— Ого! Одначе! — почулося кілька роздратованих голосів.
— Занадто сміливо, — зауважив і Младанович.
— Я ще раз кажу — розгнузданість, — підкреслив Левандовський, — бо всі багатства й прибутки країни відібрані в Речі Посполитої і перебувають у руках магнатства, а воно їх витрачає на лукулівські бенкети, на безумні забаганки та на дикі забави; держава ж позбавлена прав і знесилена. Хіба при такому стані речей може Річ Посполита дати відсіч зовнішньому ворогові?
Під час цієї останньої тиради непомітно підійшов до гурту суперечників господар замку і став з подивом прислухатися до мови свого підвладного шляхтича.
— Що вона має для самозахисту? — тим часом провадив далі Левандовський. — Ні влади, ні грошей, ні війська!
— Помиляєшся, пане! — різко перервав його хорунжий Младановича. — Є у Речі Посполитої оборонці, ті оборонці — ми, благородне лицарство, найкраще в світі військо: ніхто ще з нас не розучився орудувати списом і шаблею, ніхто з нас не дозволяв ще нікому наступити собі на ногу... і ось ми утворюємо конфедерації проти Москви за шляхетську вольність!
— Бравої Віват! От справжній патріотизм! Єще Польска нє згінела! — вибухнули захоплені вигуки натовпу на адресу хорунжого Голембицького.
— Спасибі, мій майбутній зятю, — несподівано почувся голос губернатора Кшемуського; старий вийшов наперед з натовпу, що розступився перед ним, підійшов до хорунжого й ласкаво поклав йому на плече руку. — Старопольське серце в пана, а душею, видно, він справжній католик. Але мені сподобалась і смілива мова пана, — кинув він крижаний погляд на зніяковілого Левандовського. — Як бога кохам — це сміливо й оригінальне; звичайно, пан із-за кордону вивіз свої переконання, але це цікаво... А я, здається, знаю пана, — придивлявся до нього, хижо примруживши очі, Кшемуський. — Ми часто зустрічалися...
— Так, я мав честь кілька разів бути присутнім на його мосці полюваннях, і вельможний пан звернув увагу на мій хутір, милувався ним...
— А, пам'ятаю, пам'ятаю... пречудовий куточок, сад, долина, став, млини... Так, так... Хотів був ще заїхати, але молода дружина в пана була хвора.
— Цілковита правда, ясновельможний, вона збиралася стати матір'ю, і тому я позбавлений був утіхи й честі...
— Ми пана винагородимо і завтра ж у нього будемо... Мені хочеться ближче з паном зійтися, але я не пригадую, де цей хутір, то пан сам нас проведе...
— Я попрошу в такому разі дозволу поїхати раніше й попередити дружину.
— Не відпущу, — зловтішне посміхнувся Кшемуський, — ми зробимо сюрприз, а про почастунок не турбуйся: все візьмемо з собою...
Левандовський низько вклонився й замовк. Кшемуський підійшов до Младановича, і гості шанобливо відійшли, щоб дати можливість губернаторам поговорити наодинці.
Левандовський кинув гамірливий гурт і заглибився в одну з темних алей; серце його щеміло від образи, а душу охопив такий морок, таке ганебне відчуття рабства, що в грудях його билося тільки одне бажання: піти звідси, нікого не бачити й ніколи сюди не повертатися.
На перехресті він здибав незнайомого у багатому козачому вбранні, з золотою китицею на правому плечі, що свідчила про звання сотника. Козак був ставний, плечистий, і від усієї постаті його била мужня сила, але, незважаючи на атлетичну будову, він не був позбавлений грації і плавності рухів.
Та Левандовського особливо вразило обличчя сотника: воно було сповнене контрастів і належало до числа тих фізіономій, які, раз потрапивши на очі, не забуваються вже ніколи.
Довгастий овал його обличчя був гарний, але до підборіддя надто звужений, правильність ліній порушував лоб: білий, дуже розвинений, немов мармуровий, він здавався від підголеної чуприни ще більшим, засмаглі, вкриті густим рум'янцем щоки вилискували бронзою. Чорні мигдалеподібні очі незнайомого поставлені були трохи зашироко, але оскільки вони були дуже великі, то ця вада лишалася непомітною, чому сприяли ще брови, темні, тонкі, сміливо підняті вгору біля скронь і опущені коло перенісся. З-під цих брів погляд незнайомого здавався пильним і гострим; тонкий з горбиком ніс надавав демонічного виразу всьому обличчю, а втім, його пом'якшував добродушний вираз трохи заширокого рота, завжди готового відкритися для веселого сміху, показуючи при цьому два ряди міцних білих зубів.
З першого ж погляду сотникове обличчя з орлиним носом, гострим поглядом і хвацько закрученими вусами вражало кожного непохитною волею й нестримною енергією, що променилась з кожної риси його обличчя, але за мить враження це пом'якшувалось, і в грізному обличчі козака можна було побачити таку одверту доброзичливість, що перше враження змінювалося довірливою, сердечною прихильністю.
Сотник, побачивши Левандовського, швидко підійшов до нього.
— Дозволь, шановний пане, привітати тебе, — заговорив козак по-польськи звучним і дуже приємним баритоном, простягаючи до Левандовського обидві руки. — Шановний пане, — підкреслив він, — присягаюся богом, що я вперше в житті промовляю з таким благоговінням це привітання. Дозволь же потиснути твою благородну руку. Я чув сміливу, правдиву й чесну панову мову: в мене серце затремтіло в грудях від подиву й захвату, я мало не кинувся панові на шию, але придворний звичай та обережність стримали мій запал.
— Я дуже радий... — Левандовський стиснув простягнуті сотникові руки і весь почервонів від задоволення. — За весь час мого перебування тут це перше співзвучне слово... Є, щоправда, два-три юнаки, яких ще не зовсім отруїли єзуїти, вони ніби й співчувають правді, але співчуття їхнє безсиле й незабаром потоне в хвилях розгулу...
— Прости, вельможний пане, за пораду, — сказав співрозмовник Левандовського, — ти наражаєш себе на велику небезпеку... Я помітив, як у тутешнього господаря люто горіли очі, коли він підслухував... Раджу панові остерігатися...
— В мене одна думка — втекти... хоч і шкода рідного гнізда, та що зробиш! А бути байдужим спостерігачем огидного насильства — тяжко.
— І підло! — додав, насупившись, козак, і в очах його спалахнула блискавка. — Але тут незручно говорити... За кожним рогом може бути шпиг... а шановний пан такий довірливий і одвертий... Я не хочу зловживати щирістю панської душі і вводити його в оману: адже я хоч і нобілітований тепер, але не католик, а схизмат, — підкреслив сотник.
— О? Але це мене аж ніяк не бентежить, а ще збільшує прихильність до пана. Я ненавиджу фанатизм, а схизмати не в такій мірі фанатики, як наші.
— Навіть зовсім не фанатики, пане; ніколи нам і на думку не спадало силоміць перехрещувати в свою віру татарина, турка... Ми тільки стоїмо за те, щоб нас не перехрещували...
— Либонь, так, і тут пролягає глибока прірва між нашою шляхтою й козацтвом:
і ваші, і наші прагнуть свободи; але ваші шукають її для себе, не позбавляючи свободи інших, а наші хотіли б увесь світ обернути на своїх челядників і рабів, залишивши тільки для себе цю золоту свободу, або, краще сказати, свавілля...
— Пане мій, друже мій! Даруй сміливість, — палко промовив схвильований співрозмовник. — Коли б сота частина вашого лицарства поділяла твої думки, то ми поєдналися б по-братерському... Але сюди йдуть... Ще, дасть бог, зустрінемося... Про шановного пана я розпитав — і все знаю... А сам я — сотник уманської козачої корогви Іван Гонта... Нехай це дружнє єднання католика із схизматом буде запорукою бажаної братерської любові... — І він, притиснувши до своїх широких грудей нового побратима, квапливо зник за поворотом алеї.
Вечоріло. Багрець заходу пригасав, змінюючись на ніжніші тони. М'які сутінки серпанком лягали на сад. З замку виходили нові групи пишних лицарів і дам: строкаті гуртки розсипались по галявині й тонули в темних просіках алей.
Вихованка господаря Текля, ясна блондинка з лукавими очима й кирпатим носиком, ішла під руку з дочкою Младановича Веронікою, гарненькою шатенкою. Праворуч, поряд з цією парою, йшла якась, видно, багата й манірна панна.
— Ах, ви помітили, як цей страшний Потоцький, староста канівський, на нас дивився? Я ледве всиділа на місці: він просто пік мене поглядом... А про нього ж розповідають жахливі речі...
— То кажуть про простих дівчат, — обізвалася Текля, — і хоч він і староста, але не насмілиться щось подібне вчинити із значною шляхтянкою — це неймовірно!..
— Одначе цей Миколай Потоцький, — зауважила Вероніка, — справді безчинствує й доходить до злочинів, я сама чула про нього таке, що волосся сторч стає. Він нікого не милує, якщо треба — вінчається живосилом, а на другий день зашиває жінку в мішок і кидає її з кручі просто в Дніпро...
— Ах! — завищала панна. — Я туди не піду, — і відсахнулась, коли панни ввійшли до темної алеї.
— Чого панна боїться? — засміялася Текля. — Потоцький же в замку, а не за кущами.
— Але там може бути в засідці його посіпака... а то і який-небудь гайдамака!
— Гайдамака? У нас гайдамака? — сплеснула руками Текля. — Та їх скрізь уже перевішали, а в нас, у мого батька, й поготів, їх і за гроші тут не знайдеш!
— Не кажи так, люба, — мовила поважно Вероніка, — у нас, в Умані, одержано недобрі вісті — народ починає хвилюватися і про щось усе змовляється по лісах та ярах, і з Києва засилають бунтівників, звідти обіцяють їм підтримку...
(Продовження на наступній сторінці)