Та Кармелюк не бачив нічого... Він ііе думав, власне, ні про що, але вся його істота була перейнята одним почуттям. Нараз ніби щось обірвалося в його душі. Ніби він забув, утратив зразу щось таке, що давало йому й зміст, і енергію життя... Серце його щеміло від болю, і він виразно чув кожен напружений його удар, що стукав у груди.
Він чекав убогості, горя, але такої безодні нещастя, яку він застав у своєму рідному гнізді, він не уявляв ніколи. І страшенний жаль до нещасної дружини, до невинних дітей стискав його серце, душив груди, але разом з тим десь далеко, в тайнику душі розросталося все ширше й ширше почуття невдоволення, розчарування й досади.
Якийсь внутрішній голос шепотів Кармелюкові: "Так ось те щастя, за яким ти так нудився в солдатах? Заради якого ти, на одчай душі, тікав? Дурню, дуршо! Чи не такий же ти самотній і в своїй рідній хаті, як і в солдатській неволі, як і в пралісі?" "Ні, ні,— намагався заперечити Кармелюк,— діти ж мої, малята безталанні, хіба вони відречуться від свого нещасного батька? А дружина? Вона ж любить, любить!" — настійно промовляв він сам до себе. л
І зараз же інший голос додавав гірко: "Любить. Але як?" — "Зраділа!" — "Еге ж, зраділа. А як дійшло до того, щоб розділити з чоловіком і радість, і горе, й небезпеку — то що заспівала? Догадаються, мовляв, що вбив пані, кинуться доганяти, піймають її з ним і вважатимуть, що вона його спільниця!.."
Ох! Кармелюк схопився рукою за лівий бік грудей: при згадці про ці жорстоко-одверті жінчині слова він відчув гострий біль у серці.
А пам’ять з безсердечною чіткістю відтворювала перед ним усі слова, всі рухи дружини, і чийсь холодний голос, всередині в ньому гостро питав: "Чи так же люблять? Хто любить, той не роздумує, не розважує, той каже коханому: "З тобою на край світу! Краще вмерти з тобою, аніж без тебе жити!" Хто любить,— той рветься розділити з другом усі небезпеки й муки. Хто любить — той не дорікає другові за пережите горе й лихо, той, побачившії його, забуває все... А Марина?"
Кармелюк знову стиснув груди рукою.
Йому пригадалися жах і огида до нього, які охопили Марину, коли вона довідалася про вбивство Доротеї... Її докори, скарги, зойки й сльози без кінця...
То чи любить вона його справді? Чи любила й раніше? Чи намагалася хоч раз заглянути йому в душу, розділити його тягар? Одне тільки слово і є в неї на всі випадки, па всі питання: "Про інших думати нічого. Є свої діти, а тому треба думати про себе, треба скорятися, мовчати й чинити панську волю"...
"Ні, ні! Це горе, злидні й довга мука говорять її устами, вона любить його. Вона — добра, милосердна... Вона оклигає і стане знову колишньою Мариною! — намагався заспокоїти себе Кармелюк.— Треба тільки скоріше перевезти їх у Бос-сарабію, влаштувати й заховати від людських очей. Та чи погодиться вона втікати? Адже, крім сліз, він не чув од неї жодного слова,— Кармелюк спохмурнів.— Треба умlt;ь.
вити її, примусити... Щоб урятувати і її, й нещасних дітей. Ох, ці діти! Орлята безкрилі, сироти безталанні..." Перед * Кармелюком постали, мов живі, їхні худенькі замурзані личенька, заплющені оченята, обведені густими синцями, притулені одна до одної біляві голівки й худенькі, тільця, що ледь проступали з-під ганчір’я. Болючий жаль наповнив його серце, горло йому стисла гостра спазма, і щось тепле підступило до очей. Та невже ж він, батько, не врятує їх від цієї страшної неволі, від голоду й нужди? Врятує, врятує!.. Того він і прийшов сюди. Треба тільки скоріше зібрати грошей, добути паспорти — і в Бессарабію.,.
А там...
Що ж там?.. '
Там — чужа сторона, слова свого не почуєш... Жінка плакатиме день у день, тужитиме за рідним кутком, дорікатиме за гірку долю... Ох, що ж робити?.. Куди йти?.. Всі шляхи відкриті — і жодного немає...
Ні, рішуче він забув щось! Він же поспішав сюди радісний і бадьорий, мов птах, що вирвався з клітки... А тепер?
Щось давить у грудях... Порожньо в голові... Обважніло серце, мов камінь... Він забув, він утратив щось сильне й живе, що давало йому енергію і радість життя!..
Похмурі думки сходилися все тіснішим і тіснішим колом над головою Кармелюка; серце стогнало. Нарешті все змішалося в якусь темну, важку пелену й ніби пригнітило мозок. Втома взяла своє: Кармелюк заснув важким сном.
Був уже вечір, коли в печеру ввійшов солдат і сказав голосно: .
— Отамане, га, отамане! Люди прийшли до тебе.
— Що? Хто? — скрикнув Кармелюк і зразу підвівся,
В словах солдата йому причулося щось страшне.
— Люди прийшли до тебе,— знову сказав солдат, невто-ропно поглядаючи на збентежене обличчя отамана.
— Люди... ага...— Кармелюк провів рукою по чолу й глибоко зітхцув.-— Люди... які? Чого? Може, розвідники?
— Не схоже: аванпост пропустив. Кажуть, що їм треба тебе бачити.
— Гаразд! Іду.
Кармелюк підвівся з місця, поправив на собі одяг і вийшов з печери.
Сонце вже зайшло, але крізь верхів’я дерев небо ще сяяло рожевим відблиском.
Перед печерою на деякій відстані сиділи й лежали , навкруги двох вогнищ мальовничою групою Кармелюкові орля-
та. Над вогнем у великих казанах, підвішених на триногах, варилася вечеря.
Збоку від розбійників стояли два гуртки селян: в одному було чотири молодих парубки, в другому — кілька. літніх чоловіків.
Побачивши Кармелюка, всі, хто прийшов, поскидали шапки й низько вклонилися.
— Слава' богу, люди добрі! — промовив Кармелюк, відповідаючи на уклін.
— Вовіки слава! — відповіли обидва гуртки.
— А з чим бог приніс?
— До твоєї милості, батьку! — заговорили перші парубки, виступаючи вперед і знову вклоняючись.— Прийми нас!
— Вас прийняти? Куди?
— У своє товариство, батьку. Служитимем тобі вірою і правдою... Підемо — куди звелиш, хоч на край світу!..
— Го-го! І на край світу... Хоч у пекло! підхопив веселий, знайомий Кармелюкові голос.
— Чекай-но! Та що ж це? Ти ж фурман Янчевського, Онисько з Гут? — скрикнув Кармелюк, придивляючись йому до обличчя.
— Він самий! Викапаний!
І з-за плечей молодого селянина усміхнулося до Кармелюка широке, добродушне, трошки подзьобане віспою обличчя, обросле рамкою чорного кучерявого волосся.
— А це — Гололобий та Чапля з Вівсяників?
— Угадав, батьку! Прийшли поминки по нашій гадюці справляти...
— А це я, коли не забув, небоже.
І при цих словах вперед висунулася могутня кремезна постать, ніби викута грубим молотом із заліза.
— 'Дядько Явтух! Та невже? — скрикнув Кармелюк і, подавшись уперед, гаряче обняв сутулуватого, але міцного, ще нестарого селянина.— Як же вас, дядьку, снігом присипало! Оно вже й срібний чуб мало помітний!..
— Ех, синку, горе всякого постарить! От і прийшли ми до тебе...
— Так, так, батьку,— обізвались усі.— Коли признав, то й приймай у свою сім’ю!
Ці ненароком сказані слова вразили Кармелюка своїм знаменним збігом.
— У мою сім’ю! — повторив він з гіркотою, що виразно прозвучала в голосі.— В мою сім’ю, брати, йдуть тільки ті знедолені, у котрих немає нічого ні перед собою, ні за собою! Ви, хазяйські сини, верніться назад до своїх домівок.
Чи вам приставати до безпритульних волоцюг? На яку радість? На який кінець?
" На веселіший, ніж у нас на селі, бодай я луснув! — засміявся фурман, одгорнувши поли своєї чумарки, прикрашеної шнурками й висячими великими металічними гудзями.
— Сину! — заговорив Явтух похмурим, придушеним голосом. Обличчя його з різкими типовими рисами було вкрите сіткою дрібних зморщок, довгі вуса' спускалися двома пасмами вниз, а очі,, поблискуючи з-під чорних ще брів, надавали виразові обличчя понурого характеру.— Ти ж сам здоров, знаєш, які вони хазяйські сини? Чи є в кріпака хазяйство, батько, жінка? Що в нього*є, сину, крім горя й перед собою, і за собою? Коли прийшли ми до тебе,— то значить вже немає сили нести кріпацьке життя...
— А що я вам дам? Не думайте, що в нас тут гульня
та роздолля. Жене сюди пас неволя, порадник наш — кий, а дружина — міцна вірьовка: як обів’ється навколо шиї, як приголубить, то забудеш і світ божий! І вона жде нас щодня, щохвилини! Верніться, брати, додому. Не ласьтесь на наш гіркий та лай! Якщо дома у вас горе, то тут радості немає. •
— Ні, батьку, ні! — перебив Кармелюка фурман.— Ми знаємо, що й тут жде нас або удача, або смерть. Ну, й плювати їй межи очі! А все-таки,— краще нам умерти за волю, аніж віддати своє життя на поталу панам.
— Умерти за волю? — мимоволі повторив Кармелюк.
Вперше ця думка пронизала з такою гостротою його свідомість. Чи думав він серйозно про цю мету, коли втікав із солдатчини? На це запитання він не міг би дати позитивної відповіді, але тепер він уперше відчув, що ця мета варта справді і життя, й особистого щастя, що вона захоплює всю душу — і на саму лише думку про таку мету в грудях у нього затріпотіло могутнє, широке почуття.
"А втеча, а БЬссарабія?" — промигнуло в думках Кармелюка, але нове почуття, що охопило його, вкрило широкою .. хвилею той порух сумніву і владно потягло його за собою.
(Продовження на наступній сторінці)