— Лицар... красень.
— Е! Про красу його ми вже чули досить. Чи не знає панна, що сталося з ним?
— Матка, боска! Він, мабуть, загинув! Коли він з нашою шановною панею залишався в цьому покої сам, було вже після півночі, ласкава пані відпустила всіх слуг і веліла погасити скрізь світло... Тільки я сама не спала... мріяла... і прислуха...
— Та виведіть геть цю дурепу, від неї ви нічого не дізнаєтесь,— істерично скрикнула Розалія. — Ви марнуєте тільки час, а разом з ним втрачаєте й наші пеньонзи!
— Правда, правда! Панове, проше... В погоню! Шукати... ох! — розгублено заметушився маршалок.
— Правда! Гайда до діла! — промовили Демосфен і Пігловський, встаючи з місць.
Демосфеи підійшов до Розалії й, приклавшись губами до її ручки, додав тихіше:
— Хай крулева наша заспокоїться й пробачить: адже всі мої непорозуміння — тільки наслідок любові до нашої богині й бажання якнайшвидше натрапити па слід графа.
Демосфен оглянув усі флігелі, сараї, горища, сінники, кущі в саду, рів, але ніде не знайшов ні трупа графа, ні якихось слідів боротьби чи плям крові. Треба було знайти гніздо розбійників, і тільки тоді можна було випитати в гайдамаків, що вони зробили з графом. Щоб збільшити сили, ротмістр послав у Гути й по решту уланів, які залишалися там під начальством молодого корнета.
З наказу маршалка всіх селян без винятку,— навіть жінок, дівчат і дітей,—було зігнано в один гурт, за браму і ось там виявилася нова обставина: добра третина селян маршалка, і саме найздоровша робоча сила, покинула вночі село. Від цього пан маршалок зовсім оская^енів. З дикою злобою накинувся він на тих, які зосталися, беззахисних людей, вимагаючи, щоб вони пояснили йому, куди подівся граф і куди зникла Кармелюкова зграя і ті його хлопці, котрі, напевне, до неї прилучилися. На всі ці запитання й селяни, і дівчата, й жінки відповідали, що вони нічого не знають.
Змучений маршалок запросив усіх на обід, і доблесне панство гамірливою юрбою подалося до двору.
Розмова природно трималася на нападі Кармелюка й переважно на тому, як незрозуміло зник граф.
Це зникнення, яке нічим не можна було пояснити, болісно інтригувало все товариство, а особливо маршалка й Демосфена: першого тому, що вкупі з графом пропали пе-ньонзи й діаманти, другого ж —• з тої причини, що красуня Розалія занадто гаряче турбувалася про свого рятівника.
Обмахуючи обличчя хусткою й витираючи рясний піт з обличчя, добрався, нарешті, маршалок до свого дому й зійшов на широкий ганок; за ним посунули й усі гості.
До обіду вийшла й Розалія. Занадто тривала відсутність її й гарячі турботи про зниклого графа могли породити всілякі поголоски, а Розалія цього не хотілії допустити.
Пізній обід затягся до ночі. За величезним столом, на якому було повно наставлено страв, пляшок і численних канделябрів з восковими свічками, сиділо панство, що сюди з’їхалося.
Поява красуні господині, героїні дня, викликала бурю захоплень. Безтурботні веселощі розлилися широкою хвилею по просторих покоях маршалківського палацу, на яких ще лежали сліди Кармелюкового перебування. Тепер усе , було забуте; і почуття безпеки, і розкішні страви й питво, і присутність за столом красуні господині,— все це сприяло найліпшому настрою гостей.
Тільки маршалок сидів похмурий і мовчазний: не так йому допікала пропажа дукатів,—вони становили мізерну частину його майна,—набагато дошкульнішим було те, що зникла шкатулка з діамантами.
Весела вечеря наближалася до кінця, коли до покою ввійшов одип із слуг р тацею в руці, на якій лежав запечатаний конверт. Слуга підійшов до господаря з низьким уклоном. Маршалок узяв конверта з таці й прочитав уголос:
"Доводжу до вашого відома, пане маршалку, що розбійники, ув’язнені в літинській в’язниці, уже мною звільнені й прилучені до мого загону... Остаюся ваш вічний доброзичливець Карм..." Кармелюк! — скрикнув маршалок і впустив листа на тарілку.
Якусь хвилину всі мовчали, вражені цією несподіваною й безмежно зухвалою витівкою.
Перший прочумався Демосфен.
— Сто чортів! — крикнув вій, ударяючи так сильно кулаком по столу, що аж увесь посуд кругом задзвенів.— Та він сміється з пас, цей підлий хлоп! А що, пане ротмістре, чи не моя була правда, коли я сумнівався й гадав, що відправлений у Літин розбійник був не Кармелюк?.. Коли б пан ротмістр не поспішив відправити гайдамаків у Літин, ми б не прогаяли марно цілого дня, а тепер він устиг утекти від нас. Але, панове,— Демосфен цростяг руки до панів, які зібралися за столом,— чи ми вже не шляхтичі більше, що дозволяємо бидлиськові глумитися з нас!?. Де той пес, що привіз сюди листа? — крикнув Демосфен до слуги.
Енергійний покрик Демосфсна, його полум’яний погляд і почервоніле від обурення обличчя прочумали все панство.
— Правда! — закричали кругом.— Сюди того посланця! Розкатати його так, щоб і чортам стало моторошно! Де ж той посланець?
— Він поїхав,— відповів слуга.
— Як? — проричав Демосфен, підводячись з місця й перегинаючись через стіл, від чого стілець його з гуркотом перекинувся на підлогу.— І він поїхав!? І ми знову не маємо в руці нитки, щоб піймати того негідника? Та як же ви його випустили, сто чортів вашій матері! — пакинувся він на слугу, забуваючи, що говорить у присутності дами.— Чому не затримали його?!. Знюхалися з гайдамаками, думаєте продати панів? Так не діждетесь же! Закатую вас усіх на смерть!
— Милосердя, вельможний пане, милосердя! — Слуга впав на коліна й, захлинаючись слізьми, заговорив:—Та хіба я знав... Хіба міг думати?.. І все ж вельможне панство...
А втім, розмова, що спалахнула в усіх кінцях столу, цьо-го разу одвернула Демосфена від думки негайно карати селян.
Аж заклекотіли всілякі пропозиції, плани й проекти; Кожен намагався запропонувати найпевніший спосіб піймати негідника. Було вже дуже пізно, але ніхто не думав розходитися: нечувана зухвалість Кармелюка викликала загальне пожвавлення. Одні пляшки мінялися на інші, і з кожною переміною вин зростала й панська одвага.
Дзигарі на каміні давно вже пробили північ, коли до їдальні ввійшов дворецький, тримаючи в руках коштовну скриньку і великий запечатаний конверт.
— Ясновельможний пане,—промовив він, підходячи до маршалка.— Графський слуга привіз від графа цю скриньку ясновельможної пані, а листа панській милості.
Розалія зашарілася.
— Від графа? Отже, граф...— скрикнула вона, мимохіть схоплюючись з місця, але зараз же, вхопившись руками за серце, із кволим стогоном опустилася в крісло.
— Що з пані? Пані погано? — заметушилися коло неї сусіди, наливаючи в склянку води, вина і кидаючись з усіх боків до Розалії.
— Ні, ні, панове, не турбуйтеся,— промовила з кволою усмішкою Розалія, розплющуючи очі,— це минеться... від несподіванки... Знаєте, я ж... Ми всі були певні, що граф... що мої діаманти — виправила вона себе хапливо,— що мої чудові діаманти пропали навіки... і нараз вони тут! Цілі... Ось і ключик тут... Одімкніть!..
Найближчий кавалер поспішив повернути ключика й відчинив скриньку.
— Всі, всі тут, цілі! — крикнула Розалія з удаваною радістю й, обернувшись до Демосфена, додала вже з непідробним тріуміфом: — А що пан тепер скаже? Чи може боягуз, лиходій повернути такі коштовності?
— Пшепрашам, пані,— розвів руками Демосфен.—Я розгубився.
— А листа, друже мій, чому ж ти не читаєш? — спитала Розалія, звертаючись до чоловіка.—Там, напевно, є вказівка щодо наших грошей.
— О так, так,— сполошився маршалок.— Але де ж мої окуляри? Ей ви, хто там?!
— Якщо ласкавий пан дозволить, то я можу прочитати листа,—звернувся до маршалка Демосфен.— Секретів немає?
— О, натурально!— промовив поважно маршалок, передаючи пакета Демосфену.
Сусіди підсунули до нього два канделябри. Всі насторожилися.
— "Ласкавий пане! — почав читати Демосфен.-—Вам, мабуть, уже відомо, що дружина ваша доручила мені і всі ваші діаманти, і всі пеньонзи в кількості 10.000 червінців, котрі я щасливо привіз у надійно захищене місце... Добре ж обміркувавши і згадавши, що сії червінці е не що інше, як кров і піт ваших нещасних рабів, я вирішив повернути їх на розумніший вжиток. Що ж до діамантів та інших коштовностей дружини вашої, то, розпитавши добре й довідавшись, що вони становили її посаг, я повертаю їх їй назад в подяку за приємно проведений час..."
— Кармелюк! — несамовито крикнув Демосфен. Але голос його перекрив пронизливий жіночий зойк.
Розалія пусти,и її очі під лоба і непритомна впала на крісло.
XXVI
(Продовження на наступній сторінці)