— А чого ж вам треба?
— Таких чарів, щоб когось забути.
— Таке зілля тільки в пісні є,— зітхнула дівчина.— Пам’ятаєте: "Є у мене таке зілля біля перелазу, як дам тобі напитися — забудеш одразу".
— Де ж найти той перелаз?
— Спіть! — наказала дівчина.
Між вікнами майнула тінь.
— Це хто ходить, Олесю?
— Та мій же,— ніяково відповіла дівчина.— Спіть! — І тихенько вийшла із хати до свого кохання.
Борсаючись у видіннях і стражданнях, він через якийсь час почув пісню, що відходила від хати. Який же це був голос, який це був голос! Де він стільки зачерпнув тривоги і смутку? Ось і завмирають останні слова:
Любив тебе я дівчиною, Люблю тебе молодицею, А ще більше любитиму, Як ти станеш удовицею.
Ні, це не був голос закоханого, а голос судьби. Богдан схопився з ліжка, озувся і вийшов з хати.
— Куди ж ви?! — із тіней чи з дерев вийшла Олеся. Її вузькувате обличчя ще пашіло від поцілунків чи обіймів.
— Додому.
— Ви ж заблудитесь поночі.
— Це не так страшно, Олесю. Як добратись до райцентру?
Вона вивела його на розсоху доріг.
— Ось прямо і прямо підете цією, а коли дійдете до криниці, візьмете ліворуч. Отак і дійдете.
— Спасибі, Олесю. Щасливою будь.
Вона з жалем подивилась на нього:
— Так вас усього кохання крутить?
— Крутить, воно ж безсердечне.
Тоді вона обома руками пригнула його голову, поцілувала:
— Хай вас отак полюбить суджена, як я свого полюбила,— і зникла за деревами, як добрий дух лісів...
А може, всього цього і не було, не було лісництва, не було бабусі, на темнім обличчі якої стояв цілий вік, не було її слів, не було навісних музик... Ні, це все було, це все було...
Він застогнав і навмання пішов дорогого, що тихо шеретувала в своїх коліях золото назбираного листу і жолудів.
Ранком він прийшов у крихітне одноповерхове місто, де по-сільському ходили табунці білих і сірих гусей, і першим, кого він побачив на автобусній станції, був Артемон Васюта.
— Здоров, Богдане! Ти як тут опинився? — витріщив недовірливі очі.— У відрядженні?
— У відрядженні.
— От не ждав! Може, сходимо в буфет? Тут до нежурниці таку гусятину подають...
"Невже тобі зараз до гусятини?" — хмуро глянув на Артемона.
— А яка буфетниця! Груди — дві паляниці, а очі — петля. Ходімо.
— Я так рано в буфети не заглядаю.
— Так це ж зустріч! Чи ти гордуєш? — раптом якась думка шугонула в засклепованих очах Васюти.— А ти часом у лісництво не заїжджав?
— Чого б це? — здвигнув плечима Богдан, а все його тіло почав шматувати біль.
Засклеповані очі Васюти пригасли, та все одно зіткнулось йому:
— Розумієш, у цих лісах сховалася Ярина Безкоровайна. Значить, утекла від мене. Утекла, а не догадалась повернути мені сережки — брильянти чистої води. Я їх у голодовку виміняв на бараболю.
— На цвинтарну! — вирвалось у Богдана.
— Вже й не пам’ятаю,— відповів байдуже.— Тоді й прицвинтарна зарятовувала життя. От я пронюхав, де живе Ярина, та й змотався в ліси. І, тільки подумати, потрапив прямо до неї на весілля. Ото було весело і їй, і молодому, і всім. Молоду мало водою не одливали! — позлітав увесь вираз Артемона.— Надовго запам’ятає це весілля, як я своє запам’ятав. А свої сережки таки вирвав із неї.— Він поліз до кишені, розтулив кулак, і на його долоні двома жолудцями блиснули сережки, що тримали заковані в золото діамантові сльози.
IV
У попелі хмарин дотлівало сонце. Воно зараз було схоже на згасаюче в осиротілім полі осіннє багаття, біля якого діти печуть картоплю. Піти б навмання до такого багаття, може б, повернулося те, що не вертається, і розтопилися у тілі холодний біль, холодний щем, нудьга холодна, що навіть у снах не покидали його. Та, мабуть, хоч і сам стань на той вогонь, все одно не позбудешся своєї осені почуттів. Ніщо так не відроджує людину, як любов, і ніщо так не вбиває людину, як теж любов...
Осипаються осокори, осипаються дні, а туга й жалі проростають, мов сірий туман, мов сивий туман. Ти чавиш їх і з ними йдеш межи люди, і ніхто з них не повинен знати, що робиться у тобі. Знає тільки Іван, та й досить. Спокушає його вечорами, знайомствами, річкою, млином, та хтось із цього всього вибрав живі душі, залишив тільки тіні. Правда, він інколи блукає і оболонню, і лісами, знаходить місця, де творилася селянська історія, навіть щось записує та й знову затьмарюється, здригається од тієї музики, що раз грала на Ярининім весіллі, а десятки разів озивалася в ньому. Іноді тут, на завмираючому лоні природи, злетить якийсь птах, а то стрепенеться птахом несподіваний образ і впаде самотньо, не добившись до ключа, до других образів.
Потьмарилась і мудрість книг. Часто ловив себе на тому, що прочитане тільки доходило до очей, а не до розуму. І знов починав усе спочатку: треба ж брати себе в руки, треба завтра щось нове знайти для дітвори, бо не сум, а знання твої потрібні їй. Суму кожному вистачає, природі теж, бо недарма в попелі хмарин зотлівав сонце і осипаються осокори, і горобці випивають очі соняшникам. Чи це він чув таке про соняшники, чи сам придумав? Виходить, осінню береться його розум.
"Страждання молодого Вертера",— намагається з посмішкою подивитися на себе збоку, та болісною виходить ця посмішка, а весільні музики знову обмолочують його, мов снопа.
Рвучко відчиняються двері, і в них з вітром влітав Іван. Він урочисто вивільняє кучері з-під картуза, прокреслює ним у повітрі дугу, а лівою ногою так відстукує шанобу, як це роблять на сцені іспанські гранди.
— Сенсація! Виключно для риболовів! Сьогодні вранці мельник спіймав лина вагою в два кілограми триста грамів і пропонує цю вагу розділити на чотири персоналії. Як на це подивиться протисидяча четверта персоналія?
Богдан підводить голову над фортецею книг:
— Розподіл буде в сирому чи в смаженому вигляді?
В Івана одразу заблищали очі, наче в них засвітились кишенькові ліхтарики,— зрадів, що полегшало другові. Богданові аж совісно стало від такої самовідданості. Хто б міг подумати, що цей пересмішник, баляндрасник і задавака якимсь дивом стільки наткав у собі людяності.
Іван розчиняє свій і його чемодани.
— Яку тобі сорочку? — питається безапеляційно.— Вишивану чи шовкову?
— Для чого?
— Як для чого?! Щоб не образилась линина і все, що стоятиме біля неї.
— Іваночку, йди без мене.
— І не подумаю. Я пообіцяв і мельнику, і мельниківні, що прийду тільки зі своїм старшим боярином. Якщо ми не з’явимося, зловредні язики розпустять чутки, що в мельника не вистачає муки на наш коровай.
— У вас уже до короваю йдеться?
— Це покаже сьогоднішній лин. Одягайся і тримай хвіст бубликом. Ось тобі люстерко — чепурися!
З дзеркала на нього дивляться сірі тіняві очі, припухлі і пошерхлі, наче їх сіллю посипали, уста, звичайне з хліборобською задумою обличчя, що, тривожачись, набирає смуток і од вітру, і од посухи, і від хмари. Звичайнісіньке селянське обличчя. І чого було так тягнутися до того, над яким немало поворожила сама принада? А от у всіх думках стоїш над ним, наче біля дивовижної квітки, і маєш тільки одну печаль.
— Скоріше збирайся, бо прочахне линина!
— І де ж буде це священнодійство?
— У млині! Кращої декорації но вигадаєш: поруч із тобою млинове колесо, під тобою вода, над тобою місяць, а біля тебе гаряча линина, холодна чарупина і, ні жива ні мертва, дівчина.
— Невже довів її до такого стану?
— А що? Сохнемо ми за ними, хай і вони сохнуть за нами! — Повінь почуттів аж вихлюпувала із нього, але він отямлювався і збивав її насмішкою.
— Тепер скажи, Іване, без словесних викрутасів: ти любиш її?
Іван кинув перетрушувати кучері і рівно подивився другові у вічі:
— А ти сумніваєшся?
— Не без того. Надто вже швидко воно закрутилось, замололось у тебе.
— Як на млині,— посміхнувся, але одразу й споважнів Іван.— Не сумнівайся. Звісно, я не належу до тих, що вміють безнадійно любити, і, якби не знайшов дівчину в млині, шукав би поза ним. Але, здається, моє щастя знайшлося таки в млині!.. Ти розумієш, я люблю, як вона йде по землі, я люблю, як її ніжки перебирають тривогу на гатці, люблю, як її коси пересварюються з вітром, люблю, як з куточків її очей виходить усмішка, люблю, як вона кладе мені голову на груди, і ще більше любитиму, як біля її грудей примоститься наш нащадок. А він таки примоститься! Оце все разом і є для мене любов, і кращої я навіть не хочу.
— Тоді ходімо!
— Повірив нарешті? — зрадів Іван.
— Повірив.
За порогом їх чекала місячна повінь і журба осокорів. Подвір’ям, розхитуючи себе, кудись проносив свою сутулуватість і клопоти Меркурій Юхримович. Побачивши колег, він по-конячому підвів голову, наче з грифельної дошки, стер із обличчя заклопотаність, і воно одразу стало догідливо-лагідним, уважним.
— Куди це чимчикує собі молодь? — не заговорив, а замурмотів і показав невилущений, але занедбаний врожай квасолистих зубів.
— Он підемо до млина, де мелеться новина,— піснею безтурботно відповів Іван.
(Продовження на наступній сторінці)