Безсмертний (обома руками охоплює своє дитя). Тетянко, це ти?.. Тетянко, донечко, це ти?
Тетяна. Я, тату, я...
Безсмертний (вдивляється в обличчя дочки, пальцями витирає їй сльози). Яка ж ти гарна, доню, кровинко моя!
На очах батька донька вперше бачить сльози і теж обтирає їх пальцями. Отак і стоять вони якийсь час, наче вимуровані з каменю самої історії.
Як ти на маму схожа, пташино моя. І коси такі самі...
Тетяна. Не такі, тату. (Опустила на плечі хустину, і батько в золоті кіс побачив сиве пасмо).
Безсмертний. Хто ж тебе так зобидив, дитино моя?
Тетяна. Нелюди... В концтаборі. Вони так били мене, що очима не сльози, а кров ішла. Вони змогли вибити кров із очей, але не могли вирвати зізнання з душі... А як ви, тату?
Безсмертний. Нічого, доню, нічого. Моя пісня та сама, що й колись була: орю, сію, жну. Як добре, що ти повернулась, кровинко моя...
Тетяна (розгортає білий вузлик). Я вам їсти принесла. Ви ж не обідали, і не вечеряли, і домівки відцуралися.
Безсмертний (почувши слова Олени, посміхнувся). Невже це ти? (Підіймає на руки своє дитя, і сміється, і печалиться над ним).
А в цей час з села донеслось гудіння дзвонів.
Тетяна. Чогось дзвони затужили. Що воно?
Безсмертний (опускає доньку на землю). Це, напевне, отець Хрисантій на радощах загуляв. І ми загуляємо, доню... А нашої мами нема...
Тетяна. Знаю, тату.
Безсмертний. Перед смертю вона сказала: "Хоча б, іроди, в очі не стріляли, бо жаль їх буде". І не стрелили іроди їй в очі, а вдарили в груди, де жила її пісня... а потім ще й повісили...
Тетяна. Тату, не плачте...
Безсмертний. То вже, доню, не я плачу, то вся моя таль за ці роки заплакала. Пробач, маленька...
Входить Гайшук.
Гайшук (занепокоєно). Ой Марку!.. Тетянко, дитино, це ти?
Тетяна. Пізнали?
Гайшук. Як же не пізнати тебе, золота вербичко!.. Яка радість... І яке горе, Марку...
Безсмертний. Говори, Іване!
Гайшук. Щойно Задніпровського забрали. Ордени обривали, начеб він їх не кров'ю заробляв. Як обшарпане дерево, вивели його з землянки. Чогось ще в дзвіницю, де він жив, водили. Отам жінка його кілька разів надала, вставала і знов падала... Ну, а тепер отець Хрисантій на дзвіниці дзвонить, наче по вмерлому.
Безсмертний. Не діждетесь! Не буде похорону, ні. (Обіймає Тетяну й поспішає в село).
Тетяна. Куди ж ви, татку!
Безсмертний. Ще сам не знаю, доню... не знаю... Людину треба рятувати.
Тетяна хоче кинутись за батьком, але він рухом руки спиняє її, непомітно для неї примружується на Гайшука і виходить.
Тетяна. Дядьку Іване, що ж воно робиться?
Гайшук. Ходи!
Тетяна. Чиї ходи?
Гайшук. Різних парсун.
Тетяна. Яких парсун?
Гайшук. Що хитро допались до ідей і меду. Ідеї — насам, мед — собі!.. Як ти виросла, дитино. А я ж тебе на руках носив, казки розказував. Забула?
Тетяна. Не забула. І в таборах під косою смерті
вгадувала вас, ваші руки.
Гайшук. Добре ми більше пам'ятаємо, аніж лихе. Тому деякі парсуни і нашу великодушність гнуздають для себе.
Тетяна. Як же ви тепер живете?
Гайшук. Як цей вітряк! (Показує на вітряк). Тричі його збирались рубати, а він пересварюється з вітрами і робить своє.
Тетяна. І вас тричі рубали?
Гайшук. Та, мабуть, більше. (Подивився на пальці обох рук, посміхнувся). Про це теж можна казку розповісти.
Тетяна. Хіба так можна жартувати?
Гайшук. Мені можна, бо я чоловік віруючий!
Тетяна. В що ж ви вірите?
Гайшук. Раніше: в бога в трьох лицях, у рай, у пекло, в діву Марію непорочну, в апостолів, у святителів, у чисту — та і в нечисту силу заодно, а тепер — у комунізм і победу до кінця! Ну, а деякі з нечистої сили все хочуть посварити мене з комунізмом — то його зменшують, то мене зменшують. Інтересне виходить кіно: коли я на Перекопі півпарубком громив Врангеля — у мене вже тоді вистачало росту, коли я нещодавно підіймався в атаки на різних плацдармах і п'ятачках — ніхто не зобиджав мій ріст, а коли я підіймаюсь на різне криводушне сім'я, воно й кричить, що я до чогось не доріс, як селянський елемент. А як воно буде репетувати, коли я його буду, як падло, закопувати в землю! Воно буде кричати, а я буду втоптувати землю і сміятися, бо я чоловік віруючий...
Гуде дзвін.
Затемнення.
Цвинтар. В темряві окреслюються силуети церкви й дзвіниці. Стихав гудіння дзвона, з дзвіниці, похитуючись, виходить отець Хрисантій, зачиняв за собою двері.
Отець Хрисантій. Темно. Нічого не бачу. Цей мерзопакосний ябедник, здається, виривав навіть зорі з неба. Як темно стало... кругом і в душі... (Виймає а кишені пляшку й підносить її до вуст).
Входить Марко Безсмертний.
Безсмертний. Від вина видніше не стане.
Отець Хрисантій. Зате печаль приллю.
Безсмертний. Робити треба щось.
Отець Хрисантій. Куди ж я піду з патлами своїми? Життя пройшло повз мене, як подорожній, і нічого не вродило на моїй ниві, окрім християнського песимізму. Його вином я безуспішно приливаю. Але чого життя нівечить таких людей, як Задніпровський? Хто в один ковчег вміщає правду й кривду?.. Згадую Еклезіаста, глава восьма: "Не скоро совершается суд над худыми делами: от ого и не страшится сердце сынов человеческих делать "до". (Кидав пляшку, виходить).
Безсмертний (стукав в двері дзвіниці). Катерино Петрівно, відчиніть... Чуєте?
Жіночий голос (з дзвіниці). Хто там?
Безсмертний. Це я, Марко Безсмертний.
Жіночий голос. Ой! Невже це ви?
Здалеку тихо-тихо обізвалася пісня "Коло млина, коло броду".
Безсмертний. Як у неї, бідолашної, змінився голос.
Розчинились двері, і на порозі Безсмертний побачив не Катерину Петрівну, а Степаниду, що притулила сплетені руки до грудей.
Хто ви?
Степанида. Не пізнаєте?
Безсмертний. Степанидо... Степанидо Іванівно, це ви?
Степанида. Я, Марку Трохимовичу.
Безсмертний. Значить... живі?
Степанида. Як бачите.
Безсмертний. Де ж і як вам жилося?
Степанида. Як усім у ці роки: у кожного вистачав свого горя, а щастя поки що нікому не вистачає...
Безсмертний. Яким же ви чудом потрапили сюди?
Степанида. Я зведена сестра Григорія. Приїхала до нього... на горе приїхала.
Безсмертний. Вірю: ми перемелемо його!.. Куди забрали Григорія?
Степанида. В обласну тюрму.
Безсмертний. Отак зустрілись і — прощавайте... Ви будете тут?.. Чи знов втечете... тобто кудись поїдете?
Степанида. А ви куди?
Безсмертний. В ЦеКа.
Степанида. Викликають?
Безсмертний. Совість кличе.
Степанида (зрозумівши все). Спасибі вам. Я буду виглядати вaм, як... як молоді літа свої.
Безсмертний (сумно). Тільки де вони? За якими горами чи кручами? (Іде).
Степанида. Я ждатиму вас... Марку Трохимовичу...
КАРТИНА ОДИНАДЦЯТА
І знову вечірнє поле, і гудіння молотарок, і дівоча пісня, і силует вітряка, що меле добре мливо. Наближається гуркіт підводи, якою їде дід Євмен. Навперейми підводі вибігав з рушницею Шавула.
Шавула. Діду Євмене, зупиніться!
Дід Євмен. Чи не пішов би ти під три чорти?
Шавула. Не зупинитесь — стрілятиму по конях.
Дід Євмен. Чого тобі, самшедший? (Зупиняється, злазить з підводи).
Шавула. Приказ! Марка начальство розшукує.
Входить Безсмертний.
Безсмертний. Яке начальство? (Підходить з дідом Семеном до Шавули).
Шавула (зловтішне). Оте, що і тобі безсоння принесе! (Вибігав).
Чути гуркіт підводи.
Дід Євмен. Куди ти, іроде, поїхав? (Кидається в ніч, а потім непомітно повертається і став біля полукіпка).
Безсмертний. Ну, й ніч сьогодні — однієї вистачить на півжиття.
Входить Кисіль і Чорноволенко. Слідчий світлом ліхтарика вихоплює обличчя Безсмертного.
Чорноволенко. Марко Проклятий?
Безсмертний (гнівно). Я но знаю, на кому з нас печать проклятого!
Чорноволенко. Тепер дізнаєтесь остаточно! Ви обдурили раз мене, та двічі з моїх рук ніхто не вислизав. Вони уміють робити діло.
Безсмертний. Робіть потім, що забажаєте, а зараз мені їхати треба.
Чорноволенко. Втекти хочете? На вас, з вашою гордістю, це не схоже. (Виймає з портфеля папір, зривав з полукіпка шапку, вмощує зад на колоски і гукає до шофера). Присвіти, Прокопе!
Мерехтливе сяйво лягав на папір і руку а авторучкою.
Ітак, протокол нумер... Прізвище відоме, ім'я — теж, по батькові?
Безсмертний. Трохимович... Не затримуйте мене... Чорноволенко. Перед буквою закону я і рідну маму не відпустив би: мій фах із гуманізмом не цілується... Так хто вас до повної здачі хлібозаготівлі надоумив дати люодям хліб?
До вітряка підходить якийсь чоловік і непомітно стає за полукіпком.
Безсмертний. Урожай і совість!
Чорноволенко. За совістю забули: а — плани, бе — І державу?
Безсмертний. Я пам'ятаю плани, державу і людей. То це смертельний гріх?
Чорноволенко. Це першородний гріх — ви першу заповідь забули!
Кисіль. За це вас буде судити епоха!
Безсмертний. Не кидайте свої бездушні тіні на епоху. Вона велика — ви дрібні.
Чорноволенко (люто). Ми тіні?! Ми з тебе зробим тінь!
Безсмертний. Вам тільки дай параграфи — ви з них натешете хрестів на кладовища.
Кисіль. Ти сам свій хрест собі тесав.
Безсмертний. Я хрест тесав фашизму, а людям сіяв хліб!
(Продовження на наступній сторінці)