Янчевський цілком схвалив план Доротеї, і його було виконано точнісінько так. Через день вернувся посланець від пана Пігловського і привіз "знайдені" під лавою в Кар-мелюкової дружини дві срібні ложки. Того ж вечора в присутності справника, десяцьких і понятих було відкрито скриню Кармелюка, і в ній "виявлено" неабияку кількість панського срібла.
На отетерілого, невинного Янка одразу наділи кайдани і вивезли його з двору, нв давши сказати й слова. А втім, приголомшений підлістю, він навіть не опирався,."
VIII
Проминуло ще три роки. Тричі ліси міняли своє пишне вбрання, тричі прилітала весна на крилах веселих жайворонків і прибирала тиху долину килимами свіжих квітів. По хатах лилися сльози, а в темних хащах лісу все-таки обзивалися зозулі та дзвеніли трелі солов’їв, а іноді чулися й дівочі пісні... Про бідолашного Кармелюка, якого силоміць вирвали з сім’ї, з благодатного рідного краю й закинули так жорстоко в чужу країну, в жахливе тоді солдатське життя — забули: життя села, що сколивнулося було при ньому, знову зімкнулося, як сходиться вода над кинутим у неї каменем. Тільки іноді, дивлячись на шаленства нового управителя Головчинців, старі люди сумно похитували головами й шепотіли: "Звірюка, звірюка... Занапастив і Кармелюка! Ото був чоловік, заступник! Ох, ох, такого вже не діждемось!"
В одній хаті відсутність Кармелюка залишила тяжкий, глибокий слід.., . Тих сліз, які лила тут нещасна жінка, не висушувала й ласкава весна... Веселий промінь сонця не розгонив похмурості перекошеної набік хати, занехаяного, спустілого двору. Посиротілі діти, бачачи тільки тяжкі сльози матері, росли мовчазні, сумні, бліді, мов гриби у погребі. Марина змарніла й постаріла, наче зігнулася. Горе, якого зазнала вона, держало її неослабно в своїх цупких обіймах... Вона з ним жила, з ним ходила, з ним же й спала... Іноді їй здавалося, що вона відчуває, як коло неї тужить чоловікова душа... Вона схоплювалася з постелі, втуплювала очі в холодну пітьму, що стелилася по хаті, й ждала, ждала... Чого? Вона й сама не відала.
Вона ж знала, що її чоловік, хоч і живе десь далеко, але одірваний од неї назавжди. А вперте серце все-таки ждало його, дорогого, коханого,ждало всупереч глузду. Вічне горе та вічна самотність помалу-малу геть притупили її душу. їй ні з ким було перекинутися словом. Навіть діда не було з нею... Старий не витримав останнього удару и пішов шукати правди й волі в далекий, незнаний край...
Пані Доротея зовсім забула про неприємний епізод із зухвалим та дурним хлопом. Її уяву тепер полонив пан Демосфен, плечі й тідобудова якого могли посперечатися з постаттю Кармелюка, а здогадливістю й спритністю пай, звичайно, перевищував нетяму-хлопа.
Невдалі політичні мрії про воскресіння вітчизни розбили серця представників Польщі, але в поміщицькому колі гіркота ця незабаром угамувалася. Добробут панства зростав. Благодатний край і тисячі рабів забезпечували йому розкішне життя.
В невеличкому містечку Літині суддя літинський Йозеф Слив’янський святкував свої іменини. В залі, за розкішно сервованим столом, сиділо багато гостей, гладких, угодованих — старих і струнких — молодих. Пан маршалок із своєю чарівною дружиною, панство Хойнацьких, пан Янчевський, пан Пігловський, ксьондз-нробощ, молодий і вродливий, який сором’язливо опускав очі додолу, пан суддя, чоловік середнього віку, суворої, строгої зовнішності, який люб’язно мінився в розмові з дамами, і дружина його, гарнесенька блондиночка з тонкою талією й небесними невинними очицями, що змінювали свій вираз тільки при звертанні до слуг, і ще кілька шляхтичів та паній.
Обід наближався до кінця; подавали вже цукрові піраміди, наповнені ласощами... Обличчя гостей лисніли від перевтоми, а очі маслилися від утіхи... Гамірлива жвава гутірка, пересипана вигуками й сміхом, перекочувалася з одного кінця столу до другого. Серед присутніх точилася жвава загальна розмова: гомоніли про страшного розбійника, що з’явився в околицях. Від деякого часу в Літині вже подейкували про цього розбійника, який бушував з весни то під Вінницею, то під Вороновицями; але розповіді про нього мали анекдотичний характер і не бентежили літян; гості ж тепер привезли тривожні вісті: зухвалий розбійник з’явився зі своєю ватагою в самому повіті.
— До правди, шановне панство,— просторікував молоденький шляхтич Рудковський24, з гладенько виголеним обличчям, з маленькими бурцями коло самих вух і з роздушеним над лобом світлим коком. Одягнутий він був за останньою модою: краї його коміра підіймалися, закриваючи половину лиця, висока краватка надто підпирала шию, догь
гий сурдут з короткою талією і надзвичайно вузькі панталони та черевики з гострими носками доповнювали його франтуватий костюм.— До правди! Це ж сталося з панею Чернецькою з Гутні, я сам чув з її власних уст, як з нею повівся той шельма.
— Ну, ну! — почулися звідусюди нетерплячі понукування гостей; навіть гладкий пан Бойко, який відзначався тим, що після розкішної трапези завжди поринав у солодку дрімоту, цього разу уважно прислухався до розмов.
— Так от, їхала та пані з своєю дочкою Феліцею до Кам’янця: везла панянку в науку... їдуть лісом, вечір, Раптом: "Стій!"
— Ой, на бога! — вискнула тоненьким голосом одна з па* нянок і полохливо притулилася до своєї поважної мамуні.
Промовець кинув задоволений погляд у бік панни й вів. далі:
— Раптом: "Стій!" І перед панським повозом виріс, наче з землі, здоровенний гайдамака, росту — на цілого сажня, груди — колесом, кулаки — мов жориа...
— Вродливий? — протягла пані маршалкова.
— Ух! І страшно, й цікаво! — скрикнула пані суддиха.
— Кажуть, що гарний, бестія! — люб’язно обернувся Рудковський до Розалії.— Але запевняю шановне панство, що бідолашній пані Чернецькій о тій порі було не до того, щоб милуватися вродою проклятого гайдамаки, тим більше, що він не дав їй на те часу, а звелів зараз же вилізти з коляски й віддати всі гроші. А за ним, завважте, стояло шість таких же розбійників, як і він; ну, пані й панна не забарилися виконати його наказ. Та гроші все-таки було шкода віддавати поганцеві...
— EJe б пак, хліб третій рік по ямах гниє! — докинув злісно Бойко.
— Так чи не так, шановне панство,— вів далі з легкою посмішкою молодий промовець,— але пані Чернецька переборола свій страх і звернулася до хлопа приблизно з такою мовою: "Добрий чоловіче, помилуй мене, бідну вдову; що я можу тобі дати?.. Везу ось дочку в науку... маю при собі сто червінців... Що ж робитиме дитина моя бідна, коли я їх оддам тобі?.. Якщо тобі так уже потрібні гроші, візьми п’ятдесят-сто злотих і відпусти нас на волю". І, мабуть, пані жалісливо говорила, бо гайдамака зглянувся й почав розпитувати її про те, чого панна навчалася. А коли до* відався, що панна між іншим навчалася й танців, то щн просив панну протанцювати йому краков’як.
— Скажіть! — усміхнулася Розалія,
— А! Лайдак! — гаркнув Янчевський, і молодь підтримала його гнівний вигук.
— Звичайно, лайдак і хам примусив чарівну панну танцювати без музики, без достойного кавалера і на придорожнім лужку, але,— розвів він руками,— що мала діяти бідолашна панна? Мусила танцювати під дикі вигуки розбійників, хоч на душі їй і шкребли коти. Однак танець чарівної німфи вплинув на брутального хлопа; і він так розчулився, що не тільки не взяв у пані Чернецької жодного червінця, але ще подарував панянці від себе на пам’ять двісті червінців...
— Та це якийсь Рінальдо-Рінальдіні25! — жваво обізвалася Розалія.
— О, то не може бути хлоп.., То, напевно, якийсь шляхтич,— підхопила пані суддиха.
— Мабуть, якийсь лицар! — закотила очі Доротея.
Панночки наслідували приклад дам, і піднесений гамір
сповнив кімнату.
— Дозвольте, дозвольте,— вів далі промовець, схиляючи голову до лівого плеча й простягаючи вперед правицю.— Справа закінчилася зовсім не так весело. Відпускаючи пані до Кам’янця, розбійник узяв з неї присягу й слово честі, що вона в Кам’янці нікому про цю зустріч не скаже! Але, само собою, по приїзді до Кам’янця...
— Додержувати слова, якого дав хлопові! — перебили промовця разом маршалок і Янчевський.
— Свята панна завжди розгрішає від таких присяг! — докинув побожно ксьондз.
— Авжеж... і для охорони інших пані мусила була повідомити про гайдамаків владі,— зауважив суворо суддя.
— Вона так і вчинила,— сказав промовець",— і, .побоюючись, щоб знову не зустрітися з негідником, поїхала іншою дорогою. І що б ви гадали, панове? — Рудковський спинився; по залі пробіг нетерплячий гомін. Промовець перечекав хвилину й заявив повільно й чітко: — Як тільки пані в’їхала в ліс і заглибилась у нього не більше як на верству,— перед нею, наче з-під землі, виріс гайдамака...
— Ну, ну! — почулося кругом.
— "Добрий день, вельможна пані!" — вклонився їй шельма.—"А проше!" — "Так ото ти так додержуєш свого слова!" — крикнув він і зараз же звелів витягти пані добро-дзейку з повоза й розікласти на землі; не підстелив навіть не тільки килимка, а й поганого рядна, розіклав за всіма правилами, звільнив від прикриття і всипав їй власноручно з копу лоз.м
При цих словах промовця пан Хойнацький хихикнув, уткнувши в кулак свого темно-червоного носа. х
(Продовження на наступній сторінці)