— Ні, двоє,— зітхнула вона.— Ходімте ж, третій, до хати.— І понесла в будиночок розтріпану копичку волосся, і спокусливі лінії, і литчасті, трохи завеликі для неї, ноженята. Але як вони звабно несуть-погойдують її стан.
В оселі вона посадила його за лискучий старовинний стіл напроти якогось потемнілого від часу портрета, що мав не мальовані, а живі очі. Вони темним судом подивилися на Артемона, і тому той почав вивчати не обличчя, а одяг і взуття портрета.
Броніслава Михайлівна помітила Артемонову увагу й запитала:
— Вам подобається портрет?
— Дуже!
Це здивувало і зацікавило жінку:
— А що вам тут найбільше подобається?
— Чоботи. Матеріал, видать, такий, що зносу не буде.
Броніслава Михайлівна так розреготалася, що на ній затанцювала і копичка волосся, і одежа, і все, що під нею окреслювалось. Пересміявшись, вона витерла очі й запитала:
— Що вам, чаю, кави?
— Спасибі.
— Спасибі "так" чи спасибі "ні"?
— Спасибі, ні. Ми делікатних напоїв не вживаємо, ми більше — натуральні.
— Тоді розказуйте! — наказала вона, запалила сигаретку, і дим почав охоплювати її розпатлану копичку, що насправді пахла сіном. Вночі біля такої голови здасться, що ти на лузі.— Розказуйте!
— Сьогодні ми мали почати в себе сівбу...— прокашлявся Васюта.
Броніслава Михайлівна безцеремонно перебила:
— Це я чула від свого ортодокса.
— Костянтин Прокопович якраз горою стояли за сьогоднішню сівбу, вони хотіли першими вскочити в зведення, на що були всі реальні возможності, бо і машини, і худоба в нас на рівні. А як тільки ваш Костянтин Прокопович вийшли з колгоспного подвір’я, наш Туровоць обманним способом відмінив сівбу. І сьогодні ми не засіяли жодної сотки. Жодної. І тут іде друге преступленіє: Туровець, теж обманним способом, передає Костянтину Прокоповичу, що план не тільки виконано, але й перевиконано. А друге преступленіє тягне за собою третє: завтра наша брехня з’явиться у вашій газеті, а потім прийде наказаніє. То треба ж негайно виправляти становище!
— І ви приїхали виправляти становище? — щось від портрета перейшло в її очі.
— Мусив, бо для мене слово Костянтина Прокоповича — закон. Я проти всякого анархо-синдикалізму.
— Боже! Що ви мелете, Васюто?! — сплеснула вона руками.— Ви хоч знаєте, що таке анархо-синдикалізм?
— Мені досить, що його знає Костянтин Прокопович. Я на курсах різних теорій не вивчав.
— Шкода. Ви б з Костянтином Прокоповичем і в теорії навели порядок.— Вона загасила цигарку, втопила бісики в очах і строго запитала: — Васюто, ви хоч трохи, хоч на макове зерно, розбираєтесь у сільському господарстві?
— Теж мені питаннячко! — образився Артемов.— Я в десять років уже ходив за плугом. На цьому живемо.
— А хоч один рік сіяли ви чи ваш батько в мерзлу землю зерно?
Васюта зітхнув, заперечно повів головою:
— В індивідуалізмі не сіяли.
— А чого ж тепер сієте? Невже ви загубили жаль до зерна? Ще й з доносом приїжджаєте на людину, яка хоче зломити безрозсудство таких мудрагелів, як мій чоловік, що нічого не тямить у сільському господарстві. Ви, може, хочете зайняти місце Туровця? То займіть його працею, розумом, без доносів, без колінкування перед Хворостенком. Ви зрозуміли мене? — чогось перейшла на "ви".
— Трохи зрозумів,— почув, як гарячі спалахи потекли по щелепах і щоках... А ще й пригорнути думалось її.— Але зрозумійте й мене! Я виконую наказ, як солдат.
— Який же з тебе солдат? — сікла і шаткувала його очима, в яких уже замість дрібних чортиків сидів сам сатана.— Ти не солдат, а мародер, що грабує і державу, і землю! — І враз вона зажурилася: — Державу і ти, і мій ортодокс можете підманути, а землю — ні.
Артемон почув, як у голові його побільшало крові:
— За кого ж ви нас маєте?
— Я вже сказала за кого,— втомлено прикрила повіками очі й постаршала.— А тепер іди звідси й не попадайся мені на очі.
Він вийшов з її оселі, як обмолочений сніп, і з жалем подумав про Хворостенка: з такою відьмочкою і весільна ніч здасться пеклом...
Хоч як це дивно, а цілих чотири дні минули спокійно, і в зведенні вони вийшли на перше місце. А на п’ятий день, коли почали сіяти овес, до нього примчав розпашілий од гніву й обурення Хворостенко. Тут же на людях, зриваючи голос, накинувся на Туровця:
— Так що це?! Саботаж?!
— Ні, сівба,— відповів якомога спокійніше.
— Яка сівба?! Контрреволюційна?!
Туровець поблід:
— Коли я іще раз почую це мерзенне слово, то хтось із нас залишиться на полі!
Хворостенко злякано позадкував:
— Ти що?! І тут заговорив, як злочинець?
— Це ви, як злочинець, вбиваєте людську віру, розтоптуєте чобітьми нашу гідність, тримаєте нас у страсі...
— А вас і треба тримати в страсі! Без цього, замість дисципліни, піде вільнодумство і всяка анархія! Сьогодні ж покладеш партквиток! — Хворостенко скочив на воза, і вітрогонні коні, граючи срібними карбованцями, понесли його в район.
Через пару годин на поле приїхав заступник голови райвиконкому Іван Васильович Марущак. У віспинках його шершавого, мов осінній соняшник, обличчя темніло невдоволення. Та все одно це порадувало Туровця: знав розважливу вдачу Івана Васильовича, який не терпів ні гарячковитості, ні крику. Якщо хтось і вибухав у нього емоціями, він дзенькав олівцем по карафці з водою і спокійнісінько радив:
— Ти, чоловіче, або водички випий, або збігай на ярмарок. Там сьогодні такий голос у ціні.
Марущак спочатку походив за сівалками, поговорив з сівачами і тільки тоді підійшов до Туровця, похитав своїм осіннім соняшником:
— Переживаєш?
— А що ж мені лишається робити?
— І якого ти дідька, розумнику, все лізеш і лізеш на рожен? У нас мало клопоту з відсталими колгоспами, щоб іще з тобою воловодитись?
— Так Хворостенко і нас зробить відсталими.
— Не знаю, що він зробить із вашим колгоспом, а з тобою щось зробимо. Це факт.
— То ви краще з ним щось придумайте.
— Голубчику, цю саму пісню я нещодавно чув від Хворостенка. Цю саму!
— Він давно мені хоче прищемити хвіст.
— Аби тільки хвостом обійшлося. Хвоста йому можна віддали — хай бавиться. Та б’є він, Хворостенко, по мізках... Не минеться тобі, що пошив нас у дурні. Це факт.
— Кого ж я пошив у дурні? Тільки Хворостенка і зведення?
— А що скаже увесь район, коли ти завтра з першого місця захурчиш на останнє?
— Іване Васильовичу, хай район скаже своє слово після жнив. Більше я нічого не прошу, тільки питаю: нащо ми цими графіками обманюємо державу і людей? Нащо ми заганяємо свої недоліки собі ж у печінки? Як розростуться вони там, то потім не ми їх, а вони нас здолають.
Іван Васильович наморщив повісплене чоло:
— Співай, співай, наче це тільки ти один знаєш. Теж оригінал! І що мені робити з тобою? Га? Догану ми тобі сьогодні ж вліпимо, щоб завтра більшого не відхопив.
— Виносьте, Іване Васильовичу,— зрадів у душі Туровець.— Тільки заберіть Хворостенка звідси.
— Заберіть! Та це такий дідько, що я його сам побоююсь,— щиросердно признався Іван Васильович.— Енергійний дурень на посаді — це стихійне лихо. Та аби ж він, Хворостенко, орудував криками та сигналами. А він ще в області й руку має. Це перевірений факт. Ти ж тепер із шкури вилузуйся, щоб перекрити свої фокуси. Інші голови зробили мудріше.
— А знайшлися такі?! — зрадів Туровець.
— Думаєш, тільки ти, розумнику, грішиш на деякі графіки й мудрування? Рано чи пізно ми позбудемося їх. Але краще було б — рано. Старайся, чоловіче!
— Спасибі вам.
Іван Васильович похитав думною, шершавою, мов осінній соняшник, головою, розуміюче поглянув на Туровця:
— Дожились, господарю: хапаємо за свій біль догану, ще й дякуємо.
— Це ще не гірше. Може, заглянемо до мене та щось перекусимо?
— Та який у тебе, нежонатого, пожиток: кандьор або яєчня?
— У мене й риба зі свого ставу є.
— Ти краще собі рибоньку знайди,— значуще накинув посмішку на всі віспинки.— Одружуйся, гарячко, бо вже хтось пустив у районному масштабі чутку, що ти безталанний до жінок. А, гляди, якійсь ти і потрібний, як місяць у небі, навіть з усіма своїми доганами потрібний. О, щоб не забутись! Ти зараз мотнися в область, бо за твій гріх якийсь спритняга і відхопить вашу машину, то й вийде, як у приказці: мій батько горів, а хтось руки погрів. По цій мові бувай здоровий,— і поніс на шлях свою уперту голову, яку не жалувала ні віспа, ні війна, ні голод, але ніщо не вибило з неї людяності.
Туровець довго дивився услід і Марущаку, і навіть машині, яка повезла його. Через якусь годину, захопивши документи, він поїхав в область. Отримавши машину, заскочив перекусити на вокзал і тут неждано зустрівся з Яриною.
— Оце так! — розгубився, зрадів, підійшов до змарнілої дівчини і пригорнув її.— Знайшлася нарешті пропажа. Де ж ти тепер, Яриночко?
— Проти неба на землі,— збентежилась дівчина.
(Продовження на наступній сторінці)