К а т р я. Дмитре! Пожальсь наді мною! Я тебе, як брата, люблю; мені так тебе шкода... Тільки я не знаю, що зі мною сталось?
Д м и т р о. А я знаю! Кажи прямо, бий одразу — легше буде!
К а т р я. Не муч мене!
Д м и т р о. Знаю я, хто розлучник мій, хто наступив мені ногою на горло! Ти в панича закохалась; він тебе звів!
К а т р я. Дмитре! Бога ради! Мене не зводив Михайло!
Д м и т р о. Він, він — і не кажи! Не обманюй мене!!
К а т р я. У мене сили нема тебе обманювати... Що ж? Я люблю Михайла... тільки не він... сама винна...
Д м и т р о (ухопившись за серце), 0-о! Спасибі хоч за правду... і хотілось її, і надія якась ще тліла... а тепер уже край!
К а т р я. Дмитре, прости мене! Не моя сила... так судилося!
Д м и т р о. Не твоя, нещасна, — так! Але на кого ти мене проміняла? Чи буде ж він тебе так кохати, як я? Чи буде з тебе очей не зводити, перед тобою стежку промітати? Навіщо ти йому, отому паничеві, здалася? На ласощі, на жарт, а потім на покидьку!
К а т р я. Цить! Цього не буде: не звір же він?!
Д м и т р о. Буде, пом'янеш моє слово!.. Вони такі! Увесь світ би зажерли, — та й то не вдовольнять своїх тельбухів! Мало їм, розбещеним, тієї втіхи на світі, ще зазіхають і на нас, старців, однімають остатню радість, остатнє щастя!
К а т р я (з криком). Не добивай мене! Я й так уже підбита! Не може цього бути, не може! Нема ж такого ката на світі, щоб завдав такі муки! Адже краще задавити власними руками!! За віщо ж би так насміятись?
Д м и т р о (обніма Катрю). Дитино моя, надіє моя! Рад би я тебе розважити, та... язик не повертається! Чи тебе чарами приворожено, чи тобі пиття дадено? Задля чого, задля кого ти мене сиротою кидаєш? Тільки ж і жив тобою змалку, тільки ж і бився з злиднями, аби загорювати того щастя, і от тепер, допливши берега, мушу топитись...
К а т р я (ридаючи, обніма Дмитра). Що ж мені робити? Збожеволіла я!
Д м и т р о (боязко). Катре!.. Може б, забула ти... перемогла себе... може б, вернулося...
К а т р я. Ні, Дмитре! Несила моя...
Д м и т р о. Значить, годі! Ну, що ж — радощів не зазнали, з лихом — приятелі... горювати — не привчатися! Та що про мене?.. Хоч би ти була щасливою!
К а т р я. Де вже? Кругом таке лихо... Хоч би ти зненавидів мене — легше було б!
Д м й т р о. За що? Чим же ти винна? Така вже моя доля щербата: кого б'є, то вже не милує!
К а т р я. Коли б ти вийняв моє серце та розкраяв надвоє!
Д м и т р о. І, вже! Дай боже... щоб хоч тобі щастя, то хай уже тішиться ворог мій... а мені (махнув рукою) — утоплю десь своє горе!.. Але ж як він насміеться над тобою, як потопче красу твою, кине тебе на зневагу, на горе, — то не сховається він від мене ніде: на краю світа знайду його, зо дна моря винесу, з-під землі викопаю... І тоді вже з паничем побалакаю!
К а т р я (хапа за руки Дмитра). Що ти задумав, Дмитре?!
Д м й т р о. Не бійся... поки не кине... Ну, прощай! Напився вже я радощів! (Обніма Катрю). Прощай! А!! Не мені, злиденному, — щастя! (Утира сльозу). Бувай вже ти щаслива!(Іде).
К а т р я. Дмитре! Не побивайся!!
Д м и т р о. Пропадай усе!! (Іде хутко).
Катря, ламаючи руки, біжить до воріт і схиляється до них, від несили.
В И Х І Д VII
Катря і Михайло.
М и х а й л о (тихо крадеться з садочка). Катре! Катре!
К а т р я (уздрівши його, несамовито кинулась на груди). Ай!!
М и х а й л о (обніма). Не кричи, серце, так, бо почують!
К а т р я. Зраділа!.. Боже як! Третій вечір не бачила.
М и х а й л о. Ну, все ж обачніше треба.
К а т р я. Не буду, не буду, любий мій, хороший; тільки не сердься!
М и х а й л о. На тебе трудно й сердитись. (Цілує).
К а т р я (обніма). Господи, як я рада! Нічого й не тямлю... Чого ти вчора й позавчора не був?
М и х а й л о. Не можна ж мені щодня ходити, щоб не завважили... Я все, знаєш, вибираю годину, щоб з моїми батьками про тебе побалакати...
К а т р я. Господи, що то буде?
М и х а й л о. Й сам не знаю... трудно то, трудно; якось усе це випада...
К а т р я (зітха). Ох! Не випада... і не випаде!
М и х а й л о. Не сумуй, зірко: ми таки свого діждемось... Зразу, звичайно, ніяково; треба здалеку зайти, наздогад закинути... Я, може, через маму...
К а т р я. Ой ні, ні! Пані такі страшні, сердиті... вони з'їдять мене!
М и х а й л о. От, вигадай! Чого ти всього боїшся?
К а т р я. Боюсь, голубе, і душі у мене нема!
М и х а й л о (пригорта і лащить Катрю). Дурна ти! Дурнюня! Ну, не морщи ж своїх брівочок, не затемрюй оченят! Глянь на мене любо, та обійми палко, та пригорнися шпарко!
Катря через силу усміхнулась і поцілувала.
М и х а й л о. Не так, не так, а отак! (Обніма). Ходім звідси, щоб хто не здибав.
К а р т я (журно), І-і, вже! Нема чого й критись..,
М и х а й л о (звонтпивши). Як нема чого?
К а т р я. Уже швидко по всьому селу роздзвонять, рознесуть... Степанида оце була, каже — Аннушка похваляється... плеще на мене...
М и х а й л о. От каторжна! Я їй утну язика!
К а т р я. Не втнеш, ще більше здратуєш! Де вже там те шило в мішку утаїти! Пізно.
М и х а й л о. Ти жалкуєш?
К а т р я. Борони боже! Своєю волею покохала, — аж згоріла у тім коханні! Все без жалю віддала тобі; за тебе і муки прийму... Не зраджуй тільки мене, соколе мій, доле моя! (Припада до Михайла).
М и х а й л о (цілує). Що тобі завжди в голову лізе, моя дурнесенька ?
К а т р я. Правда, цього не буде? Цього не може бути?.. То мене тільки лякав Дмитро? Правда? (При-пада до Михайла).
М и х а й л о. Як Дмитро! І він сюди лізе?
К а т р я. Він нещасний, бідний... я його скривдила... сватався... так його шкода: занапастила!..
М и х а й л о. Слухай, Катре, не муч мене! Щоб я більше не чув про Дмитра! Не поминай мені про його! Тут прийдеш до тебе порозкошувати душею, упитись коханням, — а ти мені вкинеш приску за пазуху.
К а т р я. Що ж я зробила, що сказала? У самої пекло... Тільки що був... трохи на себе рук не зняв... похвалявся на тебе...
М и х а й л о. Недоставало ще! Швидко сюди без конвою й ходить не можна буде...
К а т р я. Ні, ні, то він з одчаю! Він не зачепить...
М и х а й л о. Розв'яжись з ним; не пускай його до хати!
К а т р я. Він і без того більше не прийде: я йому призналась.
М и х а й л о. Розумна! Сама пускаєш славу?
К а т р я. Пущена вона уже; не вдержиш! Та що мені до слави, аби ти при мені... От тільки за матір боюсь, як дійде — не переживуть вони!
М и х а й л о. Правда, за матір — погано.
К а т р я. Що мені робити, порадь, мій соболю?
М и х а й л о. Хіба, може б, тебе одвезти до дядька на хутір?
К а т р я. Як, щоб я маму кинула?
М и х а й л о. Ну, то вдвох?
К а т р я. Ні, ні! Як таке їй і сказати! Вона б швидче на себе руки зняла, ніж пішла б на публіку!* (*Публіка — сором, ганьба.)
М и х а й л о. Слухай, серце! Я поговорю з твоєю матір'ю, присягнусь їй за тебе, — то вона й заспокоїться; лучче ж од нас правду почути, ніж од других...
К а т р я (сумне і чуло). І не знаю вже й як... аж серце окипа крів'ю, як подумаю! Любила ж мене, цілий вік поневірялась за мене...
М и х а й л о. Та угамуйся, не забігай лиха! От, може, і в мене з старими швидко владнається справа, то тоді безпешно! Прийде день — потурбуємось, а нічка — наша!
К а т р я (ламаючи руки). Коли б мені мами не вбити! Царице небесна, зглянься хоч ти!
М и х а й л о. Годі-бо, Катре! Ходім у садок: час гине...
Катря безнадійно сплеснула руками.
Завіса тихо спада
ДІЯ ЧЕТВЕРТА
Широкий рундук з ганком у панськім будинку. Навкруг квітки, клумби, луговина; далі — розкішний садок. Вікна деякі одчинені на рундук; на рундуці — стіл, самовар з причандалами, кріселка. Вечір.
В И Х І Д І
Харлампій, а далі Аннушка.
(Продовження на наступній сторінці)