— Чула! — мало не зойкнула, бо ж про Лелеку не раз згадував Івась. — А де ж?.. — питає і питати боїться, і так холоне, аж зашпори заходять.
— Послав мене сказати тобі, що живий. От я і кажу це, — напівжартома уклонився дівчині.
— Що з ним?! Порубок споважнів:
— Поранений, Яринко. Рана не страшна, та поки що до тебе приїхати не зможе. А жаль.
— Тоді я до нього!
— Коли ж ти?
— Зараз же! Заразі
— Оце так, — знизав плечима Лелека. — Вже ніби і ніч надворі. Та дівчина наче не почула про ніч. ''
— Сідай, Дмитре, в човен. Я його зіпхну і сама буду веслувати.
— А чому не я?
— Я тихіше гребтиму.
— Греби, коли тобі так хочеться, — наче образився парубок. ~ Куди ж його поранено?
— В ногу. Сідай. Човна, однак, я зіпхну. Через хвилину Ярина так гребла, що човен рибиною летів по воді, за веслом розкришувалась і кружляла зоряна перга...
XIII
І знову спекотне марево, золота утома степів. На зачерствілих, потрісканих долонях земля простягнула людині щедрі чаші врожаю і вже притомилася тримати їх; притомився і колос та й, не дочекавшись жнивовиці, у печалі почав накрапати сльозою. Давно вже так не стрічалися колос і людина.
Скільки не йдеш — і перед тобою, і за тобою плачуть степи. Зрідка зблисне серп-другий, майне жіноча хустина, самотньо забовваніє полукіпок — і знову смуток колосся, смуток волоття і дрімливі, з бджолою вії соняшників. Стоять вони плече в плече, тримають у пазухах дитячі голівки і дивляться тільки на схід.
І вони, мов соняшники, йдуть тільки на схід, а прислухаються до всіх сторін світу.
— Який урожай усюди! Море! — зупиняється Кириленко, втоплює руки в пшеницю, втоплює в колосся змарніле, перепечене обличчя, а далі питає Данила: — Бачиш, голово?
— Хто ж такого не бачить? Хіба що тільки війна.
— Бо вона сліпа, — в задумі каже Ромашов і перебирав пальцями сині квіти — сині вогники Петрового батога. — Яка спека, а йому хоч би що.
Кириленко випростався, кинув погляд уперед:
— А он, голово, двох красунь із серпами примітив? Чи тобі, як жонатому, це ні до чого?
Данило ще в залізнично-шляховому полку сказав, що він одружений, — це для того, щоб не докучали йому легковажними розмовами та історійками про дівчат, молодиць і вдовиць.
— І дівчат із серпами примітив. Не дівчата — тополі.
— Не одна тепер у самоті стане тополею, бо переб'ють нашого брата за цю прокляту війну... — похнюпився Кириленко, хоча й не належав до тих, яких звуть кисліями, потім із вузької гінної дороги він повертає на стерні до двох молодесеньких жниць, що мають 'гарний, ледь-ледь скісний розріз очей, здивовані брови одроду та свіжу ятрань уст. І спека, і війна не перепалили їх. Тільки на одну лягла вечорова смага, а друга, молодша, наче з самого ранку вродилася.
— Драстуйте, сестрички! — приязно вітається Кириленко.
У дівчат здригаються вуста, здригається сонце на серпах.
— Драстуйте й вам, — випростуються, поправляють коси і намагаються посміхнутися, та їхні посмішки одразу ж і гаснуть у тінях жалів. Хто їх тільки не має тепер?
— Жнивуєте?
— Не жнивуємо — горюємо, — каже старша. — Вона кладе серп на такі червоно вишиті квіти плеча, що, здається, з них от-от капне кров.
— Горюєте? — не знати для чого перепитує Кириленко і теж сумнішає.
— А як же інакше, коли таке робиться... Коли вже стільки не вернеться з війни і коли завдовіли села. Видать, усе добре на світі покинуло нас, — затремтів голос, затремтів і серп на квітах, і краплина крові відділилася од них.
— Усе добре ще навернеться до нас, неодмінно повернеться, — хоче якось втішити сестер Данило.
— Коли б то так, — вірить — не вірить дівчина, і така невимовна туга стоїть у її очах-волошках, ніби їх зсередини торкнувся серп і кинув на синь сивину відцвітань.
Ох ці зустрічі-прощання, та жіноча, та дівоча туга сорок першого року. Де ще вона такою була? Не забудь її, не забудь її...
— До вашого села далеко? — з потаємною надією питається Кириленко і перекладає з плеча на плече гвинтівку.
— Кілометрів з чотири буде, — запинаючись, відповідає меншенька і соромливо прикриває рукою розріз блузки, яку підіймав хвилька незайманих грудей.
— Німці стоять у селі?
— Стояти — не стоять, а заскакують по харчі. Вони з чужої комори хліба не жаліють.
— Коли б тільки хліба.
— У вас водичка е? Дайте напитися.
Старша сестра рівно, справді, як тополя, йде до полукіпка, дістає із затінку косарську баньку, заткнуту не чопом, а яблуком, дістає білий вузлик з харчами і несе бійцям.
— Напийтесь. А ще візьміть у дорогу. Знали б, що стрінемо вас, щось би смачніше захопили а дому.
— Спасибі, любі. — Кириленко враз сторожко повертає голову; попереду заскрипіли колеса.
— То, здається, Євдоким Гуржій кудись поспішав, — ставши навшпиньки, пізнає односельця молодша сестра, на її точених литочках стерня залишила подряпини і краплини крові.
На дорогу виїжджав скрипучий парокінний вів, ва ньому похитується кощавий дядько, літа йому пригнули плечі і попелом сивини пригасили похнюплений вогник борідки. Побачивши військових, чолов'яга відіймав над головою солом'яного бриля, притримує коні і понуро вітається. На возі ні рубля, ні мотузків, видно, не жнивувати зібрався чоловік.
— Далеко, дядечку? — питаються дівчата.
— Куди в таке врем'я далеко заїдеш? Хіба що до костомахи, — ніби сам собі каже чоловік.
— Так і до неї тепер рукою подати. Посусідились, можна сказати, — і на його жовтих білках лихоманяться зелені кислички очей.
— У містечко на базар погнала жінка. Хоча який тепер базар? Дурна баба, дурна і пісня її. Аякже. Та мусиш слухати, коли маєш у хаті не господиню, а ґвалт на все село і два хутори.
Дівчата багатозначно переглянулися між собою, а дядько Євдоким продовжує:
— Оце ж запасливі жінки щось таки мають у господі, а в моєї завжди по хаті ненаситне помело підмітає добро. Ось і зараз: хоч би тобі дрібок солі був. А як без неї проживеш? То й послала моя безклепка до міста. — Далі торкається потилиці й пояснює: — При новій власті зовсім без солі живемо. Аякже. То дехто домудрувався мінеральне добриво розводити водою і цією колотухою засмачувати їжу.
— Це правда? — вражено вирвалось у Данила.
— А чого ж мені брехати? Я ж не якийсь... Істинну правду кажу.
— Так це ж отрута!
— Коли нема солі, то й отруту мусить уживати чоловік. Авжеж.
— Як воно в селі? — питається Кириленко. — Не чіпає нова влада.?
У неспокійних очах дядька Євдокима забився переляк, він пригасив його половою вигорілих вій.
— Та ще не чіпають. Ми нікому нічого, то й нам поки що нічого. Аякже.
— То ви нікому нічого? — від; несподіванки аж розгублюється лейтенант.
— А ще ми можемо зробити, коли таке життя: що тьху, що життя — все одно. — Дядько Євдоким не то тьхукає, не то зітхає і вже починає ніби виправдовуватися; — Аби я мав хоч три голови, то менше думав би про одну. Еге ж! Но! — І вже кидає мішок з-зa плеча: — А вам, хлопці, не совітую при оружії іти, бо тепер недовго до гріха. Кидайте свої залізки — і десь приставайте в прийми, бо воно вже так... Що!
— Ми нікому нічого... — оторопіло, обурено повторює Кириленко слова дядечка. — Чи хитрує оцей обережненький, чи так і думає прожити, немов жук у трухлявиці?
— Його нелегко розкусити: ото завжди такий, кручений-верчений... Аякже, — насмішкувато повела поглядом старша сестра. — тепер аж колотиться від страху. Ви ж у село не йдіть, бо зараз може бути.
— Еге ж, не йдіть, — з жалем повторює молодша, і шарів, і віками вій прикривав очі, бо з неї не зводить зачарованого погляду притихлий Ромашов.
— Як тебе, дівчино, звати? — устами питає він.
— Олесею, — ще більше паленіє дівчина.
— Як залишуся живим, неодмінно повернусь у ваше село.
— Повертайтесь... Ми вас будемо ждати, — і зітхнула, і ніяково поглянула на сестру: чи не почула та її перших слів до хлопця.
Воїни прощаються з жницями і знову глухими дорогами йдуть па схід, ідуть золотом степів у югу стенів, у смуток пшениць, у передзвін соняшників і сиву безнадію полину. Коли ж обізветься хоч гарматний грім? Та замість нього здалеку чують свинячий вереск.
— Теж хтось у містечко базарювати їде, — каже Ромашов. Він зупинився, для чогось оглянувся, і гарна посмішка затремтіла на його потрісканих устах.
— Кого ж це згадує хлопчак? — добродушно шпигає Кириленко. — її чи навождення?
— Навождення.
— Славна доля комусь росте, як не обездолить її час..., І неждано, минаючи похилу хвилю високих соняшників, вони натикаються на німців, що примостили машину біля стіни соняхів. Двоє з них весело пораються біля забитого підсвинка, а третій, з автоматом на шиї, розстеляє рябий брезент, який має правити за стіл.
(Продовження на наступній сторінці)