К о т е н к о. Уже знов? Яка ти чудна та нерозсудлива! Що ж я маю чинити, коли публіка кричить: "Подавай Лучицьку!" Мені її власною шкурою не учити: вона нам грошики дає, вона нас годує, значить, повинні ми її слухатись...
К в я т к о в с ь к а (вередливо). Ви перше не те кричали: ви не вважали на неї, не вважали на збори, а мені давали ролі, не спиняли мого розвитку.
К о т е н к о. Дурна ж ти: хіба тоді мені що боліло? Чужими боками можна боротись, а своїми дошкуля...
К в я т к о в с ь к а. Поки чужі боки були, так і дихати було вільно, а як прибрав до рук, так тільки про одного себе й дбаєш, зажера ненатлий!
К о т е н к о. Та не кричи, — от наказаніє! Ти б то уже грошей не любиш? Чим більше в касі, тим краще й тобі.
К в я т к о в с ь к а. Не хочу я грошей; я тобі ними в вічі жбурну.
К о т е н к о. А я підберу й заховаю.
К в я т к о в с ь к а. У, огидливий хапуга! За що я загубила свій вік молодий? (Плаче). Нащо віддала скарб свій дівочий?
К о т е н к о. Недержаний трохи...
К в я т к о в с ь к а. Що-о? Що? Та я тобі очі видеру!
К о т е н к.о (одступа). Но-но! Стій-бо! То я про себе...
К в я т к о в с ь к а. Про себе? Ну-ну, пожди! Ти щось починаєш знов подлювати? Поки оте кошеня не прибилося, поти й життя було!
К о т е н к о. Впроголодь...
К в я т к о в с ь к а. Не тобі тільки, кабанюці! А хористки? Не порався хіба з них талани робить? Га?
К о т е н к о. Ну, вже завела! Пішла згадувать... От напасть! От влопався!
К в я т к о в с ь к а. Не бійсь, так од мене не одчепишся! Може, я й сама тобі плюну межи очі, а доти не подарую свого! Знаю, знаю, певно, уже закортіло панії, яку за патли вигнали з двору? Заманулося сухотньої повії? Закохався у дохлу Лучицьку?
К о т е н к о. Та схаменись!.. (Одступа).
К в я т к о в с ь к а (напором). Мовчи! Бачу, бачу! Од того ти їй і потураєш! Перше, як гнав її, — то й незугарна, і неталановита, і приндя, а тепер уже й талан розшукав богорівний?
К о т е н к о. От злигався!.. Та що ти собі...
К в я т к о в с ь к а. Мовчи! Начитуєш? Начитуєш, як мені, поки не стала полюбовницею твоєю?
К о т е н к о. Та одсахнись! (Тіка).
К в я т к о в с ь к а. Мовчи! Начитуєш? У, як піймаю, — начитаю і я!
К о т е н к о. Та... що ти... (Тіка далі).
К в я т к о в с ь к а. Мовчи! Начитаю!
К о т е н к о (у дверях). Тпху! Сатано! Тікати, чисто тікати!
В И Х І Д ІІІ
Квятковська і Юркович.
Ю р к о в и ч (вбіга з галасом). Квіточко пишна! (Цілує руки). Уф, яка прелість! Як розцвіли, як розвернулись! Красуня, богиня! А очі, очі! Найкращі зірки з неба украли... І вас бог не кара?
К в я т к о в с ь к а (важко дише, хоче затаїть гнів). Кара, іменно кара, і кара жорстока.
Ю р к о в и ч. Я помолюся за вас... може, умилосердю небо...
К в я т к о в с ь к а. Ще більш розгніваєте: отакий грішник і буде молитись? Грішника візьми за адвоката, то й сама вскочиш у гріх, а я дитинка манесенька...
Ю р к о в и ч. Манесенька та гарнесенька! Ще ручку, ще й другу! (Цілує). Антик! Я страшенно вам рад, страшенно... І вся публіка... Я тепер уже рецензентом став...
К в я т к о в с ь к а. О?! Цяця! (Опанувавши себе).
Ю р к о в и ч. І Лучицька з вами?
К в я т к о в с ь к а. Та з нами ж... А вам уже тьохнуло серце?
Ю р к о в и ч. Байдуже! Вона актриса — правда; але я сподіваюсь вами тепер тішитись... Гомін дійшов і до нас.
К в я т к о в с ь к а. Не знаю, чи й побачите навіть мене: я тепер більше гуляю... От і сьогодні вільна.
Ю р к о в и ч. Яким робом? Перли не ховають, а показують...
К в я т к о в с ь к а. У нас тепер мода на Лучицьку, і мода найбільше у режисера.
Ю р к о в и ч. Що-о? Не розумію... Хіба єсть чого такого?
К в я т к о в с ь к а. Либонь... Бачите, я помарніла, стала незграбною, худесенькою, манесенькою... Он які руки стали тонюні!
Ю р к о в и ч (цілує вище ліктя). Уф, рученята у вас — аж пече, як торкнешся, як самий кращий єдваб! А самі... Та хай його маму мордує, отут зараз умру — і вас заарештують за душогубство.
К в я т к о в с ь к а. Бідненький Абрамочка! А заступатися за манюню будете?
Ю р к о в и ч. Дайте ножа... Ні, краще — серце, а я й сам візьму ножа і піду всіх різати!
К в я т к о в с ь к а (кокетує). А все-таки Лучицька...
Ю р к о в и ч. Але! Яким побитом вона знов у вас опинилась? Вона ж тоді, по сезоні, зараз повінчалась і поїхала, кинула трупу; ми і в газеті оповістили, і трошки сліз зронили... Я навіть за ті сльози взяв двадцять три карбованці...
К в я т к о в с ь к а. Ну, так ото... побрались і згинули з ока, а ми й забули: граємо собі... Я широко ступила... драматичні ролі взяла і жодної не впустила... Публіка мене прийма — страх, преса озивалась з захватом... А що то ви заспіваєте?
Ю р к о в и ч (наспівує). Кохаю, кохаю і буду кохати...
К в я т к о в с ь к а (заграє). Побачимо!.. Так ото ми й граємо спокійно; коли — геп! — на голову вигнана пані! Тут знайшлись приятелі, підняли на руки і понесли, як дурень торбу. Ну й пішла знов у моду...
Ю р к о в и ч. Цікаві новини! Так вигнав... Од чого? А я сьогодні, зараз, бачив самого Квітку...
К в я т к о в с ь к а (схопилась). Невже? Ви не жартуєте?
Ю р к о в и ч. Бачив, бачив! Спочатку навіть не пізнав його: худий, блідий став, низько пострижений... очі якісь гострі, нехороші... Каже, гарячку виніс...
К в я т к о в с ь к а. Бідний, нещасний!.. Він писав мені... Він мене вважа за найщирішого друга... Ми з ним в останні часи листувалися... Слухайте, приведіть мені його сюди зараз, хоч на хвилину... через бокові двері...
Ю р к о в и ч. Приведу, приведу. Тільки трошки...
К в я т к о в с ь к а (тупа ногою). Зараз, кажу; в ту ж мить! Ви мене не хочете слухатись?
Ю р к о в и ч. Біжу! Лечу! Слова моєї диви — закон! (Виходить в бокові двері і знову вертається). Уфі Яка цяцяна! Уф, яка жижа! (Здаля поцілунок). Сказюсь!
Квятковська тупає ногою; він зника.
К в я т к о в с ь к а (закрива двері). А! Приїхав! Не витерпів? Чи її тільки побачити, чи мене? В листах і до мене промовляв ласкаво і тепло... Побачимо! Ех, якби!.. Ласий шматочок! (Сіда перед дзеркалом). Треба, одначе, причепуритись... Бліда, здається? Проте нічого: від нудьги... Ще підпудритись! (Пудриться). От під очима легесенько підсинити! (Шука). В цього ідола і фарбів нема, тільки руда та сурик. (Підводить карандашем очі).
Г о л о с и (в середні двері). Можна?
К в я т к о в с ь к а (оправившись). Хто там?
Г о л о с и. Раби ваші.
К в я т к о в с ь к а. Які? Вірні чи невірні?
Г о л о с и. Вірні, незрадливі!
К в я т к о в с ь к а. Так увійдіть!
В И Х І Д IV
Квятковська і молодь.
"Сомнительна" молодь — юнаки перший, другий, третій та інші входять. Деякі убрані бідно, а інші в пенсне і в моноклях.
М о л о д ь. Вітаємо наше нове сонечко!
Ш и к а р н и й ю н а к. Привет тебе, приют желанный!
К в я т к о в с ь к а. Здрастуйте, здрастуйте! Ах, які молодці! Повиростали; вусики позначилися; очі зайнялися... З вами тепер страшно й шутковати...
П е р ш и й ю н а к. То на вас страшно й глянути — так погарнішали!
Д р у г и й ю н а к. Якою квіткою пишною стали!
Ш и к а р н и й ю н а к. Заманчивой грезою!
В с і. Вітаємо!
К в я т к о в с ь к а. Спасибі, друзі! Ви мене засоромили. Хвала од таких щирих юнацьких душ... збурює кров... Спасибі! Тільки навряд чи прийдеться покористуватись піддержкою такої славної, щирої молоді: мене чи й випустять? Лучицька все гра...
В с і. А ми будемо голосно правити пані Квятковську!
П е р ш и й ю н а к (тихо Квятковській). Аби контрамарки!
К в я т к о в с ь к а (йому тихо). Будуть! (Всім). Вас не послухають: Лучицька над режисером панує, — вона тут сила... А нас, бідних, затерли...
В с і. Ми за вас заступимось...
К в я т к о в с ь к а. Побачимо... І за слово спасибі! А Лучицька... бог з нею! (Зітха). І мене заїда та й других...
Д р у г и й ю н а к. Ми і Лучицьку осадимо.
Ш и к а р н и й ю н а к. Мы и сегодня ей подчеркнем!
В сі. Ще й як!
К в я т к о в с ь к а. Побачимо, які ви вірні раби! (Учувши легкий стук в бокові двері, здригнула і встала). А тепер гайда! Ані пари з вуст!
В с і. Щасливо! Головами наложимо! (Вийшли).
В И Х І Д V
Квятковська і Квітка, згодом Маринка.
К в і т к а (входить і кладе на стіл бінокль і рукавичку). Здрастуйте! Вона тут?
К в я т к о в с ь к а. Тут, тут... Як я рада вас бачити! Дайте надивитись на вас: так занудилась, так занудилась!
Квітка мовчки тисне їй руку.
Та хіба друзі так вітаються? Гай-гай! Ось як! (Обніма і цілує).
К в і т к а. Ой, ви не вкусите?
К в я т к о в с ь к а. Що ви?
К в і т к а. Тепер страшно... страшно... страшно! Тепер горлиці перевертаються в гадюк, тепер правда — мавпа, намазана мавпа з червоною покрасою... Ха-ха-ха! Бридота! Гидота! Ми її зараз побачимо! Ха-ха-ха! Весело! (Тре руки). Тільки треба, знаєте... (Переміняє тон). Тут стеля не впаде? Ні?
К в я т к о в с ь к а (збентежено). Ні, з якої б речі? Он які мури!
К в і т к а. І мурам не вірте!.. Славна у вас ця сукня... А що, як порветься і спаде? От будемо сміятись, а ви плакати... Правда, і я смішний, правда?
К в я т к о в с ь к а. О ні, ви славнесенький, а не смішний, — цяцяний!
(Продовження на наступній сторінці)