— Ні. До тебе приїхав якийсь чолов яга. Дуже хоче побачитися віч-на-віч з тобою.
— А у мене хіба сьогодні приймальний день.
Катерина засміялася:
— Диви, який бюрократ, і в церкві не приймає.
— Звідки ж той чоловік і чого?
— Наче з району. Тобі гостинця привіз: кілька дошок, щоб встелити в землянці долівку, і аж цілий кулик борошна. Я не хотіла брати, так він сам дошки скинув біля порога, а муку заніс у землянку.
— Щось це не подобається мені, — одразу насторожився, нахмурився вчитель.
— Може, він твій партизанський побратим? Хіба знав би хтось із чужих, що тобі дошки потрібні?
Григорій Стратонович задумався.
— Може, й так. Який він із себе?
— Довготелесий, білявий і наче розгублений, бо погляд якось не тримається середини: то вниз вигинається, то поверх вій вислизає.
— Чом не картина!? Одразу негідника намалювала, — здивовано хмикнув Григорій Стратонович. — такою парсуною, після твоїх слів, ніколи і ніде не хотілось би зустрітись.
— Вид багато що може сказати, але не все. Хай приходить до тебе цей чолов'яга?
— Де він?
— Біля дзвіниці очікує. Зі мною чогось не хотів заходити.
— І це не подобається мені.
— То кликати його?
— Що ж, клич, а сама йди спати.
— То й пішла, коли надокучила. — Освітила своє і його обличчя усмішкою. — Ти ж не барися. — Забирає з собою частку його радості.
Знову заскрипіли церковні двері. З темряви повільно вигнувся довготелесий чолов'яга. На його стовбуристій шиї незграбилась невелика з укороченим підборіддям голова, яка наче опасалась вибитись за межі нерівно роздутої шиї. Коли він підвів тонкі ліплені повіки, в очах недобре заколивався одсвіт хиткого світильника, і вони з цим одсвітом так забігали, наче хтось підворушував їх на невидимому решеті.
Якби з мальованого пекла знагла відслоївся якийсь присмалений чорт і присунувся до Григорія Стратоновича, він, певне, менше здивувався б, аніж зустрічі з довготелесим.
— Це ти!? —не вірячи собі, запитав учитель, і його потріскані уста здригнулись, обурились і скособочились од безмежної огиди.
— Це... я, — так, ніби не вірячи, що це він, сказав довготелесий, мертвотно ступнув ще крок і завмер в одубінні, а на його броватому, з жмаканцями під очима обличчі туманом проходить приниження, прохання, ніяковість, впертість й острах. Невірне світло, здавалось, вихопило це обличчя з темені зіпсованого екрана, мінило його і вганяло в зіниці не тільки зловісний мерехтливий одсвіт, але й кіптявість, скупчувало її під повіками, на яких, коли вони опускались, теж тремтіли страждання і острах.
— Як же ти посмів прийти до мене? — переходить на шепіт Григорій Стратонович, а стиснута в кулак рука сама потягнулась до серця, зчавлюючи біль і гнів. — Як ти насмілився... нечестивцю? —насилу стримує себе чоловік.
Обличчя довготелесого ще більше сіріє, і на ньому виліплюються три вирази: муки, прохання, каяття. Він теж прикладає руку до грудей, і його розчепірені пальці кліткою впиваються в серце, а зібгане тонкогуб'я сіпається, пересмикується і не може чи спасається зронити перші слова, але ось вони зриваються й спочатку риплять, мов стара хвіртка у темряві, а вчитель одразу ж відгортає їх рукою:
— Іди, потворо. Не доводь до гріха — мій автомат ще при мені, — кивнув головою на поставець.
— Григорію Стратоновичу, вбивайте, але вислухайте великодушно, — як умієте ви. — Слова довготелесого, здається, народжуються у темряві і падають у темряву. Він, прокашлюючись, вивільняє голос від хрипу, а сам гнеться, перехитується, оживає і в'яне, ладен от-от розпластатися перед вчителем. — Дітьми своїми, чим хочете, благаю — прийміть мою муку і не дайте загинути, людині... Моє дурноголове засліплення принесло вам прикрості і навіть горе. Але дайте покаятись мені.
— Ти, Поцілуйко, й винитись прийшов?! — щиросерде здивувався і навіть оторопів Григорій Стратонович. — Та що це? Хіба в тебе не замулилась до решти совість?
— Вірте не вірте, а виходить... не зовсім... Каяття тепер поїдом жере, доїдає мене. — Поцілуйко до болю натиснув кліткою пальців на серце, бажаючи показати, як його з'їдає гризота. Але в цьому русі Григорій Стратонович безпомилково вловлює фальш, і насмішка викривлює його припухлі уста:
— Що ж, непогане для цього місце знайшов, — перевів погляд на картину пекла. — Хіба ж хоч одному твоєму слову можна вірити? Хіба ти і зараз не звиваєшся всією хитрістю і підступністю?
— Ваше право і ваша воля не вірити мені, але я теж колись не був таким.
— Охоче вірю, що мати породила тебе схожим на всіх дітей. Це була заслуга матері. Як вона, сердешна, десь, уповала на своє дитя, коли годувала його молоком, як надіялась, що її нащадок людиною піде між людьми, а він виріс і свинякою втерся в життя.
— Це зробила війна, будь вона тричі проклята! — заволав Поцілуйко, одірвав руку від серця, підніс її до уст і окам'янілого носа. — Як я ненавиджу її!
— Багато чого можна звалити на війну, та не її вина, а навіть заслуга, що вона розкрила твою каламутну душу. Хай люди обходять її, наче помийницю.
— До війни у мене, Григорію Стратоновичу, не було... теє — каламуті. В мене була, так би мовити, голуба біографія, без жодної плямочки, без жодної цяточки.
— Навіть без цяточки? — В учителя розгонисте злетіли брови на чоло, і згадалось, скільки ж неприємностей було в нього зі своєю біографією. — Якими ж ділами, подвигами вона голубіла у тебе?
Поцілуйко випростався:
— Пильністю, любов'ю до Радянської влади. — Хотів сказати з достоїнством, але самі слова не послухались його й прошелестіли зліченою, нікчемною скоромовкою.
— Ох, і нахаба ж ти! — знову обурився Григорій Стратонович. — Яке ж ти маєш право говорити про любов до Радянської влади!? Це ж блюзнірство, святотатство!
— Ні, це любов, — уперто сказав Поцілуйко. У вирази муки, прохання і каяття вплелася злість, а вкорочене підборіддя і жирова дужка під ним нервово затіпались.
— Хоча б у церкві не брехав. Пам'ятаєш, як у сорок першому році я відшукав тебе в потаємному закапелку?
— Пам'ятаю, — здригнувся і похнюпився Поцілуйко.
— В цей найтрудніший час для Радянської влади ти став не воїном, а приймаком, і площа твоєї любові рівно обмежилась площею твоєї шкури. А Радянська влада, надіючись на Поцілуйка, залишала його для підпілля, не для приймацтва. Так утоптав ти в багно свою голубу анкету!.. Мовчиш? То я ще дещо нагадаю. Пам'ятаєш, .як ми з комісаром допитувались у тебе, де закопана зброя, що залишилась для підпілля? "Не знаю", — скриводушничав ти. А коли приперли тебе, що сказав? Зброї не віддам, бо мені після війни треба за неї буде відчитуватись перед райкомом. Ти думав про паперові відчити й тоді, коли найкращі люди відчитувались кров'ю і життям. Ми викопали кулемети і гранати, а ти плакав над розритими ямами, немов над покійниками, голосив, що не зможеш по формі відчитатися після війни. Партизани тоді сміялись і плювали на тебе... Чого ж ти хоч тоді не пішов з цією ж зброєю бити ворога? Чому?
Поцілуйко обвів язиком смагу на устах і не сказав, а знову заскрипів:
— Чому не пішов?.. Бо ваш партизанський підрозділ, пробачте, був самочинним.
— Як це самочинним? — не зрозумів Григорій Стратонович.
— Ви самі, стихійною масою, значить, організували його, без ніякого розпорядження, без ніякої вказівки. В той час я не міг довіритись стихійному руху, бо маса — це маса...
Григорій Стратонович оторопів:
— Скажи, Поцілуйко, чи це ти від хитрості, чи від страху став дурноколінним?
— Добивайте, Григорію Стратоновичу, — ваше право. В тодішній ситуації і найрозумніший ставав дурним наче пень. Одурів і я. Гадав, що збережу себе, а досвідчені кадри будуть потрібні країні. Ну, й дух сміливості покинув мене, дух зневіри потягнув у болото, я став боязливцем, але ж не зрадником... Од вас, тільки від вас тепер залежить моє життя, моє майбутнє. У мене ж діти є. Без матері лишились... померла цими днями вона... перед смертью сказала, щоб я прийшов з каяттям до вас. І от я падаю ниць перед вами. — Він справді в благанні опустився на коліна й схлипнув.
На чиє серце не діють покаяння, сльози, слова "діти" і "мати"? Подіяли вони й на Григорія Стратоновича. Він підійшов до Поцілуйка, взяв його за ту саму руку, яка за війну не доторкнулась до зброї, але яка тепер стільки зробила йому зла звичайнісінькою школярською ручкою.
— Устань! Я тобі не бог і не суддя.
— Не встану, Григорію Стратоновичу. До ранку, до свого судного дня простою, умру отут, інфаркт схоплю, — схлипнув і прикрив очі рукою Поцілуйко. Було схоже на те, що він насправді зможе отак простояти цілу вічність.
— Чого ти хочеш од мене?
— Простіть мою злобу до вас, пролетіть, як говорилось колись, мої навєти.
Григорій Стратонович похитав головою:
— Гаразд, Поцілуйко, якщо ти щиросерде покаявся, постараюся не мати великої злості до тебе, постараюсь видерти з серця те лихо, що ти приніс мені, моїй дружині, моїм дітям. Тільки більше нічого не вимагай. Іди від мене і не попадайся мені на очі. Хоч це ти зможеш зробити?
(Продовження на наступній сторінці)