— Слухай, Естерко, — звернулась вона до дівчинки. — Яка то фарба мідянка?
— Зелена, оно, як та шерсть, — відповіла Естерка, витираючи руками очі й усе ще тихенько схлипуючи.
— Ах, яка гарна, просто диво! Очей не відірвеш!.. А навіщо ж хазяйка радила їсти й тобі, й мамі? Хіба вона смачна?
— Навіщо? А щоб ми одразу здохли...
— Ой мамеле! Хіба хазяйка така зла?
— Недобра, ой вей, яка недобра! Бідну людину скривдити й вилаяти їй за ніц! Сара зітхнула й замовкла. Естерка порозвішувала всю вовну й, нишком попрощавшись із Сарою, хотіла була вже йти, але та затримала її.
— Слухай, Естерко, а яка ото фарба червона, що аж горить?
— Якісь темні корінчики...
Сара похнюпилась, замовкла. Естерка почала чухати одна об одну босі ноги.
— А коли знову? — підвела голову Сара.
— Днів через три... А хіба що?
— У мене до тебе є прохання, мій дукатику... — зам'ялася Сара.
— Яке? Все, все зроблю! — жваво мовила Естерка.
— Данке! Тільки ти й мамі своїй не кажи, — нікому ані мур-мур!!! Естерка кивнула головою.
— Бачиш, мені хочеться перефарбувати свої стрічки... в мене багато їх, я й тобі подарую... перефарбувати в такий червоний, шкарлатний колір і в такий, як ото, зелений... То ти дістань мені й червоної, і мідянки... хоч трошки... Не чіпай хазяйської, щоб не перепало тобі, а краще купи... Ось візьми таляр... можна?
— Ой мамо! Чому не можна? Можна! Я для панни — хоч зараз!
Сара вся спалахнула від хвилювання, а потім нараз поблідла. Але, глибоко разів зо два передихнувши, вона рішуче дала дівчинці таляр і притиснула її міцно-міцно до своїх грудей.
Минуло кілька днів, і тітка почала помічати, що Сара різко змінилась на краще — і зовні, і настроєм: темні кола під очима зникли, зеленкуватий колір обличчя змінився на білий, на щоках зрідка спалахував рум'янець, очі заблищали прихованою радістю, голос став дзвінкіший, та й у всіх рухах з'явилась енергія. Таке поліпшення пані Рухля приписувала своїй хитрій політиці й своєму знахарству, і це тішило її самолюбство й вельми радувало, бо вона могла тепер похвалитися перед братом. Хазяйка подвоїла ласку до своєї затворниці, намагаючись всіляко примусити її більше їсти; й Сара мимохіть спокушалася помалу-малу смачними стравами, які тітка готувала для неї.
Ривка теж стала ласкавіша з своєю піднаглядною; вона діставала тепер од Сари щодня по злотому — на мед і на пиво, і, не доскіпуючись, звідки взялися ці гроші, нишком випивала на них...
Сара зустрічалася з Естеркою зрідка, обережно, не даючи підстав для підозр і приховуючи від усіх своє знайомство з нею. Одного разу, смерком, вона навіть бачилася з матір'ю дівчинки. Жінка їй дуже дякувала за гроші й присягалася в своїй відданості й готовності виконати будь-яке доручення своєї добродійниці. Радість добросердої єврейки при зустрічі з Сарою і запевнення її були такі щирі, що дівчина мало не розплакалася від зворушливих слів і пестощів жебрачки й пообіцяла давати їй через Естерку різні доручення, а також просити її поради й допомоги в скрутну хвилину. Ці дві віддані істоти в підневільному житті Сари серед чужих, байдужих людей були її єдиною втіхою та надією. Дівчина навіть почала плекати знову несміливі надії і в довгі години самотини вигадувати різні плани, з допомогою яких можна було б вирватися з цієї жахливої неволі та з'єднатися знову з друзями і з любим, єдиним Петром.
Якось у світлицю до неї прийшла тітка, принесла медяників, наливки й завела дружню розмову. Останнім часом тітчина ласкавість трохи розвіяла Сарине недовір'я до неї, і хижий дзьоб та яструбині очі старої почали їй здаватися не такими страшними; але Сара все-таки була насторожі й хитрувала з нею, прикидаючись одвертою.
— А ти з кожним днем усе кращаєш, моя Сурочко, — співала тітка. — Не натішуся тобою... Так полюбилася ти мені... Ой вей, як полюбилася, неначе воскресла моя покійна Дебора!
Сара поцілувала тітчину руку, а та пригорнула її голівку до своїх широких, плескатих грудей.
— Ой дукатику мій, скарбе дорогий! — вела свою пісню Рухля. — Бачиш, як ти до мене з теплою душею, то я й розірвуся за тебе й батька твого зламаю. Спершу я тобі не довіряла, думаю собі: як же б це він єдину свою дочку не жалів? А тепер бачу, що твоя правда: ласкою та тихим словом можна з тобою все зробити, а на грізьбу ти їжак їжаком... Випий іще чарочку наливки — вона тобі на користь...
— Боюсь, мамо, — сором'язливо відповіла Сара. — Зовсім уп'юся, в мене й так голова наморочиться...
— Пусте! Це квасок, — підлила вона знову їй у чарку. — Заснеш краще — та й квит! Турбує мене ось що: батька твого довго немає, чи запропав десь, чи, може, гешефти затримали? Обіцяв через тиждень повернутися, та ось уже й другий минає, а його нема...
У Сари мало не вихопилось "і слава богу!", але вона стрималась і тільки зашарілася та зробила стурбоване обличчя, хоч її й зраджували іскорки в очах.
— Недобрі вісті чула я на базарі, — провадила Рухля, — ой мамеле, які недобрі! Бодай їх ніколи не чути!.. Кажуть, що за Баром і за Уманню з'явилися знову гайдамаки, що всі хлопи тікають у ліси й стають гайдамаками... Ох, ферфал! Що буде, боже мій, що буде!
— Всі хлопи, кажете, в гайдамаки йдуть? — стрепенулася Сара й почала уважно дослухатися до тітчиних слів.
— Усі, кажуть, як один! Їх пани вішають, ріжуть, а вони панів палять... Ой, Содом і Гоморра! Вони собі ріжуться, а нам, бідним синам Ізраїлю, найгірше! Запопаде хлоп — вішає, запопаде шляхтич — вішає... Ох, ох! На всіх розбійників і шиї не вистачить!
— І сюди прийдуть гайдамаки? — особливо зацікавлено спитала Сара.
— Хто його знає! Сюди раніше ніякий біс не заглядав... Та й навколо Бара конфедерати попалили, винищили всі хлопські села, а втім, хто його знає! Такі часи настають, як за фараона в Єгипті... Куди нам тікати і хто виведе народ твій, боже Ізраїлю? — майже заголосила Рухля, вельми налякана звістками і добре-таки розчулена міцною наливкою.
Сару ж, навпаки, охопив настрій зовсім не відповідний до звісток, і вона не могла його навіть приховати. "Ех, коли б гайдамаки сюди! — вихором налетіли на неї гарячі думки. — Вони б урятували мене! Тільки на них і надія!.. Я б їм сказала, що я вже не єврейка, що серцем і душею я давно їхньої віри, що молюся потай розп'ятому богові й на його любов сподіваюсь... Не повірять, може? То я б послалась на Петра... а його, лицаря, напевне всі знають... Ну, а якби й вбили, то смерть ліпше, ніж насильство, ніж ненависний шлюб! А втім, це мені тепер не страшне, — усміхнулась вона, — та й гайдамаки мусять знати Петра... А може, й він, скарб мій, діамант мій, прибув би теж сюди... Ех, якби він знав, то перший знав." — Ця думка блискавкою вдарила Сарі в серце й примусила його болісно стиснутись.
— Ох, ті підлі хлопи! — скаржилась Рухля. — Через них і пани чинять гвалти.
— А може, коли б не пани, то й хлопи тихо сиділи б? — заперечила Сара. — Пани ж грабують хлопів і примушують їх міняти віру... а віра кожному дорога.
— Так, так! Віра дорога... віра батьків священна! — палко мовила Рухля. — За неї можна вмерти, і хай той буде проклятий з роду в рід, хто відступиться від своєї віри!
— Я думаю, що проклятий і лях, — додала Сара, — він силоміць навертає до своєї віри.
— І той проклятий! — погодилась стара й, щоб угамувати роздратування, випила ще чарку наливки. Це вплинуло на неї благодійно, зморшки на лобі, прикритому чорною, погано зробленою перукою, розгладились, і в очах засвітився масний полиск. — Ось що, моє райське яблучко, — поцілувала Рухля кілька разів у щоку і в лоб Сару. — Скажи мені одверто, як матері, чого так батько в'ївся в тебе, що й тепер аж пінить, коли про тебе говорить?
Сара поблідла й задумалась на хвилину, а потім стрепенулась і заговорила, немов ніяковіючи й соромлячись своїх інтимних признань.
— Я вам, як рідній матері, признаюся, тільки, на бога, ні слова батькові, а то він уб'є мене...
— Присягаюся Мойшем, не прохоплюсь ні перед ким і словом, — забожилася Рухля, тремтячи від цікавості й підливаючи знову Сарі в чарку темнуватої рідини.
— Батько, щоправда, й раніше зі мною був суворий, — почала Сара, — і вимогливий. Я боялася не тільки його слова, а й погляду... Тільки, треба сказати, що він не шкодував на мене грошей і дарував мені часто й перли, й дукати, й адамашок, і оксамит.
— Ой-ой! — кивала захмелілою головою Рухля, пронизуючи з-під навислих сивих брів яструбиними очима Сару. — Виходить, він все-таки по-своєму любив свою дочку...
— Не знаю, може, він більше любив себе, — мовила Сара, — та все ж таки мені ще так-сяк жилося... Тільки не було в мене ні подруги, ні рідних... і я жила, нудячись в самотині... ну й сама не знаю, як покохала одного...
— Кого, кого? — видивилась на неї зеленими хижими очима стара, задерши вгору свого гачкуватого, як у сови, носа.
— Ой мамо! Вам же однаково... ви не знаєте... — ніяковіла, червоніла й блідла Сара.
— Ні, ні, скажи: це на твою користь...
— Ох, батько ніколи й нізащо не погодиться видати мене за нього заміж. Я й тоді це знала, а тепер ще більше впевнена в тому.
(Продовження на наступній сторінці)