К в і т к а. На афіші нема одміни? Я страшенно злякався...
К в я т к о в с ь к а. Чого? Що сталося?
К в і т к а. Могли спізнитись... Ох, борони боже! Не спізнились?
К в я т к о в с ь к а. Ні, ні... Як тільки ви, друже мій, змінились! Голубчику, як я вам рада, як рада! Слабі були?
К в і т к а. Кажуть... голова боліла... я й постригся... І знаєте, для чого? (На вухо). Щоб не брехали, що у мене ріжки. Брехня, брехня! У мене тут чисто, а там (на серце) порожньо! (Оглядається). Вам можна хоч трішечки вірити?
К в я т к о в с ь к а. Можна, можна! Я вас так... З вашими листами і спала, їх до серця пригортала, колисала, як дитину, — замість вас, мого голуба...
К в і т к а. Не голуба, ні! Яструба, кондора, грифа! Я голубів ненавиджу: дурна птиця, навіки дурна! Голубка по чужих кублах літа, а він тільки крутиться та гуде... Тпху, противний!
К в я т к о в с ь к а. Не всі голубки похожі на вашу: єсть такі, мій соколе, що за милого самі себе вбивають... Тільки на таких не вважа сокіл... Ох, я б моє серце покраяла для пана!
К в і т к а. Для мене? Для мене тільки самого? Не вірю!
К в я т к о в с ь к а. Присягаюсь, мій ріднесенький!
К в і т к а. Не вірю, не вірю! Знов ошукання, знов зрада! А перші де? їх багато, багато?
К в я т к о в с ь к а. Нікого не було; я ще... манесенька...
К в і т к а. Одна тільки вірна була... на цілім світі... та й та... Ми її побачимо?
К в я т к о в с ь к а. Побачимо... Та цур її й згадувати: таке золоте серце занехаяла! Я б із пам'яті її викинула, коли втекла і проміняла на не знать кого...
К в і т к а (хапа її за руку). Проміняла? Таки проміняла, то правда? Ух, як весело, як весело! Слухайте, як серце б'ється. А знаєте чого?
К в я т к о в с ь к а. Не знаю, мій друже!
К в і т к а. Помсти жде; радіє помсті! О, нема нічого солодшого в світі за помсту... Такої втіхи ніхто й ворогу не придумає...
К в я т к о в с ь к а. А я б залишила... погребала б і помстою!.. Чи ви її, може, ще кохаєте?
К в і т к а (спалахнув). Ненавиджу, ненавиджу! От би як її пошматував на кавалки! (Рве рукавичку). Тільки в мене од того голова ще болить і серце... Серце — воно теж дурне: все болить і ниє по тій. А, коли б її побачити! (Дико). З ним побачити! (Б'є кулаком об стіл).
К в я т к о в с ь к а (злякано). Що ви? Заспокойтесь! Почують!.. Ходім краще у ложу зі мною; ходім, будемо дивитись...
К в і т к а. Ходім, ходім! А, моя єдина! Друже мій, який я нещасний! (Стоїть нерухомо, болісно).
К в я т к о в с ь к а. Ходім, ходім, серце! Ви й шляпу забули... (Подає йому). Ходім, там хоч трохи розважитесь! (Уводить).
В И Х І Д VІ
Маринка і Жалівницький.
М а р и н к а (веде за руку Жалівницького). Серденько, я зараз підслухала, що клакери змовлялись шикать Марусі.
Ж а л і в н и ц ь к и й. Невже? Така підлість? І це Квятковська! І знайшлись такі гаспиди, щоб їй підслужитись!
М а р и н к а. Що тут робить? Борони боже, як Маруся почує: це ж уб'є її, — вона й без того слаба!
Ж а л і в н и ц ь к и й. Уб'є, уб'є!.. Сказать зараз Безродному: у його є багато прихильників з чесної молоді, вони спинять... Послать деяких наших... Я біжу!.. (Побіг).
М а р и н к а. У мене душі нема... Одведи, мати божа!
В И Х І Д VII
Маринка і Лучицька.
Л у ч и ц ь к а (входить). Тут Котенка нема?
М а р и н к а. Ні, тільки я! Сідайте тут, одпочиньте: ви сьогодні надто бліді...
Л у ч и ц ь к а (сідає тяжко коло столу). Неможеться щось, моя квіточко; сили щодня никнуть та никнуть... Чую, що берега вже пустилась...
М а р и н к а. Ріднесенька! Голубонька! Полічіться, одпочиньте! Ви ж не шануєте здоров'я свого: так грати, як ви, рвучи серце, точачи кров, надриваючи жили, і без відпочинку... Для чого ж то? Так же вас ненадовго стане!
Л у ч и ц ь к а. Просять, молять. Так лучше ж останні сили оддати другим на користь, ніж не знать нащо їх берегти. Мені ж самій, чим швидше їх витрачу, тим більше утіхи.
М а р и н к а. А для нас бідних, що готові життя своє за вас положити, невже і для нас не захочете поберегти свої сили?
Л у ч и ц ь к а. Ви — мої друзі. А хіба друг захоче нав'язать другу життя, коли воно дає йому одні муки? А я, Маринко, несу такі катування, такі... ах! І нема їм просвітку, нема забуття од них на хвилину... І така нудьга, така туга, надто сьогодні, що валить мене з ніг і хита, мов билину...
М а р и н к а. Чим же ви тужите, моя зіронько? По чім? Чи по кім?
Л у ч и ц ь к а (пригортається). Ох, дитино моя, кохана моя, тобі тільки правду скажу: по ньому, все по ньому! Люблю я його, кохаю... І те кохання отрутою ввійшло в мою кров, і палить серце, і точить силу... І нема способу збутись тієї отрути! І знаєш, я й не хотіла б навіть її збутись: така мука і боліч — єдина мені на світі втіха й розвага... Не знаю, чи я вже такою рабою вродилась, чи я, як собака та, звикла до бійки, а й за батогом мені скучно... І чим більше отут наболить, тим більше дарую і готова сама у його опрощення просити! Ах, яка я сама собі низька і яка я нещасна!
М а р и н к а. Господи! Та як же жаліти, кохати того, хто вигнав, хто таку публіку зробив?
Л у ч и ц ь к а. Бачиш, що можна: сили нема розлюбити! Він мене страшенно образив, приревнував, але хто ревнує, той кохає... Я нічого не відаю, що з ним сталося, де він? Мучусь, катуюсь і чую, що й в моїм серці росте та сама рвія, за яку я його осудила... Це вкінець мене сушить... Я навіть хотіла сьогодні одпроситись: у мене передчуття якесь... Цілий день отут болить... (Показує на груди).
М а р и н к а. Так не надривайте себе, — хай Квятковська гра. Я покличу Юрія Савича чи Степана Івановича...
Л у ч и ц ь к а. Ні, ні не можна: перший спектакль. (Налива стакан води і бачить на столі бінокль. Бере, розгляда). Чий це? Стій! Це знайомий бінокль!
М а р и н к а. Може, Квятковської: вона тут була...
Л у ч и ц ь к а. Вона? А ще хто був?
М а р и н к а. Не бачила; її бачила, та й годі!
Л у ч и ц ь к а. Це не її бінокль, це мужеський... Стій, стій! Це бінокль мого Антося... його, його! Ось і ямочка... Я раз упустила... А! (Хапається за голову). Яким робом?! Се щось страшне!.. Ох, як мене кольнуло! (Хапається за груди).
М а р и н к а. Заспокойтесь, ріднесенька! Боже мій! Що з вами? Випийте води! (Подає), Бога ради! Не тривожтесь... Як зблідли!
Л у ч и ц ь к а. Він тут, тут! Ой!.. (Ламає руки). Маринко, рятуй мене! Він її коха! (Істерично рида).
М а р и н к а. Марусю! Господи! Що ж мені робити? Хто там?
Л у ч и ц ь к а. Не треба!.. Не клич!.. Нащо їм? Все їдно... Хоч би разом... Він тут!
В И Х І Д VIII
Ті ж і Безродний.
Б е з р о д н и й (вбіга). Що з Марією Іванівною? Істерика? (Маринці). Сказали? Довідалась?
М а р и н к а. Ні, тут друге: вона зовсім слаба...
Б е з р о д н и й. Так доктора зараз... Я Котенку скажу... Вам грать не можна. (В дверях). Господи, зглянься!
М а р и н к а. Нема, нема його! То здалося, прибачилось...
Л у ч и ц ь к а. Ах, яка мука! (Витира очі). Коли б кінець...
В И Х І Д IX
Ті ж і Безродний, доктор, Котенко.
Д о к т о р (з пузирком). Що таке? Що з вами, моя панійко? Нерви, знов розходилися нерви? (До Маринки). Потривожив хто? Збентежив?
М а р и н к а. Потривожились. (Метушиться, розтира, голову мочить і т. д.).
Д о к т о р. Ай, нещастя! (Дає краплі). Випийте! Я ж просив, я ж благав нічого не приймати до серця: спокій і сон, сон і спокій вам тільки потрібні... А тут мало тії сцени, яка вам в теперішнім стані — кат, а ви ще додаєте й свого! Ех, панове, не бережете ви її!
К о т е н к о (до Безродного). Що таке? Що скоїлось? Марусю, невже не будете грати? Погинув же я, погинув! Перший спектакль... все шкереберть піде... Марусю, рятуйте!
Л у ч и ц ь к а. Я сама розумію... Не вільна тільки в собі, Савичу... Я не жаліла ніколи для вас сил, ви знаєте...
К о т е н к о. Знаю, знаю, ви добра... у вас таке серце... Пожалійте... перший спектакль... Все від його... Повний збір... і одмінить!
Б е з р о д н и й. Може, Квятковська?
К о т е н к о (сердито). Що Квятковська? Ще мішається, торочить! Щоб скандал був! Публіка прийшла слухать Лучицьку... Ох, господи! Що ж мені чинити? Розор, розор! Нічим буде нещасним хористам платити... А діти мої, нещасні діти! (Утира очі).
Л у ч и ц ь к а. Заспокойтесь! Може ще... я зберу... останні сили...
Д о к т о р. По-моєму, ні! Смертельна ризика... (Дає ще краплі).
М а р и н к а. Бога ради!
Б е з р о д н и й (лама руки). Доб'ють, доб'ють!
К о т е н к о. Може б, хоч так: у двох діях з Богдана, а там — Квятковська... Щоб хоч побачила публіка... Я б водевіль перший дав... Одпочили б... Га? Марусю? Докторе! Рятуйте мене, рятуйте!
Л у ч и ц ь к а. Та мені трохи вже лучче... (Усміхнулась).
Д о к т о р. Слабе ще серце! (Держить за пульс).
К о т е н к о. Слухайте, — даю третину збору на хор.
Л у ч и ц ь к а. А! Ви знаєте, чим мене закупити! Вони справді страх як нуждаються... Надто при переїзді... Це їм велика підпомога! (Встає). Я граю. Мені легше... Тільки не давайте водевіля, а зразу: зразу ліпше.
К о т е н к о (цілує їй руки). Благодійко моя! Зараз лечу! Безродний, дзвінки! (Кричить у двері). На сцену всі! Починаємо!
Дзвінок.
Л у ч и ц ь к а (встає, хитається, спирається на доктора і на Маринку; доктор пожима плечима). Тут (на серце) ціле пекло, а я сміятись і жартувати йду!.. (Ледве руша).
Завіса хутко спада
(Продовження на наступній сторінці)