Кисіль. Що сіяв — не біда, біда, що роздавав. Минулися часи Ісуса!
Безсмертний. І це так думати навіть у врожайний рік?
Кисіль. Перед планом усі роки рівні, як близнята.
Безсмертний. Коли нема розуму, то це надовго... Ми грудьми спиняли тонни свинцю, чого ж ви боїтеся довірити нам грами хліба?
Чорноволенко. В законі що написано? Дається вам право на землю, а про хліб іще закону не було! Значить, зараз не про дядька, а про економію треба думати.
Безсмертний. Не економісти ви, а свистуни, порожні глиняні фігурки, що присмокталися до закону і епохи. Хіба ви знаєте життя? Чи думали, що з того вийде, коли я по-вашому зроблю? Так, не підтримавши людей, що вибиваються з руїн і голоду, я на папері, на рапорті зекономлю пуди, а вб'ю і віру, й сподівання. Ви краще порівняйте: скільки ми видаємо хліба людям, а скільки його згниває на обочинах залізниць? Кому ж потрібна така економія?
Кисіль. Це все виноситься за скобки, а пам'ятати треба тільки план!
Безсмертний. Я пам'ятаю, що Ленін говорив про план.
Чорноволенко. Ленін? Про який план?
Безсмертний. Про єдиний господарчий. Він вчив, що треба не базікати про план взагалі, а детально вивчати виконання наших планів, наші помилки в практичній справі і способи виправлення їх... Не затримуйте мене, бо сам піду.
Чорноволенко. А протокола хто підпише?
Безсмертний. Як треба, зараз підпис дам.
Чорноволенко. На чистому папері?
Безсмертний. На чистому.
Чорноволенко. Тоді підписуйсь!
Безсмертний (підписується). До побачення.
Чорноволенко (а глибоким здивуванням оглядав то Марка, то підпис). Постій! Це я перевіряв твій характер! Дивак ти, чоловіче! Ти ж на папір не підпис — душу поклав.
Безсмертний. Нащо б мені душа, якби вона за інших не боліла.
Чорноволенко. Заболить, заболить, голубе,— за це і я свій підпис дам. (Пише протокол).
Кисіль (до Безсмертного). Тепер, коли ви в руках закону, мені навіть трохи жаль, підсудний, стало вас, що ж, ви вміли осідлати практику, але вона втопила вас.
Безсмертний. Це панихида по мені?
Кисіль. Це панахида по обмеженому селянському світу. Ну, що з того, що твій дядько пересидить без хліба, хай навіть хтось помре без нього? Так теорія, ідеї житимуть! Ось так треба все розуміти, стоячи біля постаменту історії.
Безсмертний. Біля постаменту чи триніжка?
Чорноволенко. Чого б ото я пащекував? Хіба не ясно, що історія — це не кладовище фактів?
Безсмертний. Але я хочу, щоб історія не йшла з лопатою на кладовище.
Чорноволенко. За одне це треба ізолювати на роки!
Безсмертний. Хто розкидається чужими роками, той не долічиться своїх.
З-за полукіпка виходить Борисенко.
Борисенко. Вірно, Марку. Вірно!
Кисіль. Що вірно? Невже й тепер ви, секретар райкому, берете його під захист?
Борисенко. Його життя взяло під захист.
Кисіль. Життя! Сильно сказано! Та дещо в сильніше життя — суд!
Борисенко. Вам суд потрібний для життя, життю ж потрібний суд над вами!
Кисіль. Про це, може, скажете секретарю ЦеКа?
Борисенко. Не може — я уже сказав!
Кисіль. Сказали? Я протестую! Я не довіряю вам!
Борисенко. Як про це сказав!
Кисіль. Що саме?
Борисенко. Що ваших теорій і підозри вистачить на область, на республіку, на Землю, на Місяць і трохи на Венеру.
Кисіль. Жартуєте! Невже ви так сказали?
Борисенко. Уявіть, не посоромився!
Чорноволенко (злісно). Ви такій людині, такому теоретику викопали політичну яму...
Борисенко. Уявіть, не яму, а пенсію!
Кисіль. Як це розуміти?
Борисенко. Ви переходите на пенсію.
Чорноволенко. А їхня робота, посада?..
Борисенко. Вона залишиться лише в послужних списках, та, може, хтось не раз згадає, як дехто ва ній у міру свого таланту зменшував і землю, і небо, і людину...
Дід Євмен. От не знав досі, за що дають пенсії...
Кисіль (люто, до Борисенка). Я вам згадаю це й на тому світі, секретарю райкому.
Борисенко. До речі, з сьогоднішнього дня я вже не секретар райкому.
Кисіль (радісно). Є-таки правда у світі! Зняли-таки!
Борисенко. Та ні, обрали секретарем обкому.
Кисіль. Що?.. Я протестую... Ой, що ж це робиться у світі?..
Чорноволенко (до Борисенка). Я сердечно, сердечно вітаю вас... Це така радість нам і масам... То порвати протокол?
Борисенко. Можете зберегти собі на пам'ять — це ваш останній протокол!
Чорноволенко. Як останній? Ой, серце заболіло... Чому ж останній?..
Борисенко. Тому, що не закон, а жовч, злоба і неуцтво, немов черва, прогризли ваші груди.
Дід Євмен. І йому теж пенсію дадуть?
Борисенко. Це вже, діду, буде залежати: а — від спритності Чорноволенка, в якій я не сумніваюсь, бе — від щедрості міністра соціального забезпечення.
Дід Євмен. Хай міністр на цей час притисне копійку хоч так, як моя стара.
Борисенко. При нагоді я передам йому голос має.
Кисіль і Чорноволенко виходять.
Безсмертний. Секретар ЦеКа ще в області?
Борисенко. Так. Ти завтра маєш бути в нього. Розкажеш усе і про хліб, і про додаткову оплату, і навіть про безплатний борщ...
Безсмертний. І про одну людину...
Борисенко. Про Задніпровського ми скажемо разом... (Дивиться на небо). Визоріло. Погожий завтра буде день!
Безсмертний. Якщо ми всі будемо разом! (Кладе руки на плечі Борисенку і діду Євмену).
Дід Євмен. Ідеалізм!
Завіса
ЕПІЛОГ
Вечір зоряно опустився над оселями нового села. Може, лише по вирослих прибережних деревах і по знайомому співу води, що нуртує між корінням, ми впізнаємо те місце, де колись горбатилась Маврина землянка. Недалеко загуділа і стихла машина. Вгинаючись од ваги двох, навхрест перев'язаних мотуззям валізок, входить постарілий Антін Безбородько. Він ставить валізки на землю, рукою витирає чоло, потім підіймає голову догори. Падає зірка.
Безбородько. Чиясь зоря, практично, падав, мов грудка, а хтось, на кого й не подумав би, бере зірку в руку... (Оглядається довкола). Як тут змінилось усе! Тільки так само співає вода. (Прислухаючись до співу води, знову витирає чоло).
Раптом чути веселий дитячий сміх. З'являється хлопчак років одинадцяти-дванадцяти.
(тільки тепер помічає на порозі нового будинку хлопчака) Ти чого, практично, регочеш?
Іванко. Хіба не можна?
Беззбородько. Це некультурно! (Виймає цигарки). Закурити хочеш?
Іванко (пирхнув). А це культурно?
Беззбородько (примирливо). Давай краще миритись.
Іванко. Хіба ми сварились коли?
Безбородько. Як тебе звати-величати?
Іванко. Звати — Іванком. А як вас величати?
Безбородько. Безбородьком.
Іванко. Хи-хи-хи.
Безбородько. Це так смішно?
Іванко. Трохи... У нас, казали люди, теж був свій Безбородько.
Безбородько. І що говорили про нього?
Іванко. Що він однією рукою загрібав, а другою — доноси писав!
Безбородько. Чого, практично, не наговорять люди. Не знаєш, де хата Маври Покритченко?
Іванко. Чом не знаю, коли біля неї стою.
Безбородько. Оце будинок Маври! Хто ж поставив його?
Іванко. Люди!
Безбородько (хвилюючись). А ти, практично, хто будеш?
Іванко. Іванко, син Маври.
Безбородько. Ти син Маври!?
Іванко. Та чого ви все дивуєтесь, ніби з чужої землі приїхали.
Безбородько. Нічого, нічого... син... син...
Іванко (співчутливо). Ви, дядю, свого сина згадали?
Безбородько. Згадав.
Іванко. Десь давно не бачили його?
Безбородько. Не бачив... А що твоя мама робить?
Іванко. З гостями саме вшановують Золоту Зірку, обмивають.
Безбородько. Зірку!? І хто гостює в мами?
Іванко. А хіба ви будете знати?
Безбородько. Напевно, буду.
Іванко (вражено). То ви, може, той Безбородько, який колись був у нашому селі?
Безбородько. Ні, ні, я, практично, не той Безбородько... То хто в мами гостює?
Іванко. Наш голова Марко Трохимович Безсмертний з жінкою Степанидою, мій учитель Герой Радянського Союзу Григорій Стратонович Задніпровський...
Безбородько. Задніпровський — Герой!? (Насмішкувато). Невже знов була війна?
Іванко. Таки була, та й ще йде потроху.
Безбородько. Із ким?
Іванко. Та з кривдою, нехай вона горить! Ти її в двері, вона тобі у вікна, ти її з вікон, вона — у щілину, ти її з щілини — вона тобі в печінки або торгівлю!
Безбородько. Хто це так говорить?
Іванко. Дід Євмен.
Безбородько. Іванко, поклич свою маму сюди.
Іванко. А ви заходьте до хати. Так буде краще і культурно.
Безбородько. Ні, ні, я не хочу непокоїти. Поклич її сюди.
Іванко. У нас так люди не роблять. (Знизавши плечима, зникає за дверима).
З оселі незабаром виходить радісна Мавра.
Мавра. Заходьте, заходьте на мою радість! Ой! Ти?.. З якого світу взявся? Чого приїхав?
Безбородько. До тебе, Мавро, до тебе... Прямо з поїзда...
Мавра. Твій поїзд спізнився на десять років.
Безбородько. Забудьмо все минуле, Мавро. Я приїхав одружитися з тобою... У нас же дитина в...
Мавра. Не в нас — у мене. Йди з очей.
Безбородько. Невже ти все забула?.. Забула, як тоді співала вода у корінні?
Мавра. Вона співає не для тебе.
Безбородько. Мавро, я ж приїхав одружитися з тобою.
Мавра. Їдь до своєї нечесної копійки, вона завжди була твоєю жінкою і любовницею.
Безбородько. Проганяєш?
Мавра. Не я — життя проганяє тебе. І скрізь тобі, лукавому і злому, не буде веселого дому... Іди!
Безбородько в острахом дивиться на Мавру: він відчував її перевагу. Потім підхоплює валізки й, згорбившись, іде вулицею нового села. Між добрими людськими оселями, між молодими садами, між мальвами, що піднялися вище людського росту, між кавунами, поспиналися на мальовничі тини, він зі своїми навхрест перев'язаними валізками видається тінню з іншого світу. Ось він ходить на майдан і вражено спиняється—перед ним височів бронзове погруддя Марка Безсмертного, що піднялося над родиною золоточубих соняшників. Безбородько не витримує погляду Маркових очей, потім у безсилій люті впивається пальцями під шию буйного соняшника і знов косує на погруддя Безсмертного.
Безбородько. Значить, таки поставили... Лібералізм!
Падає зоря, співав вода у корінні.
Завіса