— Ні, мій любий пане коменданте, що доброго? — спитала Розалія, прибираючи зручнішої пози на кушетці.
— Та що доброго, кохана пані? Ніц! — роздратовано заговорив комендант.— Сплять там у Києві чи в бостон 65 загралися,— не знаю, а от па три донесення пана губернатора ніяких ні відповідей, ні розпоряджень, ні контраверсій 66.
— А що?
— Та помилуйте мою душу, пані! Прислали військову
допомогу — це правда, але ніяких надзвичайних заходів для пристрашки цих гайдамаків і хлопів не вжито. Ну, головний диявол сидить у мене, а допитів йому не роблять і до суду не приступають... ч
— Чому? — озвалася пані немовби з цілковитою байдужістю.
— Та тому, що ми домагаємося польового суду, сиріч щоб просто повісити шельму... А що цьому дияволові звичайний суд? Витримає і півтораста канчуків, а все-таки з Сибіру знову втече сюди на наші голови... Губернатор ось цими днями послав наполегливе прохання, щоб звелено було не токмо його, а й усіх головних ватажків судити польовим судом. Одне слово, перевішати, як собак...
— Ой! — вихопився зойк у Розалії, і вона, вхопившись рукою за серце, закинула назад голову.— Проше пана.., флакончик... там... на туалеті...— протягла вона болісно.
— Що з пані? — стурбувався комендант і кинувся по флакончик.
— Ніц... то нерви... Не можу чути про всі ці страхіття.., І вони ж люди!.. Ох, не будьмо злі, пане! — сказала вона.— Адже за кожне добре почуття нам сторицею віддасться там,— піднесла вона вгору свій, мов виточений, прикрашений перснями пальчик.—-Адже й тепер у вас усі в’язні голодують, а ми ось... Ага, до речі! Чи можна в’язням прислати що-небудь?..
— З їжі? Звичайно... Доброхітні пожертви не забороняю
ться... Само собою зрозуміло, через наглядача, не інакше... Якщо хто й гроші присилає на поліпшення харчів, то знову ж таки через наглядача... Але присягаюся, пані, що ці лотри такої жалісливості не заслуговують. Уявіть, собі, що під час останньої втечі' одна жінка із зграї цього вельзевула вбила двох вартових! *
— То коханка його! — зашарілась Розалія й злобно блиснула очима. ,
•— Дуже ймовірно... У гадюки повинна бути й подруга життя — гадюка!
— Але ж її вбито? Коли ловили Кармелюка, то всіх же перебили?
— В тому то й біда, що ця шельма вислизнула...
Як? — від подиву навіть підвелася на кушетці Розалія; обличчя її від ненависті спотворилось і одразу постаріло.
— А так: вона та ще один гайдамака втекли іншою дорогою і їх не знайшли... Можуть знову появитися тут... знайти однодумців... і допомогти втекти цьому дияволові... Хоч я подвоїв варту... скував бестію... та все ж таки побоююсь... А начальство бариться з судом...
— Хіба вбивці насміляться з’явитися на очі представникам влади?
— О моя пані кохана! Ці каналії на все здатні... Ось і тепер появилося в нашому місті кілька підозрілих осіб... Слід було б хоч простежити, вишпигувати... дати нагороду за викриття... а мені на це грошей не дають... Міська ж поліція, відомо...
— А між підозрілими особами є й жінка? — спитала, затаївши подих, пані.
— Звичайно... якась циганка...
— Циганка? — протягла Розалія.— Всяка циганка підозріла...
— Так, так, Розюню... твоя цілковита правда! — Із цими словами впурхнула в будуар Агата, вона приїхала до Кам’янця провідати подругу й трохи розважитись. Суддя вже одужав і відпустив її, доручивши своє золотко другові дому Алоїзові. Агата яскріла радістю й здавалася врівноваженою.— Знаєш, що пан Янчевський розповідав?.. Ах, моя любко, се gu’il est drol! 67Бідолашненький! Коли б тільки вуха, то ще нічого: він відпустить довге волосся та ним і закриє... Але кінчик носа! І чималенький... Ха! Це так смішно! Демосфенові ж промови потрібні... а тут замість прикраси... Еге ж, так уяви собі, він казав, що вже раз заарештував був стару відьму-циганку з костуром...
— І тут бачили відьму з костуром,— докинув комендант.
Розалія помітно зблідла.
— Так це вона, пане коменданте! — нестямно скрикнула Розалія.— Та циганка з костуром, що тиняється тут, без сумніву,— Кармелюкова коханка... убивця двох вартових... Вона з’явилася сюди, щоб викрасти свого коханого... Звеліть її негайно схопити... закувати... пошматувати...
— Легко сказати... але ж треба мати добрих лазутчиків... а для лазутчиків конче потрібні пеньонзи...
— Для загального добра я нічого не шкодую,—казала й далі пані маршалкова з такою ж запальністю, що аж біла піна сідала на її рожеві губки й злітала з них бризками.— Що б там не було, а треба впіймати паскудну тварюку... це страховище пороку... страшну вбивцю... Ось панові сімсот злотих.,. Розпорядіться ними!
— От справжня патріотка! — урочисто промовив комендант.— І від себе, й від усього краю сердечне спасибі!
— Браво! Браво! — заплескала в долоні Агата.— Це буде найкращий доказ проти Демосфена... Уяви собі, він гадає, що циганка... Ну, apres... 68 Взагалі він на тебе дметься... а може, й на всіх ображений... Звичайно, на всіх,— ркрекота-ла вона, мов сорока,— намір має докопатися до чогось, вивести на чисту воду... помститися,.. Ну, звичайно, він обурюється за свій носик... Ха-ха. Жахливе потворство! Але ми поговоримо... Алоїзе! Алоїзе! — нараз підвищила вона голос, заглядаючи в залу.— Де пан застряв? Знову пити? Ні вже, пшепрашам! — І вона випурхнула, так само несподівано з будуара, як і влетіла.
Розалія глибоко зітхнула, понюхала флакон, натерла спиртом скроні й, трохи опанувавши себе, промовила втомленим голосом:
— У мене до пана коменданта щире прохання...
— Служу пані всім можливим і неможливим!
— О, це цілком можливе: це пустощі... цікавість жінки, якщо хочете... примха... Ось що: ви, без сумніву, коханку впіймаєте... і всіх їх перевішаєте. Але до цього... до суду ще... дайте мені можливість хоч одним оком поглянути на цю парочку... Занадто вже рідкісні суб’єкти... Цікаво.
— З задоволенням,— відповів комендант.
— Мерсі! — обронила Розалія й простягла милостиво руку. Комендант кинувся цілувати її.
На тому ж самому майдані, де жили Фінгери і який становив аристократичну частину міста, на задвір’ях, що виходили до протилежного від мосту провалля, тулилися мало не печерні будівлі кам’яного віку; такі приміщення мали характер шинків, їх тримали євреї, були вони притулком для босяків та волоцюг. Головний вхід у ці "таверни" був не то з провулку, не то з купи безладно накиданого каміння чи з якоїсь руїни і являв собою кам’яну діру; вузькими сходами вона вела в перекошену халупу. В таких халупах звичайно дві, а інколи навіть три стіни були з суцільного граніту, і тільки четверта, що висіла над проваллям, була складена з каменів: в ній-то й були вставлені вікна. В невеликих сінцях при вході завжди була друга діра, що спускалася в погріб, з деяких погребів були ходи й до провалля, від них ішли, прикріплені до каміння, вузлуваті вірьовки, по котрих, в разі конечної потреби, переслідувані могли спуститися й на дно провалля.
В одному з таких шинків за окремими столами сиділо кілька одвідувачів. Дим від люльок і пара, що влітала в двері, змішувалися й наповнювали червонувато-сизим густим туманом низеньку трущобу; світло від шабашкових двох свічок розпливалося мутними плямами в цій імлі і не' могло виділити з неї ні облич тих, що сиділи за столами, ні навіть їхніх постатей; вони здавалися темними, довгастими плямами, котрі то збігалися, то видовжувалися й ніби випускали мацаки.
В напівтемряві чути було кілька голосів, що зливалися в невиразний, глухий гомін.
— Так що Шкарбун заплутаний? — тихо питала кремезна постать, посьорбуючи з кухля погане пиво.
— Все ще діла мало,— відповів жіночий голос,— не лип-не той до смальцю: він, бачиш, хорду 69 роздає... то його б на мед... та біда: очі вирячені, а серце — ганчірка... Наш же старається засліпити йому очі... та от час іде... Я б не знаю що...
— Що ж, ні поспіхом, ні штурмою тут не візьмеш! Прибув я... Головою накласти ладен, а на ці хитрощі кебети не маю... Ех, якби зубів більше,— гризнули б!
— Та що, в того діда лою в голові немає, чи що? — почувся роздратований жіночий голос, хоч закутана в лахміття постать і старалася говорити пошепки.— Він же з волі все мати може — і пера, й смички, й дзвонила 70, а от там нічогісінько не примізкує... навіть не може почути орлиного клекоту... Ех, той би на все напоумив!
— Правда. Тільки от потерпіти треба, поки сову приручать... В нього довбешка міцна... надії не втрачай! Та й птахів, кажуть, до весни патрати не будуть.
— Ех, кажуть! А як пошабашать?.. Письменний казав, нібито тепер дід на тому спинився, щоб, підмазавши кого слід, втертися до шпанки, яка хорду носить... Діло ж у них робиться так: попереду — сова, за нею — два з цебром, далі два з хордою в рядні, а наприкінці шило... Таким маніром і заходять по хлівах і по "клітках... Так от він хоче до хорди потрапити й сові залити очі,— тоді він може...
— Пацюк! — хтось крикнув в-за дверей.
— Ш-ша!! — почувся голос у кутку, де стояли барила. Та замість мовчанки знявся нараз безладний гамір; серед того гомону чути було то п’яні вимоґи горілки, то лайка, то обірвана реготом пісня...
(Продовження на наступній сторінці)