«Не судилось» Михайло Старицький

Читати онлайн драму Михайла Старицького «Не судилось»

A- A+ A A1 A2 A3

П а в л о. Іначе — було б шельмовство! І без того у нашої селянської дівчини не густо тих прав, а зачепи її, то й остатні однімеш! Тоді її вся ота темна сила просто-таки задавить, — я вже й не кажу про власні муки розбитого серця! А може, ти думаєш, що у їх отого серця чортмає?

М и х а й л о. За що ти печеш мене? За віщо картаєш? Я до тебе за порадою, а ти що не слово, то й наміряєш шпигнути. Стидно, брате!

П а в л о. Вибачай! Ти знаєш, як гірко у мене на душі, то й на язиці перга!* (*Перга — квітковий гіркий пил, що його бджоли переносять разом з медом.) Ну, поговоримо ж любенько: треба повінчатись і найхутче, — це раз...

М и х а й л о. Та як же його зразу укоськати моїх батьків? Трудна річ, тут треба поволі.

П а в л о. Що? Ти сподіваєшся ще на згоду з своїми?

М и х а й л о. Атож!

П а в л о. Ха-ха-ха! От ушкварив! Та швидче в мене на долоні волосся виросте, ніж це станеться; і в думку собі не клади!

М и х а й л о. Чого ти так думаєш? Тепер не ті часи, щоб вони мою волю захотіли в'язати, та й люблять, — не чужий же я?

П а в л о. Тим-то, що люблять, то й будуть рятувати тебе; це ж для них "бесчестие званню".

Ми х а й л о. А як я не схочу їхнього рятунку?

П а в л о. Проклянуть. Тут уже так і клади: прийдеться з родом поламати навіки!

М и х а й л о. А далі що?

П а в л о. Жити своїми руками і завойовувати невпинною працею собі щастя.

М и х а й л о. Трудне щастя...

П а в л о. Звісно, шлях терновий; треба з певними силами рушати в дорогу. Але я тебе на цьому шляху не покину, вір!

М и х а й л о. Знаєш, і піп не повінча без согласія батьків...

П а в л о. Пусте! Ми вже про це балакали з дядьком твоїм; він домовить і попа!

М и х а й л о. Правда, правда; тут єдиний дядько поможе. Тільки почекай!

П а в л о. Що, страшно зразу одцуратися од панських розкош і придоб?* (*Придоба — зручність.)

М и х а й л о. Не страшно, а безглуздо, не спробувавши броду, кидатись у воду. Коли все одно ламати, то чому не зробити проби? Ану ж переконаю їх і випрошу згоду? Батько мій чоловік простий і не надто уже лихий; мати драматургію нехай і зробить, але...

П а в л о. Тож-то, що але: одкриєш таїну та гвалту наробиш! Слухай мене: кинь оті проби, їдьмо мерщі з Катрею: адже над нею висить тяжкий меч!

М и х а й л о. Як же його так зразу? Та от візьми, щоб поїхати повінчатись, упорядитись як-небудь треба грошей; то як же я обійдусь без батька?

П а в л о. Так-так, правда... дарма! У мене оце умерла тітка і по духовній одписала тисячу карбованців; вони там мені й прислані опекою. Візьми їх, серце!

М и х а й л о. Спасибі, друже! Але остатніх твоїх грошей не візьму: коли я і чим їх віддам?

П а в л о. Не плети абичого, тут діло іде про чоловічу жизнь, а ти будеш у якісь гонори грати! Хіба лишень для того, аби крутить!

М и х а й л о (чуло). Друже мій, Павле! Невже ти мене важиш за паршиве ледащо? Невже я буду здатен усе, що придбав найкращого у своїй душі, закинути ласощі ради? Невже ти мені більше не ймеш віри? Чи ж я упав так низько, чи безповоротну підлость вчинив? Чого ти мене кривдиш — що я один раз хочу побалакати з батьком за неї?.. Таж я серце своє готовий оддати за Катрю...

П а в л о. Угамуйся, друже! Вибач мені: може, справді у мою голову одне погане лізе? (Пригорта його). Тільки слухай, коли уже наважився з старими побалакати, то не одсовуй справи! Бо, не дай боже, дійде чутка до двору, то сяк чи так, — а замордують твою милу.

М и х а й л о. Я сьогодні конешне перебалакаю, а там, як не в лад, то я мерщі — до вас.

П а в л о. Ну, як знаєш; тільки поводься, як твоє серце прокаже, та не бари діла! Я ще з тиждень пробуду в цих краях у дядька. У його й гроші твої лежатимуть.

М и х а й л о. Не вимагай мене, серце, за гроші: вони тобі знадобляться на чорний день.

П а в л о (устає). Ти знов своє? Твоє діло та Катрине і є той чорний день: мені ваше діло дороге; то не смій мені й писнути, бо, їй-богу, ще поб'ю!

Михайло, усміхаючись, обніма Павла.

А мені на чорта вони, оті гроші! Поки оці мозольні руки не одсохли, — працюватимуть; та чи багато мені й треба!.. На діло — друга річ, а для мене самого...

М и х а й л о. Поки самого, а — усміхнеться доля, то й власного щастя заманеться...

П а в л о. Кому, нам? Гай-гай! Не на те пішли! Нам, лихом битим боякам, не про своє щастя дбати! Наша доля, Михайло, може, десь у тумані гойдається на гілці... Ну, прощай! Не дбай же тільки про себе самого, а пам'ятай, що в твоїх руках чужа жизнь! (Хутко обніма і виходить).

Михайло проводжа.

В И Х І Д ІІІ

Михайло сам; вертається з рушницею.

М и х а й л о. От тобі і щастя! Швидко минув чарівний сон: розбуркав Павло грубо, жорстоко, — і сувора доля, з турботами, з нуждою та скрутою, грізно стала перед очима... (Бере рушницю, опирається на неї). Але Павло правду казав: страшно за мою зірочку! Треба рішатись батьку сказати. Тільки як його підійти? Язик не повернеться. Коли б як наздогад; або призвичаїти потроху до цієї думки... А може, матері перше сказати, попросити? Просто голова туманіє... А треба, треба! (Замислившись, іде).

Декорація хутко міняється.

Картина 2

Дворище Дзвонарихи. Направо хата, збоку сінешні двері; за хатою садок. Ліворуч — тин і причілок другої хати, Дмитра Ковбаня. Просто — повітка й ворота; за ними йде вулиця. По той бік мріють городи, а над заленочком садків здаля сяє хрест і баня церковна. Вечір. Спочатку ясно, а під кінець сонце заходить і сутеніє потроху.

В И Х І Д І

Дзвонариха стара і Катря.

Д з в о н а р и х а (виходить, обпершись на Катрю, і сіда на призьбі). Ху-ху! (Оддихує). Хвалити милосердного бога, і не гадала, і не сподівалася уже більше бачити ясне сонечко, небо святе, а господь і привів.

К а т р я. Я така рада, така рада!

Д з в о н а р и х а.І я рада, доню: раз за тебе, а друге, що мені дано ще пільги спокутувати гріхи мої. (Позирає кругом). Як же славно тут дихати свіжим повітрям; дух який іде з садочка: гвоздиками, любистком, пахне... Дихала б і не надихалась!..

К а т р я. Дасть бог, мамо, швидко одужаєте тепер: я вже так молилась, на часточку подавала. Сьогодні і паніматка в церкві питались про вас і проскурку ото дали.

Д з в о н а р и х а. Спасибі їй, що згадала; як одужаю, то й я одслужу їй чим-небудь. А от, доню, чим оддячимо лікареві та паничеві, отим спасенним душам?!

К а т р я. Молитвою хіба однією.

Д з в о н а р и х а. Без їхньої добрості пропала б я... А що з тобою, сиротою, було б, — то й подумати страшно! Що вже лікар добрий, а що панич Михайло, — то такого й не бачила: щодня навідував. Тебе от читати довчив. Не знаю, у кого й удалася ота дитина? Хіба в дядька?

К а т р я. У якого, мамо?

Д з в о н а р и х а. У пана Олександра, брата нашого пана. Наші пани з ним у сварці з того часу ще, як він оженився з простою дівчиною, кріпачкою.

К а т р я. Як? З простою?

Д з в о н а р и х а. Еге, з Мотрею Пальоною.

К а т р я. Хіба бува, що пани беруть селянок?

Д з в о на р и х а. Рідко, але трапляється.

К а т р я. Ну, а покійні старі пани? Дозволили?

Д з в о н а р и х а. Прокляли були. Стара пані трохи не вмерла; по лікарів аж до Києва посилали... Уже перед смертію тільки помирилися, та й то сестра Анна Дмитровна перепросила уже, а наш то ще наговорював на брата, приску* (*Приск — жар.) підсипав, і до сього часу зашморгом дивиться, а надто наша пані: не дозволю, каже, мужичці переступити порога свого!

К а т р я. Так наші пани такі немилосердні? Господи!

Д з в о н а р и х а. А ти ж думала?

К а т р я. Лихо тяжке!

Д з в о н а р и х а. А тобі що?

К а т р я. Так... (Зітхає). А як же пан Олександер живе?

Д з в о н а р и х а. Нічого... Чула, — гаразд! Тільки все-таки йому тяжко: пани одцурались, одкинулись...

К а т р я. Так-так, — одцураються... всі одцураються... що мужичку ввів до панського роду!.. Бідний він! (Зітха і сидить мовчкщ перебираючи кісниками).

Д з в о н а р и х а (оглядає дворище кругом). А в тебе порядок у дворі, по-хазяйськи, по-хазяйськи, дитино! (Цілує її). От якби покійний батько побачив тепер тебе, радувався б, боже як! Не привів господь, а любив він тебе страх як! Ти пам'ятаєш батька?

К а т р я. Пам'ятаю: вуса були сиві, довгі; співали в церкві, мене з собою брали. Навіть на одчитування до мерців ходила була з татом. Спочатку боялася покійників, а далі привикла... Я й тепера їх не боюсь!

Д з в о н а р и х а. Живі, доню, страшніші! Тепер у мене тільки й думки, тільки й молитви, щоб тебе оддати до рук щирої, чесної людини, одружити! Привів би бог побачити дитину свою щасливою, порадуватись на неї, то тоді й очі закрити безпешно.

К а т р я. Мамо, годі про це! Не кину я вас, аби ви мене не кинули!

Д з в о н а р и х а. То вже божа воля.

К а т р я. Ні, я не про смерть кажу, одведи господи...

Д з в о н а р й х а. А про що ж?

К а тр я. Так, про всякі пригоди.

Д з в о н а р и х а (цілує її). Сумна ти чогось: все зі мною та зі мною, то й занудилась; не знать що в голову лізе. Ти б пішла до подружок абощо... а то подивись, як ти змарніла, мов зів'яла...

К а т р я (з сльозами прилада до матері). Зів'яла, мамо!

Д з в о н а р и х а. Дитино моя люба! Що з тобою?

К а т р я (утира хутко сльози). Нічого, мамо... вас шкода!

Д з в о н а р и х а. Голубко моя! Чого ж ти за мною так побиваєшся? Час і про себе думати...

(Продовження на наступній сторінці)