся?
— Не пам'ятаю.
— Ой, брешеш, дурисвіте! А хто мою хату на порохно розтрусив, не пам'ятаєш?
— На те була директива.
— Директива була радянська, щоб людей не зобижати, а руйнував ти, як фашист, плюючи на людей.
— Я вам таких слів повік не забуду.
— І на мене донос напишеш? — пожвавішав старий. — Напиши, напиши! Папір усе стерпить. А люди не захочуть таких свиней терпіти, хоч вони і встигли бронею запастись од війни. Від людей ніхто не видасть тобі броні.
— Недаром вас елементом прозивають.
— І таки прозивають. А на ділі елементами виходять такі, як ти.
— Все своєї дрібновласницької хати не можете забути?
— Бачу, ти як був дурнем, так ним і залишився. Не хати, а знущання не можу забути! Тоді ж у мене ні деревця на дровітні, ні копійки за душею не було. Стара моя тільки одного прохала: попрощатися із хатою — хотіла побілити її, одягнути на смерть, як одягають людину, бо в тій хаті ми вік прожили. А ти й цього не дозволив. То хто ж тебе міг керівником назначити?
— Найшлись такі, що не мали часу радитися з вами.
— Тепер, надіюсь, будуть радитися. А ми вже, коли зламали хребет фашизму, то поломимо й броню таких вишкребків.
— Бге, так вам і дадуть демократію в обидві жмені!
Сподівайтесь...
На пересварку зі стайні повиходили конюхи.
— Хлопці, до нас Поцілуйко з бронею заїхав! — гукнув до них дід Євмен.
— З якою Бронею? З новою жінкою чи полюбовницею?
— От жеребило! — хтось обурився в темряві.
— Та ні, не з Бронею, — потряс дід Євмен книжечкою, — а з оцим папірцем, що одгородив Поцілуйка од війни, од армії, од людей, одгородила б його гробова дошка.
— Де там, цей крутіяка із домовини вилізе, як почує добрий хабар, — діловито обізвався хтось із конюхів.
— Чуєш, як народ голосує за тебе? Впав би, сучий вилупку, оце на коліна і попросив, щоб простили тобі різне твоє гидомирство. Або, чуєш, давай зробимо так: я рвону твою броню на клапті, а ти завтра рви на фронт?!
— Отямтесь, діду! — злякано вчепився в руку старого.
— Не шарпайся, бо як шарпну! — Старий відтрутив Поцілуйка і обернувся до конюхів: —Що ж нам, хлопці, зробити з ним? Не випускати ж таку здобич із рук? Хабарі він брав?
— Брав.
— Хати наші ломив?
— Руйнував.
— Від фронту і партизанщини втік?
— Утік! — уже грізно обізвались конюхи.
— То, може, причавим його тут, щоб не паскудив землі?
— А чого ж із ним церемонитись. — Конюхи кругом обступили Поцілуйка. Він злякано озирнувся довкола, але на обличчях прочитав суворий вирок і почав ікати.
— Люди добрі, змилуйтесь. Я справлюсь ще... — надломилась уся його постать.
У відповідь гримнув шалений регіт. Рубані, калічені, вогнем печені люди сміялися і насміхалися над здорованем.
— Кому ти, стерво, потрібне? Хто буде паскудити руки об тебе? — повернув йому броню дід Євмен. — Ну, а на коня теж маєш броню?
— Яка ж може бути броня на худобу?
— Тоді коника ми залишимо у себе.
— Це ж сваволя, грабіж, діду! — нарешті одійшов од страху Поцілуйко. — Віддайте коня!
— Без документів ніяк не можу — тепер воєнний час.
— І цього я вам не забуду, — вже посмілішав Поцілуйко. Він круто повернув од стайні й підтюпцем побіг до Безбородька.
Антон Іванович уже крізь сон почув настирливий стук у шибку. Позіхаючи і чортихаючись, він зіскочив на підлогу, підійшов до вікна.
— Хто там?
— Це я, Антоне Івановичу, — почув знайомий голос. "Поцілуйко", — пізнав і знову тихцем чортихнувся Безбородько. Притарабаниться ж таке щастя до двору. Він би залюбки прогнав сьогоднішнього Поцілуйка, але ж невідомо, ким він стане завтра. Керувати — це передбачати. Не одна ниточка, зв'язувала його раніше з Поцілуйком, може, зв'яже й тепер, бо Поцілуйко — це такий ловкач-доробкевич, що сьогодні під льодом торохтить, а завтра, гляди, в якомусь міністерстві вирине. Тоді він і згадає, як намарно стояв під чужими вікнами. Безбородько, лаючись і розкидаючи на всі боки розумом, швидко одягається, одчиняє двері і привітно зустрічає гостя:
— Припізнились ви, Гнате Родіоновичу. Вже й перші півні скоро співатимуть.
— Що вам до півнів?! Вони знають свою службу, а ми свою, — з гідністю відповідає гість і поважно, як і до війни, входить в оселю.
В голові Безбородька висновується здогад, що справи в Поцілуйка, мабуть, пішли на краще. Хоча хто розкусить його? Якраз, може, "сьогодні Поцілуйко погорів, як швед під Полтавою, а перед ним бадьориться, забиває баки! Артист! Але що робити з ним? Чи, для годиться, послухати його теревенів, та й бувай здоров, чи від усієї душі ставити на стіл печене й варене?
— Далеко ж їздили? — Безбородько обережно промацує Поцілуйка.
— Звідси не видно, — безжурно відповідає той. — Підвертається нова робота, — говорить з довірою, але красномовно озирається.
Безбородькові зразу ж стає ясно, що гостя треба частувати хлібом, і сіллю, і чимсь міцнішим.
— Роздягайтесь, роздягайтесь, Гнате Родіоновичу, а я зараз свою стару потривожу.
— Не треба, Антоне Івановичу. Пізня година, хай спочиває жінка.
— Дарма, дарма, розбуджу, а то ще клуби перележить, — щиросерде сміється Безбородько, йде в другу кімнату і торсає за плече дружину.
— Хто там іще так пізно? — спросоння питається Марія і сердито позіхає.
— Поцілуйко.
— Це той засядько, що...
— Прикуси язика, — стискає жінчине плече, — бо він колись згадає твого засядька.
— Як це все надокучило мені! — позіхаючи, неохоче підводиться з постелі. — Чим же частувати вас?
— Бобрятиною, — фиркає Безбородько. — Що є, те й давай. Та меду внеси, тільки не з горлового горщика, а з липівки, і налавник на покутті постели.
— Знову пішов Поцілуйко вгору? — пожвавішала Марія, яка розбиралась у місцевому начальстві тільки по тому, чим його треба було частувати.
Незабаром гість і Безбородько сіли за стіл, а Марія крутилася по світлиці, як метелик біля світла.
— За твоє здоров'я, Антоне Івановичу. — Поцілуйко високо підняв першу чарку. — Хай тобі все буде з землі, з води і роси.
— Спасибі, Гнате Родіоновичу. Добре, що ви не забули мене. На чому ж сюди добирались?
— На рисаку. Залишив його у вашій стайні, хоч і бурчав дід Євмен.
— Той на всіх бурчить.
— Вреднючий дід. Документа захотів на коня. Ну, не бюрократ?.. А як твої справи?
— Хвалитись нема чим, але живемо не гірш за деяких сусідів.
— Може й погіршати, — з співчуттям на щось натякнув, і Антон Іванович закрутився на стільці. — Розумієш, про що йде мова?
— Поки що не догадуюсь.
— Жаль, — багатозначно помовчав Поцілуйко.
— То доказуйте, Гнате Родіоновичу.
— Можу й доказати. Бійся Марка Безсмертного. Він підкопується під тебе. Напевне, пронюхав, що ти колись на нього заявочку носив.
Безбородька від цього натяку зсудомило:
— Невже здогадується?
— Стверджувати не буду, але... Ну, а в районі дехто тягне його руку... Вже разів пару відстоював тебе. Я хоча поки що і невеликий голос маю, але старі друзі, спасибі їм, не цураються, — напускає на обличчя таємничість.
— Дякую, Гнате Родіоновичу. Ви завжди підтримували мене! Ваше здоров'я! Чого ж той Марко підкопується?
(Продовження на наступній сторінці)