— За яким штрафом? — незрозуміло подивився на її розпашіле обличчя.
— А хіба Хворостенко не наскаржився на мене?
— На тебе? Ти його батькувала?
— Трохи.
— Де? На людях?
— Ні, вдома.
Це неприємно вразило Туровця.
— Чого він приходив до тебе?
— Казав, що води напитись,— і їдуча насмішка обвела її наміцно стулені уста.
— Напився?
Соломія безневинно подивилась на Туровця, але що стояло за цією безневинністю, що ворушилось у очах, у їхньому півсні?
— А чого ж? У нас вода некупована.
— І ти виказала йому?
— Як на сповіді. Сказала: хай він продає собі хамсу чи одеколони, а нашу землю не калічить, бо для цього багато розуму не треба.
— Що ж він?
— А що йому? — повела плечем удова.— Розсердився, розбризкався, узяв мене на замітку і сказав: "Ось уписую тебе в папір. Після цього не бути тобі..." А де не бути мені — не сказав.
— Дурисвіт! — вилаявся Туровець і задумався. Загадала ж йому задачку вдова. І те, що давно нагрівало між ним і Хворостенком, мабуть, вибухне скоріше, ніж думалось. Та було тут одне "але". Коли він у свої вісімнадцять-дев’ятнадцять років гасав на коні, то не сумнівався у перемозі. А зараз, коли йому доручили сотні коней, тисячі гектарів землі, він часто терпить поразку перед Хворостенком, перед його владним криком, перед його телефонними зв’язками, нахрапистою демагогією і дикою впевненістю, що, мовляв, "з кожної голови треба знімати мірку". Після цього можна дійти до того, що й голову треба здіймати. А може, він хворий на голову? Та ні. В торгівлі ж розбирається. Хай би там і крутився. Так йому хочеться усіх повчати. Ось тоді й стає в пригоді чи крик, чи стук, чи підозра, що вписується в чистий папір.
Соломія поставила на стіл пряження, куліш, огірки.
— Ви як будете вечеряти — насухо чи з чимось?
— А як у тебе їв Хворостенко?
— Він тільки воду пив,— стулила уста, а навколо них знову затанцював сміх.
— Ох і перцю ж багато в тобі.
— Вдові не можна без перцю,— неждано посмутніла вона.— Ви самі наріжете хліба?
— Та ріж ти.
Вона взяла в руку буханець і, не прикладаючи до грудей, почала незручно різати.
Туровець не витримав:
— Чого ти не прикладаєш хліб до грудей, як і мати моя різала? Так він смачнішим здається.
— Як не вгодно вам, ріжте самі! — поклала перед ним ніж і хліб.
Він з подивом побачив у її очах, у їхньому півсні причавлений біль. Чим же він міг образити її? Чи це колишня робота якогось дурня?
— Може, в тебе груди болять? — спитав із співчуттям.
— Мовчіть про них, бо прожену і вас,— засичала вдова, а на хаті вже зі сну зірвався лелечий клекіт.
XIII
Розвалювалась темрява, з-під неї виходила земля, вибігала вода і вилітав жайворонок. Ах, як йому, провісникові весни, хотілося скоріше побачити сонце і поєднати в доброму звучанні землю і небо. Долетівши до середини між ними, він повис у досвіті, дрібно-дрібно затріпотів ще вогкими з туманцем крильцями, вдарив у невидимі цимбали та й пролляв, ще й розбризкав струмок срібла і зачарував ним ще сизе небо, ще чорну землю і свою сіреньку дрібну жіночку, що пригрілася грудьми до борозни і втішалась — який у неї славний муж, і думала, які в них у житечку виростуть гарні та співучі дітки. Їй теж хотілося злетіти в небо, покупатись у тому сріблі, що видобував чоловік, та мала земні турботи: отут у борозенці треба будувати гніздечко, і так будувати, щоб не помітила їх ні людина, ні злодійкувата сорока, ні отой яструб, що два дні сумовито виквилював над цим полем, не давав мужу співати, а їй зносити в дзьобику те, що люди називають будівельним матеріалом.
Отак із жайворонка й почався невеселий райок Туровця. Коли він не був головою, то більше міг прислухатися до птиці і степу, до води і лісу. А тепер було стільки клопоту, потрібного й непотрібного, що більше вже думалося не про красу природи, а про господарчу потрібність її: коли б уже дощ пішов чи випала погода на сінокіс. Ось так різне нікольство день за днем і вимолочує з тебе душевність. А що ж говорити про тих, хто навіки прив’язав себе до одного столу чи стільця? Як їм потрібний цей жайворонок чи той заєць, на якого тепер, немов ординці, накинулись усі, кому не ліньки вбивати живність. І скоро будемо мати собі того зайця тільки в казках, а не в лісі. Жайворонку любий, чи не видно там з високості, яка до нас іде погода? Може, справді вже весна переважить зиму і дідуга мороз не забреде на беззахисні сходи? Та не про це говорять минулі роки. Він вергав їх у пам’яті, наче каміння, і не знаходив відради, і стишував кроки, бо як погляне сівачам у вічі? Ховай їх від людей, а вони, проклинаючи тебе, поховають, а не посіють зерно.
Кахикання позаду хльоснуло, мов батогом. Туровець оглянувся. До нього поспішав Хворостенко, несучи на підрешітку обличчя урожай ластовиння і заклопотаності. Теж не проспить зайвої години. Хоча міг би. Ще чорти навкулачки не б’ються, як він схоплюється на ноги і до ночі не має спочинку ні його плоскоступ’я, ні його підлеглі.
— Ну що? — питає він голосом і підмороженою зеленню очей, у яких і за якими стоять ображена гордість, недовіра і причавлена злість.— Прочумрався після вчорашнього?
— Де там, чад заліг у голові. Ви ж іще звечора збиралися в область. Чом не поїхали?
Хворостенко звів товсті повіки, до яких не добрались коноплини ластовиння, щось невиразне буркнув і посварився куцим пальцем не то на голову, не то на вінець сонця, що саме вималювався на блакитнаво-рожевім з прозеленню полотні неба.
— А ти, хитрий дядьку, не догадуєшся, чого я не поїхав?
— Звідки вже нам таку догадливість мати.
— Не люблю, коли ти починаєш просторікувати. А не поїхав я знову-таки через тебе.
— Так полюбляєте мене?
— Усе насмішечки виколупуєш? — Хворостенко набичився.— А коли хочеш, то й любов треба теж перевіряти щодня,— і гіркота пішла по душі, бо згадав свою дружину.— От погарикались, переїлись ми вчора з тобою, одначе все вирішили про сівбу, зібравсь я в дорогу, та в голову вдарила думка: а що буде тут, коли я буду там? — він тицьнув пальцем на окраєць сонця, зітхнув.— І вирішив залишитись тут. Але щойно дзвонили, що обов’язково маю бути там. Хоча й жаль, та сівбу розпочнеш без мене.
— Для чого тільки цей поспіх? Земля ж іще сонця не напилася, і родить вона один раз на рік.
— О, знову за рибу гроші! Знову дрібновласницькі пережитки!
Вони підійшли до колгоспного подвір’я, де саме про щось тихенько говорили насуплені сівачі. Побачивши Туровця і Хворостенка, вони одразу ж примовкли.
— Стоять неначе змовники,— насторожився Хворостенко, зупинився біля воріт і тихцем запитав Туровця: — Ти часом не підігрівав їхні настрої?
— Я не знаю, як свої охолодити.
— А чого ж вони такі? — повів головою на сівачів.
— Ви ж забрали в них радість. Учора ще були господарями, а сьогодні почувають себе гірше за поденщиків, бо мають убивати свою ж працю, своє зерно.
— Не мели зайвини. Зрештою, коли й пропаде щось, то пересіємо!
Туровець прошив його недобрим поглядом:
— Пересіємо? Але чим? Насінням третього класу, відвійками, мишоїдом? Отак і вбили ви радість весни, надії літа, тільки залишили страх перед зимою.
— І все одно сіяти будемо! Я не вірю в твої прогнози! У свої вірю!
Рішуче пішов до сівачів і недовірливо запитав:
— Ви орати чи сіяти зібралися?
— Та сіяти, коли велять,— неохоче обізвався Василь Романишин.— Тільки не знаємо, кому це треба?
Хворостенко впиляв у нього звужені очі, бо треба одразу підрізати бунтарську стихію.
— Що ви хочете цим галагаганням сказати? — націдив підозри в кожне слово.
— Та нічого, коли не здогадались,— поглянув Романишин на свої великі, мов коряки, руки й сказав не Хворостенку, а комусь невидимому: — Отак наша сила через декого і проростає безсиллям.
У Хворостенка на підрешітку обличчя вискочили завбільшки з горобенята жовна.
— Ваш син учиться в інституті?
— Вчиться.
— То глядіть, щоб через такого батька не захурчало за ним.
Обличчя Романишина стало вапняковим, а Хворостенко, підкинувши людині їжака під мозок, обернувся і пішов до Туровця.
— То скільки маємо сьогодні засіяти?
— Ви ж записали: сто сорок гектарів.
— А якби ще накинути десяток гектарів? Уявляєш, як би ми но району прогриміли?
— Постараємось.
— Оце ділова розмова,— аж розпогодився, вписав у папір нову цифру і довірливо сказав: — Так уже хочеться захопити перше, принаймні друге, місце у зведенні! Преміальне! Ну, тепер їду туди,— тицьнув пальцем уже на все сонце,— із спокійною душею.
Коли за Хворостенком забриніли дощані ворота, сіячі обступили Туровця.
— То що, Максиме Павловичу, є наказ згноїти зерно в землі? — запитав золотовусий Саливон Литвинчук.— Коли є, то чого наш дядько не зробить: навіть зерно занапастить, а за це йому ще й паличку — трудодень — запишуть, то й плач, дядьку, за хлібом і радій паличці чи спирайся на неї, як старець на костур.
(Продовження на наступній сторінці)