Тепер подорожні зовсім пірнули в сизий безлісний степ. Кругом розлився він, запашний, сріблястий, безмежний... Дорога попереду звивалася блискучою, сріблистою стрічкою і ховалася за обрієм.
Аромат квітучих трав наповнював повітря, чудовими пахощами. Вони проймали все єство людини, і тривожили, і хвилювали серце, і сповнювали його невиразними мріями про щось гарне, чарівливе, що заносить душу далеко за межі цього пахучого степу.
Тисячі незримих голосів наповнювали його чудовою гармонією... Відчувалося, що під кожною пелюсткою, під кожною запашною стеблинкою зароджувалися в цю чудову ніч міріади нових початків життя... Здавалося, все кругом дихаг-ло й співало таємничою радістю любові...
А ніч пливла у височині урочиста, прозора, світлосяйиа...
Заколисана ритмічним похитуванням брички, матушка мирно дрімала. Фурман зрідка посвистував на коней.
Олеся оглянулась назад.
Ліс уже геть зник у темряві. За ними, перед ними, навкруги них, розстелялася все та ж сама безлюдна, сріблиста далина.
Глибоке зітхання вирвалося з грудей дівчини, вона піднесла руку й палко припала устами до того місця, де ще горів поцілунок Кармелюка.
Пан маршалок сидів, весь червоний і схвильований, у розкішному салоні своєї сильфіди 31. Скляні двері кімнати були відчинені на широку терасу, що виходила в квітучий сад; тепле весіннє повітря вільно лилося в покої, але пай маршалок, незважаючи на це, хворобливо пересмикував плечима, ніби його неабияк морозило, ,
На, турецькій канапі, обкладеній гаптованими золотом та бісером подушками, лежала чарівна Розалія, тонучи в прозорих вишивках і мереживах, На обличчі її було теж збентеження; в руці вона тримала дорогий флакон з якимись солями, і раз у раз підносила його до трошки почервонілого кінчика свого носа.
На столі перед паном маршайком лежав розгорнений лист пана Янчевського. Цей нещасний аркуш паперу й був причиною збентеження поважного подружжя.
Сьогодніj ще вранці, орендатор маршалківських Млинів, статечний жид Лейзар, прибіг, ледве переводячи дух, до пана маршалка й розповів йому про жахливу подію у Вівсяниках: про вбивство Доротеї, про те, що страшні розбійники розграбували, всю садибу,—амбари, комори і навіть стодоли. Лейзар благав пана маршалка прийняти його з дружиною, дітьми і всім добром у двір, казав, що в Кармелюка страшне військо й що за ним ідуть усі хлопи.
Жахлива новина вразила, як грім, пана маршалка і зов-сім приголомшила його чарівну дружину. А втім, після перших хвилин переполоху пан маршалок почав утішати себе й свою дружину тим, що все це' могли бути тільки чутки, викликані страшною запискою, яку одержала Доротея на обіді в судді... І ось ще лист від пана Янчевського, який підтвердив з усіма подробицями цю моторошну звістку...
Крім повідомлення про страшне вбивство, Демосфен писав маршалкові, що вже достеменно розвідано, що ватажок банди — гайдамака, той горезвісний Кармелюк,— є не хто інший, як один з хлопів Доротеї, якого вона віддала у солдати, і що вся ця зграя уже оточена. Далі Демосфен повідомляв, що зібрав кілька поміщицьких команд і стоїть з панством в урочищі Гончарі; слід, щоб пан маршалок, зібравши свою вірну челядь, поспішав туди ж до нього. Верст за п’ятнадцять від урочища, в селі Рудне, стоїть уже й невелика команда з . капітаном Семеновим на чолі, яку викликав він, Янчевський, з Кам’янця; всі вони з’єднаються на світанку з москалями й накриють шельму-гайдама-ку. Демосфен наполегливо вимагав, щоб маршалок виступав зараз же після того, як одержить листа: "Поспішність у цьому ділі буде запорукою нашої вікторії,—пишномовно завершив він своє послання.— Треба знищити гідру, поки вона не охопила всього краю".
XVII
Внизу стояла ще приписка, невеличка приписочка, але вона якраз найдужче й схвилювала пана маршалка; в ній було всього кілька слів: "А бестія фурман мій Онисько втік з двору,— кажуть,—пішов до Кармелюка. Боюся, що негідник може наробити нам багато халепи: він бував зі мною скрізь і добре знає розташування й побудови панських фільварків і кількість челяді. А втім, на підлих схизматів тепер покладатися нічого: вони всі липнуть до того проклятого гайдамаки, як залізо до магніту".
З якогось таємного міркування пан маршалок не прочитав своїй дружині цієї приписки, але погляд його раз у раз повертався до неї... І тепер, перечитавши її вдвадцяте, він знову не міг стриматися від внутрішнього прокляття на адресу Демосфена та його фурмана.
— А, сто чортів тобі, старий дурню! Не міг утримати хло-па-бунтаря, а тепер ще хвалишся, вибравшись із дому в поле! Звичайно, тобі тепер з командами безпечніше, тому ти їх і скликаєш з усіх сторін, бо, тверезо міркуючи, клятий пес приведе передусім гайдамаків на твою дурну голову, а все ж таки... Тьху, ти! Сто хур бочок чортів: і задрипану відьму на додачу! Жили собі в достатку, мирно, безтурботно — і нараз... Знову виригнуло пекло цих псявір!
Маршалок голосно зітхнув і важко відкинувся на дерев’яну спинку дивана.
— Матка боска! Пані найсвєнтша! Рятуй нас! Спаси! — застогнала плаксивим голосом пані Розалія.— Я умру!.. Я не можу так жити... Що хочеш, пане, вези мене до Кам’янця, до Варшави, хоч навіть до Києва, але тут — нізащо...
— Моя крулево,— солодко відповів маршалок,— все, що ти хочеш і куди хочеш... Завезу навіть у Париж... Але раніше треба схопити цього диявола і розкатувати банду. От і пан Демосфен кличе... Обов’язок, моя душко, і гонор — понад усе...
— Але я нізащо не зостануся сама в цій в’язниці, нізащо! Нізащо!
— Моє щастя, моє злото! Перша турбота — про тебе. Звичайно, тебе треба негайно вивезти в безпечне місце, але як це зробити в такий момент? Як рушити з місця, не знаючи, де засіла ця бестія, ця каналія? Не знаючи цього, безпечніше сидіти дома, ніж виїхати в поле, де за кожним кущем,—гайдамака, на кожному перехресті — засідка. Я можу ризикувати собою для розвідок, але не моїм найкоштов-нішим скарбом...
У цей час до кімнати долетів якийсь невеличкий гамір, і пан маршалок, схопившись з крісла, кинувся до відчинених на терасу дверей і заходився запирати їх на клямку й засув. Засув погано заходив, і пан Фінгер, сопучи й буркочучи, смикав його, забивав кулаком і лаявся.
— Та не запирай дверей, не трать сили! — зневажливо мовила Розалія.— Від гайдамаків не запрешся: вони влізуть і в вікна.
г~ Стонадцять дерунів їм у зуби, та й усім цим московським порядкам! Насадовили справників, та асесорів32, та москалів, а не можуть доброго шляхтича від гайдамаків оберегти. Ну, я ж їм покажу, я ж їм дам! Я їх!..
— Але що ж ти гадаєш робити? — перебила його лайку Розалія.— Я зовсім не хочу зазнати долі нещасної пані Доротеї!
— О, Єзус-Марія! — скрикнув маршалок й важко опустився на диван.
— Ну, що ж ти думаєш робити? — вже істерично скрикнула Розалія і знову піднесла гранчастий флакон до свого носика.
— О зараз, зараз, моя крулево, дай віддихатися! — Маршалок провів шовковою картатою хусткою по лобі й заговорив уже спокійніше: — Іншого нічого не придумаю, а зараз же зберу цайвірніших слуг, ма ся розуміць, католиків, а не проклятих схизматів, і подамся...
~ З двору?
— Ну, звичайно.
— Куди ж?
— А до того красномовця на посполите рушення!.. Але в мене є й свій план...
— І покинеш мене тут саму? — Од гніву й роздратування Розалія навіть спалахнула вся й схопилася з місця.
— Але, моя радосте, це ж для твого порятунку!
— Для мого порятунку?! — запально скрикнула Розалія.— Для мого порятунку ти забереш усіх вірних людей і виїдеш з ними з двору, зоставивши мене під владою підлих хлопів?.. Та ще, додам, і голодних, од котрих ти й поспішаєш утекти... Еге ж, без заперечень,— вона грізно тупнула ніжкою,— і котрі зараз же нав’яжуть зносини з Кармелюком і прикличуть його сюди,
Маршалок побагровів:
— Але, моя дорога, для тебе ж усе...
— Ні, ні! Не хочу слухати! То ото так ти любиш мене?
У, підлий, підлий боягуз! Залишаєш жінку, а сам рятуєшся від небезпеки!
— — Але... Розуню... ,
— Не буду нічого слухати! Якщо ти їдеш, то й я їду
з тобою!
— На бога! — скрикнув маршалок, підбігаючи до дружини й хапаючи її за руки.— Цим ти зіпсуєш увесь мій план... Ну, Розуню, ну крулево моя, дай же вимовити слово,— заторохтів маршалок, цілуючи то одну, то другу ручку дружини і намагаючись не дати їй можливості перервати його,— дай тільки мені сказати тобі, що я задумав, а якщо мій план тобі не сподобається, то все буде на твоє... все буде, як ти захочеш. Ну, присядь же, вислухай спершу.
Розалія глянула з гидливим педовір’ям на свого задиханого багрового чоловіка, проте дозволила посадити себе на дивані й навіть промовила владно й нетерпляче:
-Г Ну!
— Ну, моя дорога кралю, ось послухай же: той навіжений Демосфен, дідько б його взяв з його проклятими витівками, вигадав якесь нове посполите рушення, узяв собі в голову, божевільний, що піймає Кармелюка. Ну й нехай собі волочить по лісах своє сало, гаразд що воно нікому не потрібне, хіба що тільки знадобиться гайдамакам чоботи мазать.
Розалія кинула зневажливвий погляд на обвислу, жирну тушу чоловікову, погляд, який виразно казав, що скоріше це сало більше ніж непотрібне, але маршалок не помітив уїдливого погляду дружини й вів далі:
(Продовження на наступній сторінці)