Так потекло життя Кармелюка в дворі пані Доротеї. Коли б не розлука з сім’єю, з дідом, то можна було б сказати, що Кармелюкові загалом жилося вельми непогано. Челядь уся ставилася до нього надзвичайно дружньо; пані повсякчас виділяла його, і тільки один худий пан Хойнацький виявляв до Кармелюка одверту неприязнь.
Проходячи повз нового дворецького, він не минав нагоди, щоб так чи інакше не присікатись до нього. Якщо Кармелюк сидів і писав з доручення Доротеї, то Хойнацький кричав: "Чого сидиш, хаме? Коли пан у покої, не смієш сидіти".
Якщо ж Кармелюк при появі Хойнацького поспішав підвестися, Хойнацький кричав: "Чого стоїш склавши руки? Ледарювати я не дозволю!"
Загалом при кожній зустрічі з Кармелюком Хойнацький гоноровито випростувався, кидав гнівні зауваження, одно слово, скидався на індика, що сердито шерхотить розправленими крилами, наткнувшись на ворога. Ця антипатія до Кармелюка пояснювалася, власне, постійним страхом, який відчував хирявий Хойнацький, коли бачив атлетичну Кар-мелюкову постать. З пам’яті пана не виходила сцена, що відбулася на полюванні, і "він зовсім не розумів, чому Доротея вирішила купити цього скаженого вовка. Доротея помітила неприязнь свого чоловіка.
— Слухай, Віденцю,— суворо звернулася вона одного разу до нього,— чого ти так прискіпуєшся до Янка? Ти ж знаєш, що він норову гарячого, з ним треба поводитися ласкаво, а то того й гляди... Ти ж пам’ятаєш, як він сказав, що й шибениці не злякається?
— Ох, як забути, любцю,— зітхнув Хойнацький,— через те ж то я завжди і в тривозі... І на якого біса ти надумала купити цього звіра?
— На якого біса! Ще й питає! — навіть розгнівалася Доротея.— Ну й господар же з тебе! За двох псів дістати такого хлопа! Ти побачиш потім, якого я за нього візьму бариша.
— Ох, скоріше б тільки,— зітхнув Хойнацький, похнюпивши довгого носа.
— Чого скоріше?.. Ех ти, нікчема! — роздратовано мовила дружина.— Та він і в господарстві, і в усьому принесе нам велику користь.
— Я ТІЛЬКИ ДО того, любцю, що чим скоріше збути, тим більше користі. Взяли б на ньому менший бариш, купили б знову двох хлопів, продали б тих двох, купили б трьох, так як ото колії торгують.
— Слухай, кабанячий батьку,— різко обірвала Доротея чоловіка,*—' коли ти дурний і своєї користі не розумієш, то мовчи. Кармелюк зостається в нас,— моя на те воля!
Пан Хойнацький, переляканий несподіваним гнівом дружини, пробелькотів щось невиразне й боязко шаснув з кімнати. А Кармелюк, пам’ятаючи обіцянку Доротеї, старався з усіх сил догодити їй: він працював за трьох, виконував якнайкраще всі доручення, Доротея подвоїла свою люб’язність, в одному тільки вона була непохитна; незважаючи на Кармелюкові просьби, додому навіть на один день його не пускала: спершу вона мотивувала цю відмову небезпекою, що йому, мовляв, Пігловський влаштує засаду, а то й тим, що появою своєю він роздратує пана й може накликати переслідування на сім’ю, а потім облишила і будь-яке мотивування. Досить було Кармелюкові тільки обмовитися про сім’ю — щоб викликати в пані приховану досаду.
— Послухай,— сказала, нарешті, йому одверто Доротея,— пора б тобі й одвикати від сім’ї. І що ти там знайшов у своїй жінці? Хіба тобі така жінка потрібна? Як на твій розум і едукацію — тобі потрібна пані, так, справжня пані, котра б зуміла оцінити твої гідності. А для розумної людини нічого нема неможливого в світі... Все залежить від розуму та від панської ласки... все!
Ці прозорі зауваження Доротеї викликали в душі Кармелюка почуття обурення, хоч вій все-таки що не цілком догадувався, до чого хилить мову свою хтива пані, але вій уже ненавидів її, ненавидів тим більше, що Доротея, не соромлячись свого дворецького, чинила над селянами варварську розправу. Не було того дня в садибі Хойнацького, щоб когось не шмагали на стайні. Доротея завжди сама була присутня при таких екзекуціях, суворо пильнуючи того, щоб конюхи частіше міняли лозу та шмагали щосили; ні жінок, ні дітей не минала; ця кара.
Доротея власноручно періщила дівчат по щоках. Вона не тільки всю челядь била, вона не соромилась бити по обличчю і найкволіших, найповажніших старих людей. Все це повинен був бачити Кармелюк — і мовчати. І він мовчав, стиснувши серце, мовчав, гамуючи себе надлюдськими зусиллями, бо в душі його все ще тліла надія, що пані виконає свою обіцянку й викупить його сім’ю.
За час перебування Кармелюка в Доротеї, Марина прибігала до нього потайки разів два чи три. Ці побачення з дорогою дружиною були обставлені найбільшою таємничістю. Сповнюючи щастям вимучене серце Кармелюкове, вони разом з тим і шматували його. Марина розповідала чоловікові про ті злигодні, які посипались тепер на їхню сім’ю. Ключник помщався на них щохвилинно. І її, і хворого діда ганяли щодня на панщину, діти зоставалися без нагляду самі, коли б не добрі сусіди,— може, й загинули б зовсім; корова від недогляду пропала,— хліб немолочений зогнив у скирті.
Всі такі вісті розривали душу Кармелюкові, і ще дорожчою ставала йому рідна, близька істота, яка так покірно терпіла все це лихо.
А тим часом Доротея починала діяти все одвертіше й од-вертіше. Уже й покойові служки починали дещо примічати,— Доротея звикла не приховувати своїх забаганок,— і несподівано цей хам, незважаючи на всі підходи, не звертає на неї уваги. Перепона дратувала пристрасть Доротеї*
"Чи він дурний щодо цього? — думала вона сама собі.— Чи занадто несміливий, чи виною у всьому дружина? Принаймні треба приступити до діла рішуче",— вирішила вона.
Було свято, і сім’я Хойнацьких виїхала до одного з найближчих сусідів на бенкетування, яке повинно було тривати два дні. Кармелюк скористався з цієї нагоди і вирішив будь-що провідати свою сім’ю. Це палке бажання так томило його душу, що він уже не думав ні про гнів Доротеї, ні про наслідки його.
Кармелюкове серце завмерло од невимовного болю, коли він знову взявся після такого тривалого часу за двері своєї рідної хати.
За дверима було тихо. Коли Кармелюк увійшов до хати, його зразу навіть не помітили.
Дід лежав у кутку, прикрившись кожухом. Марина сиділа на ослоні, припавши головою до столу; як видно, вона плакала. Діти спали, притулившись одне до одного. У всій хаті панувало те безладдя, яке приносить із собою тільки горе.
Серце Кармелюкове болісно стислося, коли вій побачив цю картину.
Тільки тоді, як він зробив кілька ступнів уперед, Марина підвела голову і з голосним криком кинулась йому на шию.
Дід, побачивши Кармелюка, скрикнув, підвівся з місця, але зараз же впав на ослін і почав безсило по-старечому схлипувати.
Кармелюк гаряче притиснув до себе Марину і, обнявши її, підійшов разом з нею до діда.
— Діду, ДІДУ, та чого ж ви плачете? — промовив він, намагаючись падати своєму голосу бадьорого тону.— Та встаньте ж, дайте подивитися на вас.
— Ох, синку, синку... Не слухаються ноги,— застогнав дід,— не зігнули літа, а зігнуло горе. Дай же подивлюся на тебе, може, вже востаннє! — Вій гарячо обняв Кармелю-ка й, одхилившись од його грудей, пильно подивився йому в обличчя.— Схуд! — Дід сумно похитав головою і знову сказав з придушеним зойком: — Гай-гай! Як схуд!
— Горе тільки рака красить,— відповів похмуро Кармелюк.
— А як ти прийшов? Пустила папі? Змилосердилася? — промовила, нарешті, крізь сльози Марина.
Кармелюк махнув рукою.
— Поїхали пани з двору, я й пішов.
— Без дозволу? — сплеснула руками Марина.— Ой боже мій, що ж то буде, коли довідається пані!
— Однаково... немає сили терпіти... Душу захотілося одвести з вами, бідні мої, безталанні мої!..
Голос Кармелюкові урвався; він тільки махнув рукою й понурив голову.
В хаті запала тяжка мовчанка.
— Погано тут було,— заговорив знову Кармелюк,— а вже що там твориться — сказати страшно!
— Бідолашний ти наш! — прошепотіла Марина, припадаючи в сльозах до його руки.
— Що я? — Кармелюк провів рукою по її голові.— Мені нічого: в ласку до цієї іродихи попав, а вже що люди терплять... Ех! Після такого життя і пекло раєм здасться!
Він круто обернувся й підійшов до маляток,— тепер уже брудних і обшарпаних, а все ж таки безтурботних. Кілька хвилин Кармелюк мовчки дивився на них, потім нахилився, поцілував обох і, змахнувши рукавом сльозу, заговорив глухим, переривчастим голосом:
—— Сплять! Бодай би й не прокидалися довіку, щоб не знати тієї долі, котра жде їх. Звір, гад, черв’як щасливіший за кріпака. Як падло якесь, міняють його на собаку, одри-вають од сім’ї, продають для панської потіхи! А-аП Спіть же ви до вічного, до страшного суду! Щоб очі ваші не бачили світла цього сонця, щоб вуха ваші...
— Іване, Іване! Схаменися, що ти кажеш?—скрикнула від страху Марина, хапаючи чоловіка за руку.— Гріх! Гріх!..
Він важко опустився на лаву й замовк...
— Кріпися, сину, кріпись! — заговорив дід таким кволим, розбитим голосом, що, здавалося, голос цей діходив звідкись знадвору, здалека.— Були й гірші часи, та минули... не до зими діло йде, а на весну... Кріпися для цих малих дітей... кріпися...
— Кріплюся, діду; тільки тому й кріплюся, що надія
(Продовження на наступній сторінці)