коридор, то побачили в глибині його двох вартових.
— Що це? — засміялася нервово Розалія.— Там для страшних злочинців був один вартовий, а тут дл/і порожнього коридора — два?
— Пшепрашам, пані! Ця перша башта пуста, а друга, за рогом коридора,— та зайнята...
— Ще страшнішим розбійником? — підказала Розалія й поблідла: вона відчула в своєму серці ніби грудочку снігу, від якого побіг по її тілі дрож.
— Так, ще страшнішим,— усміхнувся наглядач,— якого посадили туди недавно.
У Розалії помутніло вочу. Замість снігу в неї тепер спалахнув у грудях вогонь і залив рум’янцем обличчя. Добре, що в корцдорі, чи, ліпше сказати, у вузькій і високій щілині було зовсім темно і її хвилювання ніхто не помітив; та все ж таки Розалія змушена була вхопитися рукою за стіну й перечекати якусь хвилину, щоб опанувати себе.., Потім вона нараз заговорила жваво, намагаючись загладити збен-. теження:
— Не думайте, пане, що я злякалася,— ніскілечки! Хоч і догадуюсь, хто там...
Наглядач ствердно опустив очі...
— А тут, напевне, хороший резонанс,— протягла^Розалія співливо голосно і потім зненацька залилася треллю й виконала кілька звучних рулад... Потім несподівано проспівала куплет із свого улюбленого романса, якого років три й не згадувала.
Наглядач не міг зупинити ексцентричної витівки поважної пані й тільки захоплювався її голосом.
— Ой, як високо в камері вікно і нащо його замазано? — скрикнула Розалія, заглянувши через поріг у башту.
— На те, пані, щоб злочинець не міг вилізти й переморгнутися з спільниками.
— Та-ак? — наївно здивувалася маршалкова й, обернувшись обличчям до вартового, додала; — Яка, однак, дивна над вікном фігура, наче бурдей! — Слова "фігура" та "бур-дей" вона просто викрикнула й потім розреготалася.— Чуєш, пане, як відгукується в різних місцях луна! Але... годі жартів, ходім!
Наглядач був дуже радий цьому й швиденько повів на-віжену магнатку до її карети... '
По той бік кільцеподібної фортеці, яка оточувала кам’я-нецьку скелю, ліворуч по притоці Смотрича, тягнеться ущелина, де добувають будівельний камінь. У цій ущелині щодня працювали й арештанти з турецької фортеці. Був холодний ранок; після дощу, котрий лив цілу ніч, мороз одразу схопив кригою й дерева, й дорогу, й каміння. Просто не можна було ступити ногою; та арештантів, не зважаючи ні на що, погнали на каменоломню.
Доправившись з великими труднощами до місця, вони помітили на купі набитого каменю якусь людину, що стогнала. Арештанти оточили нещасного; підійшли до нього й вартові, і старший унтер.
Невідомий був ще живий, але лежав непритомний, одяг його, скуфійка на голові, торба за плечима свідчили, що бідолаха був прочанин. Вигляд він мав людини молодої й дужої, але в довгому волоссі, заплетеному в косички, і в невеликій бороді просвічувала вже сивина.
Унтер звелів арештантові зачерпнути води й побризкати на непритомного. При перших бризках холодних крапель прочанин опритомнів і почав дуже стогнати.
— А що, брат, розбився? — співчутливо промовив унтер.
— Помираю. Кістки геть потрощив. Христа ради, водички!
Прочанина напоїли.
— Як же це з тобою сталося? — знову спитав унтер, підтримуючи голову нещасному.— Та й звідки ти?
— З Афонської святої гори, чоловіче божий,— із стогоном і передишками заговорив умирущий,— од відав багато святинь, пробирався і в лавру Почаєвську, та в Кам’янці хотів відпочити — й зірвався,
— Та й як не зірватися,— обізвався сутулуватий арештант,— тут в ожеледь і кінь не видереться.
— У всякого свій кінець — його не переступиш... проти волі господньої не ремствуй... І від смерті ніхто не втече.
Тяжке зітхання вирвалося з натовпу й немов під його тягарем посхилялися голені голови.
— Що ж це він тут і помиратиме на камінні? — звернувся один старий до вартового.
— Еге ж, воно-то справді,— промурмотів той,— та наказу немає. В наказі, виходить, так: кому каміння бити — бий, а кому помирати — помирай!
Умирущий застогнав ще дужче й почав кидатися.
— Допоможіть мені, братчики рідні, розв’язати торбу; останню волю вислухайте.
Два арештанти ту ж мить виконали його волю. Прочанин заходився длубатися в своїй мізерії, що була в його торбі.
— Ось хрестик золотий, в нього вправлений шматочок заліза з цвяха, яким прибиті були нозі сина божого, розп’ятого за нас, грішних; візьми його, служивий, собі й носи на грудях,—при ньому ніяка ворожа куля, ні залізо тебе не торкнеться.
— Спасибі, спасибі, рідний,— зворушено промовив унтер і сховав за закавраш рукава цю святиню.
— А ось такі ж самі чудотворні хрестики, тільки срібні, роздай і тим служивим. Помоліться за мою грішну душу, братчики. Адже й ви життя свого за нас не шкодуєте!
— Спасибі, спасибі! — захвилювалися солдати, беручи подарунки.— Та ти ще не сумнівайся: господь підведе, далебі!
— А ось вони, нещасненькі,— прочанин підвівся й почав придивлятися до похмурих облич арештантів і спинив свій пильний погляд на одному дідові атлетичної тілобудови,— роздай і їм ладанки від святої Уляни, великої подвижниці, і від Івана Воїна.
Старий здригнувся й підійшов після всіх поцілувати руку прочанинові.
— А тепер... Прощайте, друзі... І холодно мені... замерзаю...
— Та що ж, панове службо! — благаючи, заволав старий.— Майте ж серце! Невже ж допустити, щоб задубів він, як собака... Людина ж, і християнин.
— Ні... Хоч би й відповідати довелося, а не дбпущу,— рішуче сказав унтер.— Ти, Спинодер, і ти, Шкарбун,— показав він на діда й на метушливого, здорового арештанта,— візьміть божого чоловіка на шинелю, от, і однесіть до наглядача... вмирає, мовляв... А ти, Лобко, за конвой будь...
Якщо не схоче в лікарню, то попросіть однести на соборне подвір’я... Там є для прочан притулок... А ви гайда на роботи! — прикрикнув унтер на всіх інших.
ХС
Розбитого* поклали на шинелю: Дід Шкарбун став у головах, а Спинодер у ногах. Незважаючи на обережність, з якою несли прочанина, він страшенно стогнав. Валянки арештантів не так сковзалися, як чоботи в солдата, а тому солдат відставав. Дід, оглянувшись навкруги, нахилився до прочанина й спитав:
— З вільного птаства?
— З одного гнізда...— відповів прочанин і застогнав.
— Ловко! Що ж, укусили?.. Але туман?
— Туман...Щоб до орла піднятися.
— Високо... Чортова клітка...
— А поламати й випустити?
— Міцно... Шуліки... Та в орла й крила одібрані...
— Що ж, орлові дати пір’я пташине, а шуліку пришити.
— Знаємо, та ні смальцю, ні пір’я немає...
— Ось на перший раз візьми велику ладанку й кипарисовий хрест,..
Розмова провадилася пошепки, та ще й так, що коли питав дід, то в цей час прочанин стогнав, а коли відповідав прочанин, то дід кректав, наче від натуги... Не тільки конвойний, який плуганився ступнів за сорок, а й другий арештант не могли почути й слова.
— Лише з волі досить простору... а з неволі тільки щілинка,^— знову заговорив дід, коли після перепочинку далі понесли хворого...
— З волі соколи ждатимуть... аби тільки орел знав.
— Дуже добре... Підійти до клітки не можна... хіба що коли в карцер...
— А що ж, обміркуй... Хліб же й шпанці дають... і орлові...
— Авжеж.
— А хто хліб носить — любить і сало.
— Хо-хо! До сала кожний ласий.
— Отож-то. А як би нам бачитися?.. І смальцю, й сала не пошкодуємо... є й соколи...
— Що ж... Можеш... Прийти подякувати ще раз за порятунок... А то послати когось іншого вірного з ладанкою на шиї... Камінь ламати кожному вільно.
Коли носії стали сходити на Турецький міст з кам’янець-кого берега, то вмирущий почав слізно просити не нести його в тюрму, а занести просто на соборне подвір’я; він почуває, що це вже останні його хвилини.., Так і зробили.
Тим часом Кармелюк сидів у кам’яній трубі, куди майже не пробивалося світло. Основа труби була така вузька, що чоловік, який сидів у ній на дні, не міг простягтися, а змушений був, коли хотів прилягти, зігнутися кружка.
Вузьке вікно починалося на висоті зросту людини від підлоги та й то до половини було закладене цеглою, а з половини лише мутно освітлювало трубу крізь залізні скоби. Залізні двері закривали цю трубу від коридора, та крізь вузьку щілину вниву все-таки пробивалося світла більше, аніж через вікно вгорі. В кам’яній дірі було страшенно вогко й холодно: груба з коридора мало нагрівала її чи просто, з економії, рідко топилося: в пій.
Сидить Кармелюк у цій смердючій дірі вже два тижні; на руках у нього залізні браслети; на тілі пояс важкий, прикутий коротким залізним ланцюгом до стіни; одна нога в кайдані, а друга, котра була вивихнута,— вільна. Болю в цій нозі Кармелюк більше не відчуває, але зате в нього нестерпно ниють усі кістки. Тільки "стоячи може він розправити задубілі члени, і коли б не було можливості ставати і в таку позу, то ув’язнення в цій трубі було б не тортурами, а страшною стратою.
(Продовження на наступній сторінці)