— А я вважаю за свій перший обов’язок оберегти тебе, моя райська квіточко, від усякої небезпеки, а тому, з’єднавшись з його командами, я подамся в Рудню, до Семенова, капітана присланої з Кам’янця команди... Добрий москаль мені знайомий і за гроші зробить усе, що завгодно; зажадаю, щоб він дав мені душ п’ятнадцять команди,— для перепровадження хворої дружини, тяжко хворої, до Кам’янця. А коли я влаштую тебе в безпечному місці, тоді — про-ше панство,— і маршалок хвацько вирівнявся і навіть підніс руку до усів,— і тіло, і душа моя до ваших послуг!
— Гаразд,— нетерпляче перебила його Розалія,—але що ж заважає поїхати з тобою й мені, а звідти вже рушити до Кам’янця?
— Що заважає? А хіба крулева моя не знає того наві-женого Демосфена? Адже побачивши тебе при доброму здоров’ї, він упреться, наче бик, на тому, щоб негайно зробити облаву й навіть запросити тебе в супутники до нас, а ти ж знаєш, богине моя, чим можуть закінчитися такі жарти.
Розалія прикусила губки: в словах маршалка була своя частка правди. Хоч жадоба до нових вражень і приваблювала її до романтичних пригод, але неодмінною умовою цих пригод повинна була бути цілковита безпека, а тим часом захист чоловіка, а також і Демосфена, не вселяв їй великого довір’я, тому зустріч з лютою ватагою бандита зовсім не була їй до душі.
— Гаразд, але чого ж тобі їхати до Демосфена, а не податися просто до капітана в Рудню і відіслати мене звідти з охороною до Кам’янця, а самому тоді рушити до Демосфена?
— Так, це ідея,—розгубився маршалок,—звичайно... дуже можливо... хоча трошки... нібито не по-лицарськи.
— Ха! А по-вашому, по-лицарськи залишити жінку саму серед озвірілих селян? По-вашому, по-лицарськи забрати від неї для охорони своєї жирної персони всю вірну команду?
— На рани пана Єзуса! Я ж усе про тебе й для теlt;бе!.. А сам... Я плюю на того пса... І покажу їм усім на облаві...
І щоб надати більшої ваги своїм словам, маршалок надув щоки, нахмурив брови й набрав вигляду набундюченого індика.
— Годі! — владно крикнула обурена дружина.— Ви одвезете мене зараз же до капітана.
— Твоя воля — закон, моя царице... Одне тільки...
— Без "тільки"! — вже гнівно крикнула' Розалія.
Як ось нараз почувся боязкий стук у двері, і в кімнату ввійшов старий дворецький маршалка.
Побачивши його, маршалок позеленів.
— Що там? Чого прийшов? Чого мовчиш? — закричав він затремтілим голосом на старого, підозріло вдивляючись в його обличчя.
— Осмілюся доповісти ясному панові, що до фільварку нашого прибув йогомосць граф Краєвський і просить, щоб дозволили йому...
— Брешеш, старий собако! Кармелюка хочеш у двір впустити,— грізно перебив його маршалок.
— Хай помилує нас пречиста панна! — скрикнув з непідробним жахом старий.— Нехай вельможний пан сам гляне на гостя. Якщо він схожий на проклятого хлопа, то хіба вже зовсім осліпли мої старі очі.
— Той граф — старий? Сам чи з челяддю? — хутко спитала Розалія.
— Зовсім молодий, ясновельможна пані, з одним лише челядином,— відповів дворецький.
— Мм... так... але чи то ще граф? — сумнівався маршалок.
— Чому ж тобі самому не глянути, не впевнитись? Чому ж не дати на якийсь час притулку благородному лицареві? Зайвий гість тепер не завада.
— А управитель тут? — ще не зовсім переконаний пере-' питав маршалок.
— Тут, на ганку чекає наказів панських.
— Ну, то ходім.
Прихопивши з собою гвинтівку, два пістолі й шаблю, пан Фінгер вийшов на ганок, звелівши управителеві зібрати всю дворову команду при повному озброєнні і, в супроводі такої охорони, рушив до брами.
— Хто єстесь? —■ спитав він, обережно заглядаючи в малюсіньке віконечко, вставлене у ворота.
За брамою, по той бік рову, сидів на дорогому вороному коні одягнутий за останньою модою молодий шляхтич; за ним стояв, тримаючи за вуздечку гнідого коня, чоловік атлетичної тілобудови, одягнутий просто й добре озброєний, очевидно, його челядник.
— Граф Едмунд Краєвський,— відповів приїжджий,— прошу у вельможного пана маршалка гостинності.
— А звідки граф прибув, куди правиться й чого? — допитував маршалок далі.
— З Кракова до графа Ржевуського33 в Київ з дорученням князя Огінського.
Ця відповідь спантеличила маршалка.
"Поважна особа! — подумав він.— Ніяково одігнати, та все ж таки... хто його знає? Немов і небезпечно, хоч з вигляду, без сумніву, граф".
— Ось що, 20 вацпане,— звернувся він тихо до управителя,-— пошли зараз когось па башту, нехай пильно огляне ^околиці, чи не приховалася десь ватага?
— А ще, ясновельможний пане, пошлю й верхівця облетіти поблизу всі улоговинки й яруги.
— Досконале.
— Ne refusez donc pas, cher marechal! * — гукнув граф.
Ця французька фраза остаточно заспокоїла пана Фінгера,
але він все-таки ще не зважувався дати наказ опустити міст.
— З великою радістю! — крикнув він теж у віконечко.— Граф — дорогий гість... весь мій двір до його послуг... Але часи тепер такі страхітливі, що його графська мосць пробачить, звичайно, затримку й зайву обережність... mais que faire?.. 21 Я попрошу графа, щоб він передав у віконечко зброю свою і свого челядника, а потім, уїхавши в браму, дозволив би себе оглянути й обшукати слугу... Зброю буде зараз же повернуто.
— Згоден! — безтурботно засміявся приїжджий.
Тимчасом як тільки зачинилися двері за маршалком,
Розалія хутко підійшла до дзеркала й пильно себе оглянула. Правда, вона була трохи бліда й збентежена, але ця блідість не зменшувала її вроди. Легкий білий капот, що майже весь складався з вишивок і мережив, якнайліпше пасував їй,
надаючи ще більшої ефірності й ніжності її станові. Ледь поправивши хвилясті бандо свого чорного блискучого волосся, Розалія стала нетерпляче чекати повернення чоловіка.
"Хто цей граф? Молодий... Але чи вродливий? Куди їде? Може, з-за кордону?.. Сам... Шукає притулку... Це так поетично... і цікаво... Як у романі... Ох, чому ж вони не йдуть?"
Проте чекати довелося досить довго.
Але ось, нарешті, в сусідньому покої почулися гучні кроки і розмова двох чоловіків; в одному з них Розалія ту ж мить упізнала голос свого чоловіка; другий голос — дзвінкий, молодий,— належав, очевидно, гостеві.
Серце Розалії стиха тенькнуло в грудях...
Почувся стук у двері.
— Увійдіть,— відповіла Розалія.
Маршалок одчинив двері й пропустив поперед себе гостя — графа Краєвського, високого, стрункого красеня, чоловіка в самому розквіті літ. На ньому був бездоганний одяг: модні чоботи з закотами, дорожній сірий сурдут *з пелериною і висока біла мереживна хустина, що обкутувала* шию геть аж по самі вуха.. В руці гість тримав рукавички й дорогий хлист, і тільки пістолі біля пояса, що оперізував сурдут, порушували цілком елегантний і світський вигляд вродливця графа. Правда, всупереч моді, він носив ще вуса, але це маленьке відхилення надавало його мужньому й прекрасному обличчю ще більшої краси.
Легенький, ледь помітний рум’янець виступив на обличчі Розалії: такого красеня вона не сподівалась зустріти.
— Прости, моя крулево, що я привів пана грабя просто до тебе,— весело звернувся до дружини маршалок,— але з огляду на твою хворобу й, так би мовити, облогу,— хе-хе-хе! — нашої твердині...
— Це я мушу просити прощення у вельможної пані,— промовив граф, дуже зграбно вклоняючись,— за те, що дозволив собі так настійливо вимагати гостинності... Але кінь мій...
— Як може пан грабя так говорити! — перебила його з найчарівливішою усмішкою Розалія.— Ми завжди раді гостеві... Прошу пана грабя сідати і вважати, що він не в гостях, а дома.
— Цілую ручки ясної пані! — відповів граф, ще раз уклоняючись і обережно приторкаючись устами до простягнутої йому прегарної ручки.
Розалія сіла на канапу, гість і маршалок посідали в крісла.
— Якій щасливій нагоді ми завдячуємо тим, що бачимо в себе пана грабя? — звернулась Розалія до графа.
— Власне, сюди, в ці краї, завела мене шляхетська примха. Бачите, вельможна пані, я їду з Кракова від князя Огінського до графа Ржевуського, але, звичайно, шановному панству відомо про витівки цього шельми Кармелюка?
Маршалок тільки махнув рукою, а Розалія глумливо посміхнулася.
— Так от,— вів далі граф,— хоч маєтності мої не тут, а на Волині, але, почувши стільки розмов про цього підлого хлопа, я вирішив завернути сюди, щоб узяти участь у панському рушенні й, так чи інакше, а спіймати пса!
— Пан грабя справжній лицар! — промовила захоплено Розалія.
— Ха-ха! Молодість! Ого-го! Коли я був у таких літах, де тільки не носило мою голову! — маршалок заколивався й весело потер собі руки.
— Ні, крім молодості, в нашого гостя є всі гідності лицаря! — перебила чоловіка Розалія.
(Продовження на наступній сторінці)