Обійшовши подвір’я, вони ввійшли у вакханалію передосіннього цвіту, поторгали на ньому росу, і тут Володимир Сергійович, стягуючи розкішні йоршисті брови, тихо, по-батьківськи запитав:
— Ви, Богдане Васильовичу, не побоюєтесь свого першого уроку?
— Побоююсь.
— І це добре! — чогось зрадів Володимир Сергійович.— Справжній педагог завжди боїться своїх перших уроків, а вже на всі інші йде з трепетом... Ви вивчали і педагогіку, і навіть педологію, чогось нового я вам не скажу, але раду старшого послухайте: перші свої лекції ви повинні знати, як вірші, напам’ять. Звичайно, в плани можна і треба заглядати, але бажано якнайменше. Авторитет учителя починається з першої лекції, досвід, уміння — з подальших. І ще одне: дітям треба викладати набагато цікавіше, ніж дорослим, не приглушувати суфіксами чи префіксами їхній емоційний світ, що жде більшої поживи та й більш активно, ніж ми... От і вся моя рада,— і посміхнувся: — Запитання будуть?
— Будуть. А де ж узяти емоцій на засушені суфікси і префікси?
— Вивчаючи їх, підберіть такі приклади з красного письменства чи з пісень, з приказок, щоб запам’ятались. А село в нас дуже гарне.
— Навіть дуже?
— Повірте, колего. Я вже, як то кажуть, не з однієї печі їв хліб, не в одному селі вчителював. Придивляючись до селянства, входячи в його побут, не раз думалось: як дружно працюють і як недружно живуть вопи, як лише із дурних заздрощів можуть обмовити свого сусіда чи сусідку, та й не тільки обмовити, а й лихо накликати. Та, коли потрапив сюди, мої сумніви розвіялися, неначе полова. Дружні, красиві і страшенно дотепні люди живуть тут,— і неждано зітхнув.— Нашому педагогічному колективу варто було б дечому повчитися у людей чорного хліба і землі.
На що він тільки натякав?..
* * *
От і надійшов довгожданий ранок.
Удосвіта Богдан скочив на ноги і стиха почав читати ще сизим вікнам свої лекції. Вони розбудили Івана, той невдоволено загудів:
— Як надокучило це бурмотіння, ці пасажі й пульсуючі ритми.
— Вставай, ледарю! Вже ранок дивиться у вікна.
— Ще маю час. "Ти її не буди на зорі..." — натягнув на голову ковдру й одвернувся до стіни.
А ось на шкільнім подвір’ї з квітами в руках з’явилися перші діти, це ті, які побоювались, щоб уроки не почалися раніше. Потім з мамами задзвеніли першокласники, в їхніх кишенях було повно жолудів, якими вони гратимуть у чіт-нечіт. Отак і він колись ішов до першого класу записувати себе. Тільки де тепер те дитинство, де ті жолуді? Які вже дубки виросли з них?
Нарешті все широке подвір’я переснували гомін і сміх. Ось і дзвоник обізвався, ще не на урок, а на перше слово перед навчальним роком. На високий ганок школи вийшли директор, завуч і комсорг. Володимир Сергійович схвильовано привітав школярів, особливо першокласників, і вони, взявшись за руки, першими пішли в свої класи. Далі говорив завуч, обличчя якого тепер не змінювало декорацій, а ввесь час тримало розлиті солодощі. Говорив він провінційною сумішшю патетики і дидактики, говорив про найдорожче — про любов до Батьківщини, та но йому, здалося Богданові, говорити про це. Все було правильним у його словах, і все здавалось неправильним. Чим так говорити про святе, краще зжувати язик.
Меркурій Юхримович перехопив погляд Богдана, інтуїтивно здогадався, про що той думає, нагороїжився, і на плескату площу обличчя одразу ж, як завіса, почала опускатись злість. Але він переміг її і знову видобув солодощі.
І от дзвоник! Тривогою, холодком і солодким щемом озвався він у душі.
— Держи хвіст бубликом і не сідай на нього,— шепнув Іван, і зони пішли в свої класи.
Десятки очей, веселих, допитливих, насторожених освітили його, десятки голосів привітали його. Переборюючи хвилювання, Богдан наказав дітям сісти і по класному журналі почав знайомитися з ними.
— Бульба Остап,— прочитав перше прізвище, здивувався і зрадів.
— Я! — підвівся високочолий хлопчина, що мав сірі з степовою задумою очі.
Оглянув його Богдан, посміхнувся:
— Остапе, а ваш рід іде не від Тараса Бульби?
— Авжеж, від Тараса. Це мій тато завжди каже,— сміливо відповів хлопець.
Всі учні засміялися, а вчителю одлягло...
Він дійсно напам’ять прочитав свій урок і ні разу но побачив, щоб хтось позіхнув чи почав цікавитися бджолами, що билися в шибки, чи тим, що робилося за вікном. От тільки іноді поспішав. Він уже зовсім спокійно задав завдання, а коли зателенькав дзвоник, сказав:
— Відчиніть вікна і випустіть на волю бджіл. Бачите, як їм хочеться до праці, до квіту.
Помітив, що це сподобалось учням, і вони кинулись до вікон.
У коридорі його вже очікував Іван. Він непомітно тицьнув пальцем у себе:
— Тобі не надокучила ця нянька?
— Що ти, Іваночку...
— Бачу, в тебе все гаразд?
— Ніби гаразд.
— І мене слухали, наче самого Песталоцці. Спочатку підозріло розглядали мою циганську вроду, особливо сіранодебержераківський ніс, та я, дякуючи класикам, переміг. Тож у добру путь!
— В добру путь! — прошепотів як заклинания...
Отак і почалася нова путь. Вона приносила щоденні турботи і нещоденні радощі. З кожним днем він вільніше почував себе і в школі, і на людях, а вечорами, коли таємниче кудись заносив свої кучері Іван, обмуровував себе книгами чи бурмотів свої рядки. І вони теж приносили йому пучок радості й оберемок сумнівів.
III
Вересень бив у золоті дзвони соняшників, і їм, як гобої, низинно вторували пізні гречки. Дні тепер стояли у шелестах золота, у вибухах блакиті, в потоках музики і чорнобривців, а ночі народжували печаль перелітних птахів. Ця печаль забрідала і в людське серце, і ставало жаль чи отих крил, що забирали з собою літо, чи того, що й ти не можеш злетіти, як птиця. Ось такий і є вересень: удень надійний, вночі тривожний. Таким і люби його і тоді, коли він б’є у золоті дзвони соняшників, і тоді, коли відриває літо від землі та й садовить тебе за мудрість книжок...
Я люблю тебе, незрадлива мудросте книг, твої сонця чи світильники, і скорботу твого, і радість твого. Я низько схиляюсь перед тобою, щоб не схилитись перед кривдою і самовдоволеним чи крикливим невіглаством.
Хтось різко постукав у двері, вирвав Богдана з перепуть дев’ятнадцятого віку.
— Будь ласка!
До оселі заходить невідомий чолов’яга, високий, кривоносий, і одразу розтягує в посмішці повні уста, за якими школярськими одиницями врізались зморшки.
— До вас можна пізньому птаху?
Звичайні слова, та в пору пташиної тривоги вони душевно забриніли в оселі. А пізній веселоокий птах уже підходить до столу, подає не руку — ручище, що пахне друкарською фарбою і полином, і наче стурбовано запитує:
— До вас, Богдане Васильовичу, ще не приїжджали редактори центральних газет?
— Ні,— незрозуміло подивився на смаглявого кривоноса, що під віями тримав насмішкувату жагу життя.
— Виходить, я їх обскакав! — сміється і тисне руку.— Редактор районної газети Марко Еммануїлович Погрибінський. Хочете — любіть, хочете — тільки жалуйте.
— І сам не знаю, що робити,— посміхається і дивується Богдан.
— Ви ж не бажаєте, щоб я просидів у вас до ранку?
— До ранку, напевно, забагато буде.
— І я так думаю,— погоджується Марко Еммануїлович.— Тому негайно висипайте з торби всі свої вірші, і я довго не затримаюсь.
— Вірші? Хто вам наговорив?
— Є перевірені дані, що ви лірик. А нам тепер потрібна лірика, як вода для пиття.
— Лірика?
— Саме вона.
— Але ж її зараз і центральна преса цурається.
— Тому й почнемо з районної,— не журиться пізній птах.— Нам потрібні вірші, оповідання, кореспонденції не лише про кампанії, а про те, що може озватися в чиємусь серці. То де ваша лірика?
— Я її ще напровесні кинув у грубу.
— Справді? — подивився перевіряюче, чи не ламається молодий автор.
— Справді.
— У нас же для палива дров вистачає — не в степу живемо,— зітхнув редактор.— І зовсім нічого у вас немає?
Богдан завагався. Марко Еммануїлович враз ожив.
— Таки бачу, щось маєте. Дайте, не минайте, а вас друк чи дрюк не мине.
Богдан розсміявся:
— Що ж я вам дам, коли маю тільки пейзажний вірш, та ще й про дощ.
— Якщо це справжній дощ, а не сльота, купую на корені! Гонорар — річна передплата на райгазету.
— Безкоштовно чи навпаки?
Тепер засміявся Погрибінський:
— А добре, коли біля людини покручує хвостом гумор. Читайте ж свій пейзаж, не ламайтесь, наче гречаний бублик.
Богдан дістав аркуш паперу, ніяковіючи, почав читати. Коли він закінчив, Погрибінський неждано своїми ручищами охопив його плечі:
— Так це ж, отроче, здорово! Ваш дощ по концентрації достойний золотистого вина. Могорич із вас! Забираю вірш собі — і в друк!
— Як же ви надрукуєте його, коли це пейзаж і навіть несезонний.
Редактор примружився, вчетверо склав аркуш з віршем, сховав у кишеню.
(Продовження на наступній сторінці)