ще є з’єднатися з вами всіма, а коли б не те, то знав би вже, що робити. J ■Господи/боже мій! — Марина вся зашарілася.—— Хіба пані...
— Обіцяла купити і вас усіх,— закінчив її думку Кармелюк.
Дідочку, батечку, чуєте, що він каже? — скрикнула Марина, задихаючись од радості, й, обхопивши Кармелюка за шию, припала до нього.— Щастя моє, радосте моя! Світе мій! З тобою знову вкупі, вкупі! — повторювала вона, перебиваючи слова поцілунками.
Постривай, голубко, ще не дуже радій,— спинив її чоловік,— треба ще впросити пана, щоб погодився продати вас.
.*** Пана.,/ щоб погодився продати нас? — промовили разом і дід, і Маринка, дивлячись; на Кармелюка розширеними очима.
Еге ж, пана,— перебив Кармелюк, не розуміючи їхніх поглядів.— Я ось думаю піти до панича, щоб упросив пана.
*— Нічого йти, я був уже в нього, сину, двічі,— промовив тихо дід, потупивши очі.
Ну й що ж?
Господи! Та він же каже, що пан і зразу оддавав нас Хойнацькій та й дворецький мені це саме підтвердив.
— Хіба?
Кармелюк важко дихав, груди його здіймалися з шумом; ухопившись руками за край стола, він майже перегнувся До діда.
І вдруге, оце вже недавно, пан пропонував їй нас... Не схотіла купити, сказала, що в неї й без того жінок багато!
— То, виходить, вона, гадина підла, дурила мене?!.—" скрикнув ошаліло Кармелюк і з такою силою вдарив кулаком по столу, що ніжки його захиталися й заскрипіли.
Злякана Марина обвила його шию руками.
В цей час у сінях почулися гучні кроки. Всі нашорошилися. Марина од страху притислася до чоловіка, мовби намагаючись загородити його своїм тілом.
Двері розчинилися, і на порозі став конюх Доротеї.
— Скоріше збирайся, Іване,— крикнув він з порога.— Пані повернулася, лютує, як відьма. Біда!
VII
Ще до світанку прибув Кармелюк у Вівсяники й хотів був лягати спати, але його покликали негайно до пана. Обурений, охоплений похмурим одчаєм, переступив Карме* люк поріг передпокою і спинився коло дверей кабінету. Кімната ледь освітлювалась однією восковою свічкою з шести в канделябрі; на мутному світлі її вирізьблювалася темним силуетом довга й худа постать пана Віцента в самій білизні, а в глибині, коло вікна, сиділа Доротея, понура, засмучена, в позі враженого невдячністю доброчестя. Її важко було б одразу цомітити, коли б не сіре напівсвітло з вікна, що лягало рембрандтівськими ефектами21 на найближчі лінії її контуру. В кабінеті панувало безладдя; постіль панова була не прибрана. Очевидно, дружина, яка спала в своїй опочивальні, підняла чоловіка з.ліжка й звеліла йому покликати зухвалого ослушника.
— Як ти осмілився, пся крев, порушити панів наказ? — закричав володар, як тільки появився на порозі Янко.— Як ти осмілився, шельмо? Як ти наважився, хамський виродку, гадюко!
Кармелюк мовчав, прикусивши зціпленими зубами до крові губу; він був надзвичайно блідий, важко дихав, а очі, мов жарини/ блискали з-під похмуро навислих брів.
— Чого ж ти мовчиш, гадино, коли тебе питають? — сатанів Хойнацький од припливу неймовірної злості до цього хама, якого все ж боявся вдарити; він розумів, що падати ваги своїй владі можна було, затопивши в зуби, але рука не підіймалася... дубіла... перед цією похмурою постаттю, сильною і м’язами, і тим пекельним вогнем, який пробивався крізь ці світлі очі хамової душі.
Кармелюк витягся і глянув у очі своєму господареві. Доротея здригнула; Хойнацький на крок відступив і поблід, причому ніс у нього вирізнився синювато-багровим полиском.
— Відповідай же, ракаліє! — прохрипів пан, бажаючи приховати своє збентеження.—Або я погукаю людей...
— Панська воля,— процідив крізь зуби Янко,— а мені гріх, як видно, пропадати... Ну, що ж — пропадай, душе!
Від цих слів у Хойнацького пробіг чомусь по спині легенький дрож, ніби хтось поклав йому на шию жменю снігу. Він оглянувся на дружину і піймав її погляд, що виблискував і тривогою і якимсь бурхливим поривом.
— Як ти смів відлучитися, паршиве бидло! — все ще підтримував свій престиж господар.— Тобі ж сказано було, щоб з мого маєтку ти не смів відлучатися, а особливо в своє колишнє село, на побачення з своїм чортовим кублом? Га?!
— Усе* що мені було загадане, я виконав,— вимушено заговорив, дивлячись убік, обвинувачуваний.— Панство поїхало на два дні... отже — я був вільний...
"—• Вільний? Ха-ха! — вигукнув Хойнацький, закипівши знову зловтішною жорстокістю.— Раб, бидло, черв’як, котрого в моїй волі розтоптати, коли захочу — і він вільний? Та ти, пся крев, вільний будеш тоді, як здохнеш... Як твоє стерво пожеруть хробаки!.. Розумієш?
— Розумію,— обізвався спокійно Янко, хоч було чути, як щосй клекотіло в його грудях.*— Виходить, іцо тільки смертю можна купити волю... Попросимо і в неї ласки...
Остання фраза знову збентежила Хойиацького: ця погроза стосувалася панів чи тільки самого Кармелюка,— однаково, вона була небажана і небезпечна, а тому пан змінив свій лютий тон на докір:
— І ти сподівалась від нього вдячності? — кинув вія згодом Доротеї.— Хоч мий хлопа, хоч шкреби, хоч вари в трьох водах, а все-таки від нього й від його паршивої душі тхнутиме гноєм. Ні виховання, ні ласка не викличуть у тварюки ні честі, ні шляхетства! Все ж, здається, як потурали цьому негідникові, скільки виявляли до нього ласки й поблажливості... І їв, і пив він з панського столу, вилежувався на панських пуховиках,— і ось яка вдячність!
— Ну, позбавляти права побачитися чоловікові з дружи
ною й рідними дітьми,— посміхнувся Кармелюк гірко,— розривати гвалтом союз, зв’язаний богом,— хіба це можна назвати ласкою? k *
— Мовчати, хаме! Не базікати! — тупнув ногою Хойнацький.— Замість того, щоб повзати в ногах і просити милосердя, ще про волю патякає, про бога схизматського... Ось я покажу тобі і волю... і даровані тобі богом права! В челядницьку, геть з дому!.. Тепер прибиратимеш у мене нечистоти! Геть!
Кармелюк глянув ще раз панові просто в очі й, стиснувши так свої руки, що аж зарипіли й хруснули пальці, вийшов з кабінету.
А Доротея, переживши за ці хвилини багата сердечних тортур, накинулася тепер на ненависного чоловіка.
— Ти просто дурний і безтактний безмірно! Я дивуюся, як він тебе не шпортонув ножем.
— Ііа бога! Дорцю! Що ти кажеш!? — скрикнув чоловік, розкривши від жаху рота.
— Та те ж і кажу... що ти тільки свою злість знаєш тішити і в лютості забуваєш, що перед тобою стоїть не простий хлоп, а людина едукована... яку. діймає образа... і людина, яка ладна на все...
— Та ти ж сама, любцю, просила, щоб накричав...
— Просила, щоб пояснив огидність його вчинку. Ти ж господар... називаєшся мужчиною,-— ушпигнула вона,— то повинен же пояснити кріпакові його обов’язки... а ти заходився його дражнити, принижувати, доводити до нестями... Ну й діждешся, діждешся, нікчемо...
— Матка боска! То я ж його зараз відпроваджу до справника 22... нехай де хоче діває.
— Проше пана,— зауважила вже підкреслено Доротея,— Вівсяники — моя дідизна... і Янко — мій хлоп... Якщо пан натворив і боїться, то може тим часом поїхати на свій хутір, а я й сама, без справника, втихомирю кого слід і приборкаю кого треба.
— Але ж, мамусю...
Але Доротея не схотіла слухати виправдань свого чоловіка й випливла з його кабінету, мов королева.
Кармелюк опинився в дворі з таким хаосом бентежних думок, що жодної з них упіймати не міг, а почував лише на серці в себе щось огидне, кошлате, з чим життя нестерпне... І він спершу кинувся був у сад, де серед густих зарослів, які ще не поскидали з себе барвистого осіннього вбрання, він міг доконати свій страшний замір; та за хвилину інше бажання взяло гору над болем змученої, ображеної душі — вернутися й помститися... Йому навіть стало досадно, прикро, що він дозволив цій гадюці виригнути з себе отруйну піну й не стиснув її за горло... Тепер він виразно уявив собі, як би цей довгов-язий глистюк захрипів під його руками, як би посинів, висолопивши язика й вирячивши з смертельним жахом свої жаб’ячі очі...
— Ха! — навіть посміхнувся зловтішно Янко, впадаючи в трохи веселіший, хоч і звірячий настрій.
Він повернув до панського дому; але, підійшовши до ганку збоку від саду, спинився:... почав міркувати, хоч і плутано, мов у гарячці, але з деяким проясненням свідомості.
"Тепер, зараз... не допустять його до пана... Сам прихід його вважатимуть зухвалим... запідозрять і позбавлять волі... Треба почекати... прикинутись покірним. А потім та вовчиха... чи не передумає?.. Вона не кричала... А що коли теж розлютиться? Тоді шкода буде сім?ї... без мене загине... А зі мною? Що ж, хоч утекти можна вкупі з нею. Кругом — непрохідні ліси, непролазні болота, темні мов ніч пущі, провалля... Не знайдуть, а як і знайдуть — поквитаємось! Авжеж, для паршивого панства віддавати задарма своє життя шкода... Потішитись можна та й інших повчити!"
Життєве чуття міцного організму перемогло й винесло поки що Кармелюка з вихору руйнацьких пристрастей, запаливши в його похмурій душі іскорку маленької надії: хоч у лігвищі звіра, а сховається він із сім’єю, а коли й віддасть своє життя, то за страшну ціну! Думка ця так заспокоїла Кармелюка, що він повернув до стайні, виліз на сіно й заснув міцним сном.
(Продовження на наступній сторінці)