По обіді Сара вийшла в двір і почала нетерпляче чекати Естерку. Цілу ніч міркувала вона, як би це за допомогою Естерчиної матері сповістити свого сокола Петра про себе й дістати від нього звісточку. Це бажання, або ліпше сказати мрія, загорілося днів три тому в Сариній душі й тепер пекло її вогнем... А Естерка все не приходила! Чи, може, вона не зрозуміла її, а усміхалася й кивала головою просто так?
Уже посутеніло, й засмучена Сара зібралася була йти до своєї світлички, як нараз хтось несподівано шарпнув її за рукав.
Сара швидко оглянулась.
— Ой, це ти, Естерко? Чому так пізно? — кинулась вона до дівчинки.
— Не можна було... Хазяйка коло хвіртки сиділа... Я, як стемніло, перелізла через паркан.
— Вей мір! А мене ось-ось покличуть вечеряти. Що робити? Слухай! — вона вхопила дівчинку за руку й, одвівши її в далекий куток двору до халупки, де вже лягла темна пелена темряви, почала квапливо шепотіти, весь час тривожно озираючись навколо:
— Мені неодмінно треба побачитися з твоєю матір'ю. Дуже, дуже важлива справа! Розумієш?
Естерка вся перетворилася на слух і, широко розплющивши очі, мовчки кивала головою на знак того, що вона добре все затямила.
— Oй, яка важлива! — говорила Сара. — Там далеко-далеко, звідки привіз мене мій батько, є молодий єврей... жених мій... Розумієш? Тільки батько не хоче його нізащо... він бідний... То я хочу написати йому й послати нашому наймитові листа... він знає, де Абрум, він знайде його й передасть... Але, боронь боже, якщо батько дізнається, що я пишу йому. Ой мамеле, що мені тоді буде! Тоді все ферфал! Розумієш? Так треба, щоб і муха не знала, щоб і стіна не чула...
— Ой-ой, який секрет, розумію! — мало не задихнулася Естерка від хвилювання.
— Атож, атож! Так ось що: перекажи матері... нехай вона про це подумає і порадить, що робити? Або нехай вона спробує найняти якогось хлопа, щоб повіз листа мого в Лисянку, під Чигирин... Я не знаю, скільки миль туди... ми недовго їхали... та однаково, я нічого не пошкодую... Розумієш?
— Гіт, гіт! — кивнула головою Естерка й прожогом кинулася за ріг хати, почувши хазяйчин голос.
— Чого ти, Саро, до ночі стовбичиш тут? — незадоволено мовила Рухля. — А я тебе все жду вечеряти.
— Даруйте, мамо! — обняла Сара її за шию. — У світлиці душно, а тут так гарно, я задумалася і забула про вечерю.
— Ну-ну, тільки не задумуйся: цур їм, тим думкам!
Наступного дня, як посутеніло, Естерка постукала в паркан і через шпарину шепнула Сарі, що мати взялася за її справу, бо ладна заради неї перерватися, але що справа ця важка й коштуватиме багато грошей, і додала, нарешті, що коли мати знайде хлопа та обміркує гешефт, то тоді навідається...
Три дні до пізньої ночі просиджувала Сара в своєму дворику, попросивши дозволу в тітки й після вечері дихати годинку-другу чистим повітрям. Та все було марно:
ні Естерка, ні її мати не з'являлися ні в дворі, ні під парканом. Коли й третього дня ніхто не прийшов, Сару охопив одчай, і від цього вона, мабуть, злягла б у ліжко, якби четвертого дня зранку не з'явилася до її тітки з таким нетерпінням очікувана Естерчина мати.
Це трапилось під час сніданку, в присутності Сари.
Жебрачка сміливо ввійшла до світлиці й, не виявивши нічим, що вона знає Сару, звернулася до хазяйки, пропонуючи їй вигідний гешефт: якийсь економ, мовляв, привіз на базар добру вовняну пряжу в мітках і недорого править, то вона ладна сторгувати її для пані.
— А щоб я не помилилася, — додала вона, — то нехай вельможна пані дасть мені для взірця своєї нефарбованої вовни, я порівняю, котра пухнастіша й м'якша... нехай пані дасть ключі, я знаю, де в коморі лежить вовна.
Рухля гостро поглянула на жебрачку й відповіла їй пиховито:
— Ні, тобі я не довірю ключів, піду краще сама.
Жебрачка низько вклонилась і шанобливо,стала коло дверей, а як хазяйка грюкнула й сінешніми дверима, то вона, сміючись, звернулася до збентеженої й сторопілої Сари:
— Я так і знала, що ключів вона мені не дасть. Ну й гіт!
— Моя рідненька! — кинулась була до неї Сара, але єврейка спинила її рухом.
— Нехай панна сидить... на всякий випадок... так безпечніше... Я б і сама кинулась цілувати своїй благодійниці руки, та боюся... Ну, так слухай: мені Естерка все розповіла. Тільки важка це справа... Хто візьметься в таке пекло їхати? Хоч і хлоп, а все-таки свого життя йому шкода. Та ще й про таке подумай, моє райське яблучко, — треба вибрати вірну людину, щоб я її, як себе, знала, щоб вона, коли візьметься, хоч і за добрі гроші, то вже поїхала... Так, на галай-балай, усякий охоче погодиться, аби вхопити гроші... Ой-ой, ще й як погодиться, та тільки й за околицю не виїде, а сховає гроші за пазуху, і бувай здоровий, — щоб я мала стільки добра, коли брешу.
— То немає, виходить, вірного посланця? — засмучено спитала Сара.
— Чому немає? — мовила єврейка. — Якщо людина щось хоче знайти, то вона цілі дні шукає, поки не знайде. Є в мене вірний і чесний хлоп! Цяця... Ото я все й чекала його, а потім два дні умовляла. Боїться, каже, що це на той світ треба їхати.
— Вей мір! — сплеснула Сара в одчаї руками. — То що, він не погодився? Ой цуре, цуре!!
— Не побивайся, кралечко, — махнула рукою жебрачка, — я будь-кого умовлю... ой-ой, та ще як! І його умовила — дорого хоче, але якщо ти погодишся заплатити, то вже листа твого довезе.
— Скільки він хоче? — швидко спитала Сара.
— Ой багато! Ой гевулт, як багато!
— Скільки ж?
— Цілі дві сотні злотих!
— У мене грошей немає... Але за скільки можна продати оці перли? — і Сара квапливо зняла з шиї чотири разки рівних, великих, коштовних перлів і дала їх жебрачці.
— Ой-ой! — тихо скрикнула єврейка. — Ціле щастя, а не перли! Тільки от біда: важко на такий товар покупця знайти... Особливо мені, убогій: кожен подумає, що вкрала... Щоб я так на світі жила, якщо не подумає... мені і в руки страшно таке брати... Ой вей, а якщо довідаються? — і вона, боязко озираючись навколо, віддала перли Сарі.
— Ніхто, ніхто не довідається! Присягаюсь, як перед богом! — захвилювалася Сара.
— Ой і страшно, і шкода мені тебе, крулевно моя! Ну, тільки за перли більше не дадуть... коли нагально... як двадцять дукатів, шкода!..
— Продавай за скільки хочеш, аби тільки посланця завтра відрядити!
— Гіт, гіт! Будь спокійна!
У цей час рипнули двері в сінях. Жебрачка поквапно сховала перли за пазуху, шепнувши Сарі:
— Приготуй же листа. Увечері, як смеркне, я зайду. Коли тітка й жебрачка вирядились у містечко купувати вовну, Сара пішла до світлиці писати листи — одного вигаданому Абрумові, а другого — Петрові, але тут виникла перешкода. Як йому писати? Ні по-українському, ні по-польському вона не вміла, та й, крім того, не знала напевно, чи письменний Петро. Вона вирішила написати йому по-єврейському. Звичайно, він, одержавши такого листа, понесе його до єврея, і той прочитає йому й пояснить. Отже, треба так написати, щоб Петро зрозумів, у чому річ, а чужий щоб не міг уторопати, про що йде мова. Довго думала над змістом листа Сара й нарешті вирішила написати якнайкоротше: головне — повідомити Петра, де вона перебуває... а про все інше — то вже буде його клопіт...
Вона написала докладну Петрову адресу, а йому тільки таке: "Сара, Гершкова дочка, перебуває в містечку Кам'янці, на Дністрі, недалеко від Ямполя. Поспішай, а то загину".
Листа до Абрума вона заліпила воском і просила, передаючи його жебрачці, щоб посланець нізащо не віддавав його Петрові, а взяв би тільки від нього відписку, що той одержав свого листа. Якщо ж до посланця протягом трьох днів сам Абрум по листа не прийде, то щоб він листа цього привіз назад. А головне — хоч яку-небудь записочку від Петра, на доказ того, що посланець справді був у Малій Лисянці, — це найголовніше.
Наступного дня рано-вранці єврейка зайшла знову до Рухлі сказати, що продавець погодився й жде її на базарі. Сара випросилась теж прогулятися разом з ними в містечко. Вибравши хвилину, коли тітка розраховувалася з продавцем за вовну, Естерчина мати шепнула Сарі, що все зроблено так, як вони умовились. Від радості бідолашній Сарі забило дух, і вона мало не впала: на щастя, в крамниці, біля якої вони стояли, була холодна вода, і вона швидко вгамувала незвичайне хвилювання, яке охопило ослаблий організм дівчини. Освіжившись водою, Сара сіла на лаві, блаженно усміхаючись, і нічого не чула й не помічала, що робилося навкруги. Все життя, все буття її було зосереджено тепер на одній думці: "Через тиждень мій Петро про все довідається, через два може бути тут... а в мене обіцяного строку, мабуть, більше, як півроку. О господи, аби він тільки живий був!"
Сара так перехвилювалася, що, повернувшись додому, не вийшла навіть обідати. Стурбована тітка пішла була в спальню до небоги, але, побачивши, що вона спить, не схотіла її будити.
Сара вийшла з світлиці тільки надвечір.
Тітка кинулась розпитувати, як вона себе почуває, і коли Сара почала запевняти, що в неї нічого не болить, стара зміряла її недовірливим поглядом і спинила свої допитливі очі на Сариному обличчі, що палало як мак.
— Ой-ой! Якщо ти здорова, — сказала вона, — то повинна бути голодна, ти ж не обідала...
(Продовження на наступній сторінці)