Познайомившись із Богданом, Ніна Павлівна озброїлась не історичним, а звичайним куховарським ножем і пішла допомагати батькові, а Іван одразу ж пошепки запитав:
— То що ти скажеш, бурмило?
Богдан зітхнув:
— Жаль буде дівчини, коли зачепиться за такого пенька. От обчикриж кучері — і що залишиться від тебе?
— А ніс! — обурився Іван.— Коли б таку посудину мав якийсь нюхач тютюну, він би ціни їй не склав! Потім притих, пройшов по кімнатці, яку весь час судомило млинове колесо, і ворухнув чубом на двері: — А таки славна?
— Славна.
Вони стали на поріг, шукаючи очима дівчину. Іван перший побачив Ніну, що саме на кладці переполіскувала рибу, і зітхнув:
— От незабаром і доведеться попрощатися зі своєю парубоцькою волею.
А Богдан, як зачарований, став на гатці, і шум води, і гуркіт жорен, і стогін колеса входили в його душу. А за гаткою курилась вереснева юга, вона охопила і оболонь, і поля, у яких золотими кораблями пливли і не пливли скирти. Ах, ця тривожна і надійна краса на зморшкуватих долонях вересня! Як уточити твого багатства в свіже слово, як, не розхлюпнувши його, донести до людей, донести й до тебе. Тільки де ти? Питаюсь, як долю, де ти?..
І вереснева юга заходила хлопцеві в очі і осідала степовим осіннім смутком. Він не почув, як у полях забурчала машина, під’їхала до річки, як хтось спитав про нього. Неждано побачив перед собою Максима Туровця, що ніс у руці білий вузлик.
— Це ви? — розгубився, зрадів Богдан.
— Виходить,— посміхнувся Туровець і подав йому вузлик.— Мати передала. Як тобі вчителюється?
— Наче нічого.
— Діти не сіли на голову?
— Поки що пі. Ви приїхали на млин?
— Ні, до тебе,— посмутнів голова, оглянувся довкола, стишив голос.— Я, Богдане, напевно, по-дурному приїхав, тоді вибачай. Пам’ятаєш той вечір, коли ти на кладці питався про Ярину?..
— Пам’ятаю,— одразу ж відчув тривогу і спрагу.
— То, може, й знаєш, де тепер Ярина?
— Ні.
— Так от, я сьогодні зовсім випадково довідався, у які ліси вона залетіла. Це Артемон Васюта підійшов до мене, щоб я відпустив його на два дні. Сказав: їде в ліси до Ярини.
— Забирати її звідти?! — аж скрикнув Богдан.
— Ні, згадав, що перед весіллям подарував їй дорогі сережки, а тепер хоче видерти їх. І, звісно, видере. Цей і соломинки своєї не попустить. Дививсь я на нього, а чогось усе думав про тебе. От і приїхав...
— Спасибі, Максиме Павловичу, спасибі. Я зараз же поїду в ліси...
— До міста я тебе можу довезти, а там уже добирайся автобусами...
* * *
Не на автобусах — на вантажних машинах він вривався у вересневу югу, в золоті симфонії осокорів, у блакитні вибухи неба.
Як поволі, як поволі, як поволі бігли вони! Якими трагедійними були очікування на загублених серед осені дорогах, що назбирували в колії печаль опадань. Чи не заблудився він у полях, як осінній лист?
Тривога запускала в серце свої лапища.
Повз нього проходили всі слова, всі дороги, і стелища льону, і стелища туманів, тільки попереду з’являвся і зникав її образ.
Нарешті жадані ліси розкрили свої обійми. Ще проїхати якихось двадцять п’ять кілометрів, а там і її лісництво, і вечорові вії, під якими блакитний ранок тримає нерівні росинки сонця. Чи не розгубила вона їх, утікаючи від нелюба? І защеміло серце, як перед лихом щемить. Скоріше, скоріше, скоріше!
Машина пройшла кілька верст, несподівано повернула в березовий молодняк, за яким на зрубі дрімало чорноките просо, і зупинилась.
— Що там у вас? — злякано спитав у хмуроокого шофера, який ліньки вийшов із кабіни.— Обламались?
— Та ні,— позіхнув той.— Ломоту в спині треба розігнати. А тут грибне місце, назбираю боровичків своїй жінці. Вона їх так смажить на сметані, що можна і язика проковтнути. А ви поспішаєте до лісників?
— Дуже!
— І даремно: сьогодні неділя, нікого в лісництві не знайдете. Одні пішли за грибами, а другі прохлаждаються. Ось погляньте, який красюк на мосі стоїть! — і вихопив з корінням білого шапкастого гриба.
— Ви б не виривали з коренем,— поморщився Богдан.
Водій подумав, що він отак побивається за грибом, і насмішкою обметав рота:
— Ех ви, антілігенція. Правду кажуть, інтелігентні живуть менше, ніж прості, бо їх, інтелігентів, усе роздирають сумніви.
Осінь стояла така гарна, що жаль було засмічувати її пустим словом, і Богдан теж почав шукати грибів. Може, й вона, Яринка, шукає їх зараз? От змилостивилась би доля — і випустила її сюди. Він пожадливо почав придивлятись до лісу, чи не майне дівоча постать. І незабаром вона майнула, і на зріст була така, як Ярина. Богдан швидко пішов до неї. Дівчинка, почувши кроки, випросталась, повернулась до нього. Граціозна, як серна, вона справді чимось була схожа на Яринку. Богдан поздоровкався з нею, запитав:
— Ти звідки, дівчино?
— З лісів,— скинула на нього довгасті очі лісовичка.
— Твій батько лісник?
— Ні, мама. Батька лісокради вбили,— і далекі видива пройшлися по її обличчю.
— І не боїтесь у лісах?
— Вони — хліб наш, а хліба не бояться, на нього роблять,— відповіла мудрістю батька, матері чи лісу.
— А ти часом Ярини Безкоровайної не знаєш?
— Не знаю, тільки чула про неї.
— І що ти чула?
— Що дуже славна вона і тепер молоді лісники з її лісництва почали сохнути на пні.
— А як тебе звати?
— Олесею.
— Гей-гей, інтелігенція, збирайся! — гукнув позаду водій.
Попрощавшись з Олесею, Богдан побіг до машини. Нарешті вона вихопилась на дорогу, застрибала по болях лісу — по живому обчухраному корінні — та й потягла за собою приімлене сонце. Проскакувала парча березняків, небесний одсвіт грабини і відлиті з міді сосни. Вони розстрілювали небо, і вже по ньому пішли переднепогодні дими.
Біля хреста доріг водій зупинив машину, висунув з кабіни голову, тицьнув пальцем уперед:
— Ось і ваше лісництво, а я беру праворуч.— Він для чогось недбало зім’яв Богданові гроші і сунув їх до кишені.— Бувайте здорові.
Як у сні, подався Богдан до купки осель, за плечима яких стояли ліси, а перед ними крихітне озеречко викруглювало блакитнаве око. Навколо стояла така тиша, що було чути, як зривається і пропливає між сонцем та бабиним літом березовий лист.
Богдан підійшов до лісництва. Чималий замок висів на свіжих дверях, а самі двері були забризкані сльозами живиці. Богдан обійшов будівлю. Ніде нікого, тільки тиша, тільки сон і квиління сосен. Він підійшов до кушируватого озеречка, в яке молоді дуби ронили золото жолудів. Від озеречка, тихо ступаючи по землі, піднімалась бабуся, в руці вона несла пучок татарського зілля. Цілий вік стояв на її темнім обличчі.
— Добрий день, бабусю.
Вона зупинилась, перевела подих.
— Добрий день, дитино. Чий же ти будеш? Бо я старих пам’ятаю, а молодших — ні.
— Я здалеку, бабусю.
— А-а-а, роботу шукаєш у нашому лісництві? То мій онук оприділить тебе.
— Ні, я шукаю Ярину Безкоровайну.
— А-а-а, Яринку? — І різні роки пройшлися на всіх зморшках старої.— Ти приїхав до неї на весілля?
— На яке весілля?! — скрикнув він, і ліс чи вік обрушився на нього.
— На Яринчине ж... Вона сьогодні виходить заміж.
От і знайшов!..
Біль і жах прибили його. А що, коли Артемон умовив її?! Насилу-насилу видобув слова:
— За кого ж вона виходить?
— За мого правнука Данила, теж лісника. Ми зроду-віку — лісники. Он його хата,— повела головою на оселю, що стояла невдалік дороги.— О, чуєш, музики заграли. Це вже Данило веде Яринку сюди.
Богдан справді почув музики, що почали катувати його, він обернувся і побіг на дорогу, подалі від музик, від чийогось щастя.
— Куди ж ти, дитино? — ще наздоганяють його слова.— Залишайся на весілля! Уже ось-ось молодошлюбці прийдуть.
Дорога вислизала з-під ніг, безжалісна музика ще проривалася крізь гущавінь, добивала його. Падав, знову підводився і навмання брів лісами, що теж сліпли, як і він. Чи то в очах, чи в низинах проріс туман. Вечоріє? Навіщо ж він так поспішав сюди? Для чого, для чого? — задудоніла думка чи дикий голуб. Він забрів у сухий ліс, у якому вмирало сонце. Мертві дерева стояли над ним, наче прицвинтарні старці. Хлопець злякався цього видовища, вийшов із нього у зелені шати сосен, не знаючи, що робити, куди йти. Сонце випадало з лісів, з очей, з душі.
— Це ви? — почувся знайомий голос.
Богдан підвів обважнілу голову. Перед ним, уже з рушницею на плечі, стояла Олеся.
— Ой, вам зле?! — скрикнула вона.
— Ні, Олесю, то я... так.
— Ні, ні, ви хворі! Зараз же ходімо до нас. Ви зовсім почорніли.— Вона вчепилася в його руку і силоміць повела до лісової хати, що, входячи в сон, теж мала сині очі, як Ярина. Олеся вклала його на дерев’яне ліжко, набите свіжим лісовим сіном.
— Може, ви щось погане з’їли? То я вам горілочки на травах дам.
— Не треба, Олесю, не треба, дорога.
— Тоді чаю з материнкою?
— І чаю не треба.
(Продовження на наступній сторінці)