— Про костур, Саливоне, ви даремне заговорили,— сказав Туровець.— Про інше нам треба громадою говорити і думати.
— От, ідучи сюди, я свіжу сорочку одягнув, діточок, поцілував і мало не заплакав,— обізвавсь ошатний Дорохтей Грицай,— Бо йду наче не сіяти, а ховати когось.
— І кому б це втолкувати, що ми хоч і гречкосії, але люди державні, а не казенні?
— Може, Максиме Павловичу, почекаємо з сівбою?
— А за це Максима Павловича і візьмуть за шкірку, та так візьмуть, аби тільки витримав. Ситуація!
Печаль житніх степів стояла в очах хліборобів, і вони ніяк не могли збагнути, для чого їм треба було поховати свою святиню — зерно. Звісно, графік є графіком, але ж і їм, і державі головне мати не графік, а хліб. Навряд чи той, хто поперед батька вихоплюється з цими графіками, сіяв колись хліб.
— Що ж робити, Максиме Павловичу?
— Досить галайкотіти, бо наше діло теляче: що скажуть, те й капай,— обізвався Омелян Безкоровайний.
— Ви б краще йшли до церкви, аніж галакати про телячі діла,— розсердився Туровець.
— І піду! — закусив вудила Омелян.— Все буду ближче до бога!
Омелян, розмахуючи клешнястими руками, пішов до воріт, а Туровець звернувся до сівачів:
— От і дожились ми до того дня, коли наче й сіяти треба, але й не можна сіяти.
— Та в папірець,— підказав хтось збоку.
— Але не в усякому папірці є державний інтерес. То зробимо так, вийдем у поле і зерно вивезем, складем при дорозі, а сівалки пустимо по ріллі порожніми. Хто не придивиться, подумає, що ми конаємо графік.
Люди мовчазно скинули очі на Туровця, освітили його своєю тривогою, вдячністю, і тільки хитрий Грицай поліз до потилиці й запитав сам себе:
— А що потім буде з нашими озаддями?
На подвір’ї вибухнув регіт, не сміявся лише Грицай, і його втішив Литвинчук:
— Ти краще думай не про казенне місце, а про голову...
Це був перший день у його хліборобському житті, коли він не міг дивитися на сівбу, яку можна було назвати злочином. Це вже залежало від того, хто як розуміє життя і суд над ним. Утомлений душею, він пішов не на поле, а в ліси, де очеретяний плетінь затишно обкільцював пасіку і бортяницю. Тут між двостінними вуликами орудували дід Володимир і Соломія Громишина. Вони, окутані пахучим димом, саме ворожили біля безматочної сім’ї — приєднували до неї з другого вулика неклеус*. Робота була пильна, Максим не наважився порушити її навіть словом.
А довкола, за своїми законами, ішло медвяне життя. Одні бджоли, мов крихітки сонця, несли у вулики першу поживу з ліщини, другі збирались у громади на жолобчастих дошках поїлок, і добре гудіння, здавалося, погойдувало ліс і оту хатку, що всередині пахла цвітом і медом, а зісподу обзивалася неспокоєм джерельця. Нарешті безматочна сім’я має нову господиню. Пасічник закриває вулик і наказує йому:
— Живи!
Тепер можна й запитати, як живе старий.
— Та нічого — перебули зиму,— і радісно повідомив: — Вже скоро й медуниця зацвіте.
— Підсівати щось думаєте?
— Буркун і шалфей. Пришли нам коні через тиждень. Самі посіємо.
— А що зараз маєте робити?
— Вибраковувати непотрібні та старі рамки, бо в старих дрібніють соти, а через те дрібніє бджола.
І тече тиха, як весняна година, розмова з господарчими клопотами, з добрими згадками, приколисує його більші турботи і завтрашні чвари. Він теж, як не вхопить хапун, після свого середньоліття, подасться у пасічники. Та ні, це тільки думка летюча, спересердя на тих, що в графіки, як у кайдани, забивають землю. А життя він мав і мав неспокійне, звик до цього і крутитиметься в ньому, якщо не вхопить хапун. Ох, той проклятий із казки хапун...
Утрьох вони пішли до хати, під якою здригалося і зітхало серце джерельця. Туровець зачудовано став на те місце, під яким озивалась вода.
— Володимире Гнатовичу, а взимку вона ущухає?
— Ні, невгавуще воно: круглий рік гомонить, нуртує, утішає старого.
— І спати не дає?
— Тільки навесні, саме тоді, коли в небі журавлі закурличуть. Чи це дружба між ними? А так воно спокійне у мене, як дитя, що бавиться саме з собою.
— Глядіть, це дитя ще хату знесе вам.
— Як не знесе її лиха людина, то джерело не знесе. Соломіє, ти, може, заглянеш у піч?
Жінка метнулась до печі, потім почала накривати стіл і знову різала хліб не біля грудей, а в руці. Він ніби й не бачив цього, порпаючись у дідовій бібліотеці.
— Ти нічого не збираєшся у ній забороняти? — примружився старий.
— Або що?
— Хворостенко хотів заборонити усіх поміщицьких письменників.
— Це яких саме?
— Почав з Тургенєва...
От і знову надщербилась рівновага, знову насунувся на очі завтрашній день: куди тільки він поверне його? А в розчинене вікно на пахощі меду зліталися бджоли, сідали на щільник, на дідові руки, а за вікном потріскували, зітхали берези і висипали зі свіжих шпарин солодкі сльози. А за березами важніли хмари, не знаючи, куди занести дощ. Тут вічність дивилась людині у вічі, і добріли вони.
* * *
Увечері аж з області подзвонив Хворостенко.
— Так що воно і як у тебе?
— Усе чин чином.
— Говори мені не фольклором, а діловою цифрою. Скільки засіяли га?
— Сто п’ятдесят чотири і двадцять п’ять соток,— відповів, не моргнувши оком.
— Скільки?! — не повірив спочатку.— Молодці! Вписую в папір сто п’ятдесят чотири без соток.
— А чого ж без них? — виявив невдоволення Туровець.
— Округлюю! Отже, ми по району дали найбільше! Ні, старина, із тебе ще будуть люди, коли подолаєш селянську стихію. Бери її за горло, інакше вона придовбнить твою голову.
— Може,— погодився Туровець, повісив трубку і засміявся: ніколи не доводилося так вискакувати в передові.
Цього ж вечора, не в силі приховати зловтіхи, Артемон Васюта на якомусь задрипаному грузовику добирався в район. Міг би гайнути й на своєму жеребі, але тоді б Туровець одразу догадався, хто подав сигнал. Хіба ж Васюта не знає, що сигнал має повзти тихо, як вуж, а жалити може й з громом? Тепер за обман і зрив посівної Туровець аж загуркоче зі свого стільця. От хто тільки змоститься на ньому? Якось не зумів він, Артемон, згуртувати навколо себе людей. Одначе рідня, горілка і товариш Хворостенко повинні допомогти. Тоді він не буде таким дурнем, як Туровець, тоді, як скажуть, він і на водохреща організує сівбу. От якби тільки знову Туровцю не допоміг орден Червоного Прапора.
Розплатившись з водієм, Артемон бадьоро попрямував до Хворостенка, який всюди ратував за комунальні квартири і вигоди, але сам чомусь жив без цих вигод в одноповерховому, обвитому диким виноградом будиночку. На делікатний стукіт Артемона за дверима весело задріботіли чиїсь черевички, і на поріг розгонисто винесла копичку неприкритого волосся, напівприкриті груди і чортенята в очах насмішкувата Хворостенкова жінка, якій господар не довіряв ні у видатках, ні в любові. Еге ж, маючи таку жінку, небезпечно їздити у відрядження.
— Добрий вечір, Броніславо Михайлівно,— шанобливо вклоняється Артемон, і по його ятаганистих щелепах проходять лінії догідливості.
Броніслава Михайлівна відкидає назад гнучкий стан і копичку волосся.
— Це ти, Васюто? — питається так, наче він щонайменше одягнув сорочку навиворіт.
— Хіба спочатку не впізнали?
— О, твої щелепи до смерті не забудеш! — не знати, чи хвалить вона щелепи, чи насміхається з усього нього. Але якби хвалила, то повинна б говорити про очі, брови, а не про те, чим жуєш. Хоча хто розбере їх, що мають у собі веселу польську кров? От, може, вона й очікує, щоб гість пригорнув її, а він стоїть як телепень і опасається отих чортенят, що викупуються в ополонках очей. У таких ополонках і втопитися можна.
— То спасибі вам за добру пам’ять,— бадьориться Васюта, а Броніслава Михайлівна починає сміятись. Її сміх йому більше подобається, аніж голос, від якого так і сподівайся якогось їжака.
— Ти приїхав до мого ортодокса? — анічутінку не жалує свого чоловіка, що, видно, в оселедцях більше розбирається, аніж в любові.
Та Васюти не підманиш такими вченими слівцями, і він говорить з гідністю:
— Я приїхав до нашого вельмишановного Костянтина Прокоповича. Вони тепер спочивають чи бодрствують?
— Вони оце були присутні, але зараз відсутні,— почала говорити в тон Васюті, але відразу пирснула, розсипала сміх по всьому подвір’ї, збудила ним у сусідській голуб’ятні голубів і прислухалась до них.— Воркують!
— А що ж їм робити, коли мають у житті не клопоти, а саму любов,— кинув наздогад буряків слівце: може, Броніслава Михайлівна і вчепиться за цю ниточку, тоді й він посміливішає, і хто ще зна, яка буде торгівля у Хворостенка, а які прибутки в нього?
Та Броніслава Михайлівна не вхопилася за цю ниточку, а запитала:
— Що ж у вас?
— Маю справу до Костянтина Прокоповича.
— Термінову? — споважніла вона.
— Дуже!
— Мені можна довірити її?
— Та звісно, Броніславо Михайлівно, бо ж ви і Костянтин Прокопович — це одно.
(Продовження на наступній сторінці)