— Так ви, громадянине Поцілуйко, всю війну збираєтесь як пень, дотрухати в цьому закапелку? Не затяжкі для вас вдовині харчі і шевське заробляння? Чи, може, на підлизача "нової влади" перекинетесь? Ну, скажіть щось красненьке, як ви на трибуні, бувало, витюрлюнькували.
Але красномовство і зараз покинуло Поцілуйка. Він щось невиразне промимрив, а партизан здивовано знизав плечима.
— Кумедія, та й годі! Яким колись був оратором, а тепер магулою став. Невже у вас язик зачерепів? Чи, може, душу заклинило? Я ще давно грішив на вас, що в лиху годину ви станете як не зрадливцем, то пень-колодою. А наш командир не вірить у це. Що накажете йому передати ?
— Хто ж ваш командир?
— Мироненко.
— Мироненко!? Той самий?.. — несподівано вирвались дурні слова.
— Той самий, якому ви колись винесли політичне недовір'я. І все одно він ще вірить у вас, хоч і залили ви йому сала за шкуру. Я теж охоче запив би змирщину з вами, але я не такий довірливий, як мій командир. Так що сказати йому?
— Я ще подумаю над цим питанням, — пробубонів Поцілуйко. — Це складне питання.
— Навіть дуже складне! — насмішкувато сказав партизан. — І довго будете думати?
— Почекайте хоч трохи.
— Що ж, почекаємо, поки дехто всю війну вибуде на хуторі. Спасибі, Василино, за хліб-сіль. Бувай здорова. — Месники навіть не поглянули на Поцілуйка і тихцем вислизнули з хати.
Не кров, а полум'я бухнуло тоді в мізок Поцілуйка. Слова партизана вишкварювали з нього всі соки. Острах гидотно розповзався по всьому тілі і морозив його отруйним холодом. От і. зашився ти, чоловіче, в тихий закапелок, а потрапив зразу межи три вогні. Що, як завтра німці чи поліція дізнаються про партизан? Одна згадка про гестапо кинула його в дрож, і він мало не застогнав.
— Чого вас так лихоманить? — здивувалася Василина. — Це ж не фашисти, а свої люди приходили.
— Так, так, свої люди,— відповів наче спросоння, а хижа думка довбала своє: "Та за цих людей гестапо оббілує тебе, наче зайця... А коли й не потрапиш до лапищ гестапо, свій суд добереться до тебе. Чого тільки цей свідок у спідниці не скаже про нього?" — ворухнулась ненависть до вдови.
Безсонна ніч гадюкою ворушилась у його душі, жалила, заковтувала її, а в голові гуділи і скреготали прокляті млинові камені. І вдень він ходив, наче неприкаяний, з жахом придивляючись і прислухаючись до лісових доріг. І спати ліг в одежі й чоботях. А світанням, не дивлячись на Василину, сказав, що піде на пораду в район до однієї людини. Пора, мовляв, за живе діло братися, не вічно ж бути приймаком.
— І то правда,— відразу погодилась удова.— Тільки будьте обережним. Неодмінно довідочку захопіть із собою, що той чортів каламутник залишив. Якраз тепер стане в пригоді. Я вам щось їсти приготую.
— Не треба.
— І не кажіть такого.— Вдова кинулась до комори, а він тупо подивився на її тугі ноги, що рожевіли з-під широкої спідниці, і зітхнув.
— Чого так зітхаєте? — з-за плеча зиркнула на нього вдова, зупинилась.
— Нелегко йти од вас,— опустив очі вниз.
— Дякую на доброму слові. А я, грішним ділом, думала, що ви гірші. Тепер не дивина розгубитися, як розгубилися ви. Але й це має минутись.—• Вона підійшла до Поцілуйка, довірливо вперше пригорнулась до нього, подивилась йому в вічі й метнулася до комори.
Цього ж ранку з її торбиною, з її харчами Поцілуйко опинився в начальника української поліції і заявив йому, що Василина Вакуленко тримає зв'язок з партизанами.
— Гарну мали полюбовницю, пане Поцілуйко! — так сказав про Василину, наче її вже не було на світі.— За неї і ви б могли потанцювати на шворці,— підвівся з-за столу Крижак.— Спасибі вам. Тепер, коли ви неофіційно почали працювати на нас, можете вибрати вже й офіційну посаду.
— Ні-ні,— злякано замахав руками і поточився назад Поцілуйко.
— Як хочете. Силуваним конем не наробиш,— поблажливо сказав Крижак.— Але рано чи пізно прийдете до нас, бо сьогодні ви спалили останній міст до того берега, — махнув рукою на стіну позад себе.
Поцілуйко здригнувся, його хвороблива уява вималювала в темені знівечений міст у вогні, а слова начальника холодними мурашками розповзались по всьому тілі.
Адже його, Поцілуйка, думки не сягали так далеко, як зараз сказав начальник поліції. Думалось не про останній місток, не про два береги, не про два світи, а лише про одну жінку в цьому світі, яка може зганьбити його. І він, тремтячи за свій вчинок, тут, у кабінеті начальника поліції, мовчки клявся, що більше ніколи-ніколи не загляне сюди. Скоріше б тільки закінчилась уся історія з удовою.
Широко без стуку відчинилися двері, і на порозі кабінету зупинився довгорукий, прикорочений сутулістю німець, заважка голова якого разюче нависла над тулубом. В крупних зморшках його обличчя причаїлись тіні і звіряча жорстокість. Але не постать фашиста вразила Поцілуйка, навіть не звірячі риси обличчя, а страшний дух анатомки, мертвої крові, що йшов од довгорукого. Фашист кинув Крижакові кілька слів по-німецьки, стрельнув очима і вийшов, а Поцілуйка мало не вивернуло: йому й досі здавалося, що перед ним стояла не людина чи її подоба, а смерть у формі.
Крижак подивився на нього, засміявся:
— Занудило?
— Занудило. Що він за один? — кивнув головою на двері.
— Дух нашого гестапо. Цей залізом, вогнем і пальцями, бачили, які вони в нього, вичавить з тіла кожну краплину життя. Глядіть, не попадіться йому.
Блювота підступила до горла, але Поцілуйко якось переміг себе, щоб не розгнівити начальство.
Увечері він повернувся на хутір, покружляв навколо хати вдови і, наче не своїми пальцями, постукав у вікно. Незабаром відчинилися двері, і з сіней війнуло духом осінньої калини.
— Як ваші справи? — привітно зустріла його Василина.
— Наче нічого... Зустрівся з добрими людьми, — відповів на диво спокійно і, добряче повечерявши, вклався спати.
Через два дні, коли Поцілуйка не було дома, поліція заарештувала Василину. Хуторяни, як тільки він з’явився на хуторі, порадили йому підшукати іншу схованку, бо чорт круки шукали і його. Поцілуйко уважно вислухав їх і пішов до вдовиної оселі, щоб узята щось на дорогу. Не засвічуючи гасника, він з боденьки вибрав сало, з мисника взяв зачерствілий хліб і вийшов у сіни. І тут прив'ялі пахощі калини на мить приголомшили його, бо згадалось, як удова приносила ягоди з лісу... Оце, певне, й усе, що лишилось од неї. Він востаннє переступив поріг охололої хати, і враз назустріч йому з темряви гойднулася постать Василини. Поцілуйко затремтів од жаху, пошивка з харчами вислизнула з рук. Він спиною вперся в одвірок, і єдине слово стогоном вихопилось із грудей — їй!?
Але ніхто не відповів йому. Тільки через Якусь хвилину і Поцілуйко збагнув, що назустріч йому подалася не Василина, а розп'яте плаття, яке зривав з металевих прищіпок осінній вітер. А які металеві защіпки розпинали тепер саму Василину?..
Кілька років збігло з того страшного часу. Поцілуйко позбувся небезпечного свідка, та не позбувся тривоги: а що, коли Василина залишилась живою і не сьогодні-завтра повернеться з якогось табору смерті? Правда, вона, напевне, нічого не знає про те, хто віддав її до рук поліції. Але може трапитись так, що якогось дня схоплять і Олександра Крижака. А той, рятуючи свою шкуру, почне топити всіх, кого можна втопити.
Страшне борошно, взяте за першу фальшиву довідку, і досі мололо його душу. Про це й зараз нагадував мішок. що лежав за плечима. Коли б знав чоловік, що доля готує йому через якийсь проміжок часу, тоді б десятою дорогою обминав непевні стежки і мав би таку чисту печатку, як серце дитяти.
Кінь трощить і трощить копитищами зашерхлі калюжки, вибризкує з них воду, а пам'ять Поцілуйка вибризкує те, що навіки хотілось би стерти, випалити з тіла. Коли б на світ, були такі огні... І він знову кляне війну, наче вона винна у всьому, і знову, мов сіті, виплітає і розкидає думки, як йому по-справжньому вхопитись за гілки життя, як списати в свою біографію коли не подвиги, то хоча б такі вчинки, які можуть винести його на гребінь. Хіба ж його розум не знадобиться ще при якомусь ділі? Хіба його колишні заслуги, хоча б так не так, не залатають його розгубленості у війну? Хіба ж не він першим із шкури вилазив, руйнуючи хутори і ті хати, які віддалялися від сіл. Мороки тоді було з дядьками, а особливо з тітками: то в них не було дерева на нову будову, а стара ще б постояла, то нове місце не подобалось, то ще щось вигадували. Tоді він власною персоною сів на трактора і поїхав до самих затятих. В нього недовга була розмова з ними — линвою варканив зруб, крикнув трактористу: "готово", трактор забурчав, напружився, а хата, мов жива, рушила за ним, скособочилась, зойкнула і розвалилась на купеляччя дров. І в цьому селі він зніс не одну оселю. Правда, тоді кляли його баби, наче проклятого, навіть у вічі дурноколінним . називали, але план було виконано довчасно. Дядька тільки припечи, то він і чорта зробить, не те що другу хату.
Поцілуйко оглянувся, ніби мав зустрітись з минувшиною. Але навколо побачив Тільки нарости землянок і розхристане, де-не-де огороджене воринням дрібнодвір'я. Коло стайні забовваніла людська постать. Коли кінь порівнявся із нею, вона владним рухом зупинила його.
— Стій! Хто їде?
— Це я, товаришу Дибенко! — Пізнав голос діда Євмена і мимоволі поморщився.
(Продовження на наступній сторінці)